Греко-католицький монаший чин отців-Редемптористів у Михалівцях на Пряшівщині був заснований ще у 1931 р. Спочатку він мав руську (тобто українську) національну орієнтацію, яка поступово змінювалася на словацьку, зокрема під час Словацького штату. Словацькою літературною мовою виходив і їх журнал «Місіонар» та інші релігійні книжки. Комуністична влада Словаччини у 1950 р. зліквідувала чин редемптористів (як і всі інші монаші чини), а їх манастир у Михалівцях (з величавим храмом, побудованим українським архітектом Володимиром Січинським та художньо оздоблений Йосифом Бокшаєм) передала Православній Церкві.
Після революції 1989 р. чин редемптористів було відновлено, а манастир у Михалівцях, разом з церквою, їм повернено. Ясна річ, що їх діяльність і надалі проводиться словацькою мовою та в словацькому національному дусі і в тих селах, де живуть русини-українці. З цього чину походить і нинішній помічний єпископ Пряшівської греко-католицької єпархії Милан Хаутур, про інавгурацію якого ми недавно писали у «Патріярхаті». Головна сфера діяльности редемптористів — боротьба за повернення православних («схизматиків») до лона Католицької Церкви.
У журналі «Місіонар» (1993, ч. 1, ст. 14-16) опубліковано статтю «Ставлення редемптористів до Підкарпатської Руси», в якій анонімний автор пише про невдалі спроби цього монашого чину запустити коріння у Виноградові (Севлюші), Ізі та Хусті, що у 30-40 роках нашого століття.
«А нині знову сондуємо ситуацію на Підкарпатті і шукаємо можливости, як там натривало запустити коріння», — пише автор і продовжує: «Я вже п’ять років утримую зв’язки з Підкарпатською Руссю посередництвом своїх добрих друзів в Мукачеві: бездітного подружжя Гудаків, які допомогли мені нав’язати стосунки з братами у Львові, де я був уже п’ять разів» (ст. 15).
На початку 1992 р. з ініціятиви ужгородського єпископа І. Семедія та пряшівського єпископа І. Гірки в Закарпатську Україну було відправлено місію редемптористів, яка в різних селах і містах діяла цілий рік. Описові успішної діяльности місії присвячено вищенаведену статтю. Редемптористи під час неї придбали нових кандидатів у монахи і монашки для свого чину, знайшли місце для постійних місійних станцій тощо.
Про перспективи редемптористів на Закарпатті автор пише: «Це прекрасні ідеали, і я переконаний, що при сприятливих умовах протягом п’ятнадцятьох років там могла би бути процвітаюча самостійна провінція, яка би могла думати і на місії та заснування манастирів також в Румунії, де є приблизно півдруга мільйона відсталих греко-католиків, яким також потрібна допомога».
Правда, автор свідомий того, що редемптористам не так легко буде покорити Закарпаття. Найбільшою перешкодою він вважає український фанатизм. Він пише: «Більшість Підкарпаття би хотіло приєднатися до ЧСФР. Та фанатичні Січові Стрільці, які в 1939 р. накоїли стільки лиха на русинському населенню і загрожують анектувати Східню Словаччину, навряд чи би залишили там працювати словацьких місіонерів, бо вони (Січові Стрільці — М.М.) є православними» (с. 16).
Те, що деякі інші високі представники Греко-католицької Церкви на Закарпатській Україні і Пряшівщині говорять лише пошепки, анонімний автор (один з учасників місії, мабуть, її керівник) висловив на повний голос. І добре, що так зробив! Нехай закарпатці знають, з ким мають до діла.
У зв’язку з тим я хотів би шановному авторові поставити кілька питань та висловити свої міркування відносно порушеної справи:
- На підставі чого автор твердить, що більшість закарпатців би хотіла приєднатися до Чехо-Словаччини, коли при всенародньому референдумі в грудні 1991 р. 93% населення висловилося за те, що вони хочуть залишитися в рамках України?
- Січові Стрільці — гордість української нації! В 1939 р. Карпатська Січ зі зброєю в руках захищала Карпатську Україну, очолювану прем’єром о. Августином Волошиним, перед угорськими загарбниками. Дві тисячі солдатів Карпатської Січі поставилося проти стотисячної армії (гортіївської) Угорщини. Більшість з них полягла на полі бою на рідній землі, а тих, які потрапили в полон, угорські окупанти страшним способом замордували. Майже всі січовики були греко-католиками. Та чим же вони провинилися перед населенням Закарпаття? Яких злочинів вони допустилися? Автор на ці питання не відповідає. Він знає, що Січові Стрільці були «українськими фанатиками», а це — тяжкий гріх. Автор чомусь не хоче знати історії. Кожний закарпатець міг би йому розповісти, що робили угорські фашисти, окупувавши Закарпаття у 1939 p., скільки десятків тисяч населення вони вимордували… Про це автор навіть не заікнувся. Це ж були мадяри, не «відсталі фанатичні українці»! Мадярські окупанти в 1939 р. зображували Січових Стрільців тими найтемнішими фарбами. Дивує, що їхню оцінку без застереження сприймають і словацькі редемптористи.
- Та анонімному авторові не досить того, що він паплюжить пам’ять кращих синів Карпатської України, захисників рідного краю в 1939 р. Він говорить про сучасних січових стрільців, які ніби хочуть приєднати східню Словаччину до Закарпатської України. Тут він вдається до явної брехні і фальсифікації. Він забуває, що Україна є самостійною державою. А Українська Держава, як і кожна інша держава в світі, має свою регулярну армію. Січові Стрільці для неї — вже історія. Пройдений етап. Сучасна українська армія, як заявив міністр народньої оборони генерал Морозов на недавньому Світовому Форумі Українців у Києві, гордо голоситься до традицій козацької Запорозької Січі ХVІІ-ХVІIІ ст. і Стрілецької Січі XX ст. Та і він, і уряд України не раз заявляли, що Україна не претендує на жоден квадратний метр чужої землі. Але свою землю, отже і території «Підкарпатської Руси» (термін автора) вона буде боронити не гірше, ніж її боронили українські козаки й січовики. Так чому ж отець-редемпторист говорить явну неправду? Чому він лякає словаків Січовими стрільцями, які ніби збираються захопити територію Східньої Словаччини, коли він добре знає, що це брехня?
- Авторові не подобається «український фанатизм». Та що таке «український фанатизм»? Це — нічого іншого, як любов до України, своєї батьківщини. Якщо свою батьківщину любить словак, чех, мадяр, француз, італієць це — патріотизм; якщо свою батьківщину любить українець, це «український фанатизм» (ще не так давно це називали «український буржуазний націоналізм», але авторові незручно вживати цей більшовицький термін). Чому така подвійна мірка на одне і те саме явище? На превеликий жаль, під впливом словацьких, російських, угорських та інших засобів масової інформації так думає не лише автор-редемпторист, але і значна частина громадськости.
Треба якнайскоріше подолати таке ставлення до України і світлих сторінок її історії і нарешті усвідомити собі, що Україна вже не є колонією, а вільною державою, визнаною цілим світом.
- Автор і не таїться, чому словацькі редемптористи із Михалівців так завзято боряться за заснування свого манастиря на Закарпатській Україні, хоч манастирі редемптористів знаходяться і в Галичині (їх заснував ще перед Першою світовою війною митрополит Андрей Шептицький, і вони, ясна річ, були і є українськими). Він боїться, що молоді закарпатці, вислані на навчання і новіціят в Галичину, би «цілком сплинули» з тамтешнім оточенням (розумій поукраїнізувалися) і на Закарпаття вже більше не повернулися. «Рим був би правдоподібно на їх боці», — з жалем констатує автор. Тому, на його думку, так важливо мати на Закарпатті свій манастир.
І він вірить в успіх місії словацьких редемптористів на Закарпатті. Свою статтю він закінчує словами: «Коли не вдалися наші дотеперішні спроби (заснувати манастир редемптористів — М.М.) у Виноградові, Ізі та Хусті, може молитви о. Мусила, о. Дюрканя та о. Міню нам зараз допоможуть знайти дорогу до так тяжко випробуваних братів на Підкарпатті».
Не важко догадатися, якою буде національна орієнтація новоствореного манастиря словацьких отців-редемптористів на Закарпатській Україні. Закарпатці, будьте на сторожі!
