Рік 1992-й, що його нам дарував Господь, є другим роком свобідного життя нашої, колись гоненої і переслідуваної, а тепер вільної, Церкви в Україні. Він є першим роком відновленої української державности, а рівночасно роком столітніх уродин великого українця наших недавніх часів, Ісповідника Віри, довголітнього борця за Божі і людські права, каторжника, мученика за Христову Церкву, апостола екуменізму, патріярха і кардинала Йосифа Сліпого, який народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість, на Поділлі.
Промовляючи до Вас, шановні й дорогі Пані й Панове, з нагоди столітньої річниці народин Блаженнішого Патріярха Йосифа, я почну своє слово дивною історією його звільнення з радянського карального табору після 18 років безперервного ув’язнення. Ця неймовірна подія записана в публікації «Невидимі стигмати» і сталася в останніх числах січня 1963 року. Одного дня раптом наказали Владиці Йосифові залишити барак і перейти до лазарету. Ніхто не пояснив йому, чому привели його до лазарету. Проте, він читав у очах наглядачів, що щось сталося. В суботу, 26 січня, зайшли до нього вартові і наказали сідати в авто і завезли його до команди концтаборів цієї зони. Там він чекав кілька годин. Згодом закликали його до кімнати командира, який сказав йому: «Верховна Рада помилувала Вас, щоб зробити послугу Йоанові ХХІІІ, тобто Папі».
Архиєпископ схилив мовчки голову, слова застрягли в його горлі. З російських газет, що з великим опізненням приходили до т.зв. «культурного відділу» табору, він дізнався, що папа Пачеллі помер, але про вибір нового Папи і яке його ім’я, він нічого не знав.
Того дня увечері на таборовій площі під час перевірки якийсь урядовець в цивільному одязі подав до публічного відома, що в’язень Йосиф Сліпий помилуваний. На площі запанувала тиша, всі в’язні стримали віддих, а один із них поклав на себе побожно знак хреста.
На другий день, в неділю, 27 січня, принесли йому цивільний одяг і вперше за ввесь час дали йому тарілку бульйону, в якому плавав кусень м’яса. Того ж дня ввечері один урядовець відвіз його на залізничну станцію і супроводив до самої Москви. Як авто виїжджало з табору, Архиєпископ Митрополит, звільнений в’язень, обернувся і глянув поза себе. Всі в’язні вже були в бараках, лямпи освічували пусту площу. Він бачить високу стіну кільчастого дроту і вартові вежі з скорострілами. В той час думка стрілою пролетіла його ум: «Невже ж справді ворота концентраційного табору зачиняються назавжди за моєю спиною?», — спитав себе.
Потім поїзд біжить засніженими просторами в напрямі Москви. Архиєпископ силкується впорядкувати свої думки. Сказали йому, що Папа Іван XXIII хотів, щоб він вийшов на волю та що Верховна Рада пішла назустріч його бажанню. Він знав наскрізь радянський світ, тому не міг собі уявити, що у відносинах між Римом і Москвою могло щонебудь змінитися. Однак, не сумнівався у дивні зарядження Божого Провидіння. Приходять на гадку пропозиції, зроблені йому ще недавно: «Покинь католицьку віру і перейди на православ’я, то не тільки будеш вільний, але могтимеш стати наступником патріярха Москви». Сліпий, архиєпископ цю пропозицію відкинув, зробив це коротко і ясно: «З Москви ми віру Христову не прийняли і ніколи не приймемо».
Навіть урядовець, що супроводжав його до Москви, не знав, що влада думає зробити з екс-каторжником, він дістав наказ привезти його до Москви, нічого більше. І коли ранком поїзд зупинився на пероні Москви, архиєпископа без ніякого пояснення скерували до одного з найкращих готелів. За 24 години перед тим він від усього серця дякував Господеві за полегшення своєї долі, бо несподівано опинився в лазареті і мав окреме ліжко, тепер перебуває в люксусовому готелі. Але його майбутність все ще непевна. (Родяться сумніви, якщо справжня свобода, чому тоді не наказали йому взяти поїзд до Львова). В суботу, 2 лютого, Владику поінформували, що він має їхати до Риму. «Чому до Риму? — питав він. — Чи мені вже не доведеться побачити мою Святоюрську катедру?». «Ні! — кажуть йому, — там господарить інший, твоя Церква є поза законом!» — і передали йому дипломатичний пашпорт до Риму.
Товаришем подорожі для архиєпископа з Москви до Риму був папський висланик голляндець Віллдебрандс. Монсіньйор Віллебрандс вручив звільненому каторжникові листа від Папи. Папа бажає йому щасливої подорожі словами Святого Письма з книги Товита: «Сину, щасливої тобі подорожі, нехай Бог тебе береже і приведе до мене». Нещодавній каторжник і монсіньйор Віллебрандс залишили Москву 4 лютого. Тому, що Владика Сліпий не почувався на силах летіти літаком, вони їхали поїздом, зупиняючись на два дні у Відні. Щоб ніхто не звернув уваги на екс-каторжника архиєпископа Йосифа і щоб не попасти в лабета журналістів, вони висіли з поїзду перед Римом, на станції Орте, звідки ватиканське авто відвезло архиєпископа до абатства Ґротта Феррарі. Такі були обставини звільнення галицького Митрополита Йосифа Сліпого.
Говорити чи представляти сильветку Блаженнішого Патріярха Йосифа не є легко, бо це людина надзвичайна, всестороння, людина, життя якої було дивне і надзвичайне. Все ж таки невмілими словами, слабим накресленням можемо бодай слабо насвітлити діла і працю, що він їх виконав за короткий час свого перебування у вільному світі. Не забуваймо, що Блаженніший прибув до Риму з підірваним здоров’ям, на 70-му році свого життя. Тобто в часі, в якому люди йдуть на спочинок. Боже Провидіння зробило те, що він на схилі свого віку впродовж ледве 21 року розгорнув працю, яка принесла подивугідні плоди для нашої Церкви. Він затримав нашу Церкву в діяспорі, щоб вона не влилася в чужинецьке море і там не розплилась. Дав нашій Церкві характер помісности, щоб вона, як член Вселенської Церкви, не затратила тих дарувань, які є питомі її вірним, українському народові. Його особа, його писання стали тим поштовхом, що розбудили самопочуття української еміграційної спільноти.
Промовляючи на закінчення Синоду наших єпископів у листопаді 1980 року, Блаженніший закінчив свою промову словами: «Бережіть спадщину, що ви її одержали від наших світлих предків. Бережіть її, не дайте її в руки лихих людей. Не сплямте її чужиною. Перенесіть її непорушною у вільну нашу Церкву, вільну Україну». Ці слова не були звернені виключно до єпископів, вони були звернені до кожного із нас. Блаженніший не вдоволявся ювілейними імпрезами, улаштованими на його честь, він не вдоволився б також нашою сьогоднішньою скромною академією. Важною річчю для нього було, щоб ми сповнили його заповіт: «Перенесіть спадщину у вільну Церкву і вільну Україну».
Промовляючи на форумі сесії II Ватиканського Собору, Блаженніший з притиском промовив; «Мене уповажнюють віки, мене уповажнюють мої попередники, мене уповажнюють неприсутні, переслідувані», — і тоді він висунув ідею створення Патріярхату для Української Католицької Церкви, яку соборові Отці прийняли оплесками. Той же Собор в своєму Декреті про Східні Церкви говорить: «Патріярхальна інституція в Східніх Церквах є їхньою традиційною формою управи. Вселенський Собор Ватиканський II бажає, щоб де для цього зайде потреба, були встановлені нові патріярхати».
В днях від 16 до 31 травня цього року відбудеться у Львові Синод Українських Єпископів з усіх континентів світу. Важливою справою Синоду, який буде обговорювати впровадження в життя форми правління для Української Католицької Церкви, по закону зкодифікованого права для Східніх Церков, тобто Патріярхального устрою. На це чекає наша Церква, і грунт до встановлення патріярхату є підготований Блаженнішим Йосифом. Він основується на фундаментах історичних, канонічних, пасторальних і навіть психологічних.
Ми чекаємо, щоб Папа визнав Патріярхат для нашої Церкви, однак з історії Церкви ми знаємо, що Вселенські Архиєреї, Папи не встановляли патріярхатів, але признавали їх, як правну церковну владу на тих теренах, де єпископи і їх вірні Патріярхальний устрій прийняли і такого церковного правління собі бажали. Через 21-літнє перебування Блаженнішого в Римі «Український Рим» змінився до невпізнання, Рим, що був для нас неприступний, часом чужий, холодний, став для нас близьким, дорогим, своєрідним місцем перебування. Блаженніший створив у ньому новий розділ нашої церковної і народньої історії. У вічному місті Римі він здвигнув наш центр, уосібленням якого став собор Святої Софії, а при ньому всі інші установи, як Український Католицький Університет, колегія Св. Софії, манастир монахів-Студитів, Патріярший Двір з церквою Сергія і Вакха, де є приміщена чудотворна ікона Жировицької Божої Матері. Заходами Блаженнішого основано в Римі Український Музей. В Музеї виставлено 20 тисяч експонатів, що їх подивляють відвідувачі-чужинці. Це Український Рим, який поставив на ноги Патріярх Йосиф і разом надав йому життєвої динаміки.
Впродовж 21 року перебування в Римі Блаженніший видав більше як сто наукових томів праць, десятки тисяч молитовників, катехизмів та інших книжок. Важко повірити, що все це сталося завдяки одній людині, їх Блаженству Патріярхові Йосифові. Він заявив: «Я у своєму житті не старався приєднувати людей до себе, але для справи. Бо нині я є, а завтра мене вже не буде, а Божа справа нашої Церкви останеться назавжди».
Таким був Блаженніший Отець Йосиф, мій колишній ректор семінарії і професор сакраментальної догматики в Богословській Академії у Львові.
Одинадцять років перед своєю смертю Блаженніший склав свій Заповіт, у якому він віддав під могутній Покров Небесної Владичиці, Богородиці нашу Церкву і український нарід з проханням похоронити його в соборі св. Юра у Львові, якщо це буде можливе і така буде Божа Воля.
Ця Божа Воля сповниться. Тому в 1992 році ми відзначуємо не лише століття народин цього великого мужа Провидіння, але плянується святочне перенесення 28 серпня його тлінних останків із крипти храму Св. Софії у Римі у його правний осідок — до катедри св. Юра у Львові.
За свого життя не діждався він сповнення свого пророчого сну-візії, що він його мав на засланні, тобто тріюмфальне воскресіння української Церкви і віднову української державности. Але дух його вітає у вільній Україні, яка, оперезавшись своїм Чорним морем, забезпечивши свої сухопутні кордони, скріплена своєю армією, кладе сьогодні свої рішучі кроки на шляху своєї державности.
