Продовження з вересневого й жовтневого чисел
III
Одначе, щоб докладно зрозуміти весь інтерес і вплив Росії, саме слід підкреслити на згаданому ювілеї славлення осягнені нею результати. Не треба забувати, що власність цього ювілею належить нашій Русі-Україні.. І, крім того, слід докладно знати цю вирішальну ролю, яку нещодавно відограла наша Русь у тріюмфуючій тепер російській політиці, як також і про ту відому прислугу, що її вона тоді не по своїй волі зробила, залишаючись проте й досі для неї пильно заховувана від цікавих очей ахилесовою п’ятою. Добре усвідомлюємо, в якій мірі справжні гидкі імпульси таємно керували подіями й плянами її політики. Росія ніколи не відважувалась виходити з ними відкрито, а завжди шукала засобів, щоб закрити їх будь-якими «благородними» мотивами, щоб хоч сяк-так оправдати перед світом заподіяні нею злочинства.
В такий спосіб Росія зуміла, хоч позірно, зберегти свою добру славу перед Европою. Користаючи з цього, почала вже сміливіше вживати її у своїй східній політиці, присвоївши собі без жодних церемоній титул «освободительки» поневолених народів і проголосила себе носієм культурної і визвольної місії на цілому сході Европи в загальному, а зокрема в слав’янському світі, не турбуючись ні трохи тим, що їй зовсім не личать всі ці добродійні прикмети. Вони зовсім не гармонізують з дійсним характером її історії, її сучасними внутрішніми порядками та дійсним ставленням до тієї власне нещасної Української Руси, яка так «апропо» стала Росії у пригоді та послужила їй таким догідним і дешевим способом придбати собі незаслужені права на блискучі лицарські атрибути. Зрештою, з дисонансами, що випливали з інших мотивів, було Росії легше будь-як упоратись. В цьому допомагали їй відоме «затьмарення свідомости» в Европі і слов’янському світі та новий «патріотичний» настрій свого власного товариства. Коли ж ідеться про дисонанс, який виявлявся у відносинах Росії до України, то вона добре знала, що заглушити його не буде так легко. А пригасити його була у неї конечна потреба, адже він розкривав по саме дно таємну ковбаню всіх її брудних лукавств, її наскрізь фальшивої політики.
Цей дисонанс заважав Росії спокійно грати ролю «освободительки» слов’янських народів, остерігаючи від того своїм голосним «мементо морі» від московських лап «визволену» ними на власну поживу Болгарію. Українська Русь виявилась дуже живучою, вона дуже уперто заховує свої історичні традиції, постійно пам’ятає про свою національну самостійність й індивідуальність.
Українська Русь має багато особливих окремішностей у своїй національній індивідуальності та завдатків для її культурного розвитку, щоб все це могло згоджуватись з нівеляційними й асиміляційними інтересами й заходами Росії. Тієї Росії, що всюди себе виставляє, як одну компактну цілість. Вона не могла вже дати виплисти на верх такому факторові, як природня самостійність українсько-руської національности. В той же час ця національність відроджувалась до нового життя, творила свою власну літературу, публіцистику, мистецтво, утверджувала власний світогляд, нарешті деклярувала свою власну програму соціяльно-політичного життя і намагалась внести свою вдовину лепту в скарбницю загальнолюдської культури і цивілізації. З цим всім треба було Росії рахуватись. Правду кажучи, вся живучість і культурний рух української національности зовсім не загрожував ні державній єдності й силі, ні славі Росії, а радше навпаки. Якщо б Росія пам’ятала свої інтереси, справді дорожила б своєю доброю славою і честю, вірила б у правдивість своєї високої сім’ї, а що найважливіше — якби діяла з чистою совістю та з чесними намірами, то була б зрозуміла, що розвиток України лежить у всеслов’янськім, а тим самим і власнім інтересі.
Але в цьому ж це й лихо, що Росія не може бути іншою, як її зробила природа та історія. Історія надто багато гидоти наклала на її совість. Як було потурати нам, знаючи, що вона силоміць присвоїла собі історичні традиції нашої Руси і прерогативу на її національну назву, заявляючи всюди, що наше плем’я зовсім ідентичне з її власним — московським, і що вона через те і є нашою одинокою законною заступницею? Що було Росії робити з фактами, які виразно заперечували її заяви? Не можна було їх зацитькати, а тимчасом все ж таки треба було будь-як кінчати рахунок з ними через те, що наша Русь охоплює найкращу частину Росії і займає велику територію, яка переходить далеко поза самі російські межі, що вона начисляє 23 мільйони населення, з якого кілька мільйонів належить до Австрії. Тої самої Австрії, що хоч запізно трохи, але схаменулась і почала входити в антагонізм з Росією на відтинку слов’янського питання і проти деспотичної політики Росії. Хоч вона, мовляв, в принципі дає для своїх народів свободу і рівноправність. І справді — з уваги на всі ці факти Росія таки довго вагалась, не знаючи, що робити з нами. Раз ніби соромилась і загравала, а іншим разом, знову розлюбувавшись, накидалась на нас, мов звір, і душила без милосердя.
Під час польського повстання, коли Росії потрібно було, щоб ми мовчали про наші домашні порахунки з нею, вона потурала нашим заявам нашого національного почуття і підігрівала наш традиційний гнів проти польських заходів. Вона тоді з охотою підняла ідею поставити пам’ятник Хмельницькому, дійшла навіть до того, що в перших днях повстання, не стямившись від непевности, що з цього вийде, пробувала через своїх офіційних агентів встрявати в деякі інтимні зв’язки з видатнішими провідниками «українофільства». І тоді ж признала «благоврємєнним і блаґопрістойним» розіслати від київської адміністративної канцелярії друкований офіційний циркуляр, писаний українською і російською мовами з заявою до національної лояльности, признаючи таким актом — хоч і не прямо — відрубність і самостійне існування української мови й національности.
Але, упоравшись з поляками, Росія таки зараз взялась викінчувати й нас. Наперекір фактам, для неї самої, вона підшептом деяких фанатиків старомодного польського шовінізму, яка репетувала, що «нема Русі!» і також заявляла на всі сторони, що «нікакой Малороссії нєт!», а є тільки одна «єдіная, нєдєлімая Россія» — а все, що носить на собі найменші ознаки відрубної українсько-руської національности, просто є не щось інше, як тільки одна «польська інтрига» (так!). Такий девіз був покладений Росією в основу своєї нової «псевдослов’янської» і «псевдогуманістичної» політики.
Щоб оправдати такий девіз на ділі й, коли не викорінити, то хоч замаскувати, перекручувати та позапрятувати кричущі проти неї факти, Росія пустила в рух всі свої звичайні… заходи. З одного боку вона найняла цілу ватагу агентів, вибраних з усякого суспільного сміття, а найбільше ренегатів таки з нашої національної інтелігенції, — найбільше з Галичини, — щоб публічно у пресі плювати на нашу національність, безчестити прихильних їй людей, калічити її на московський лад і вести, як тільки можна, широку пропаганду про «оґраніченную» її єдність з московською національністю, пропаганду «аднаво язика і релігії от Карпат до Камчаткі», а з другої — заходилась без пуття і міри душити у себе вдома все українське, турбуючи, гонячи, караючи й висилаючи адміністраційним порядком більше або менше видатних українських патріотів. Забороняла українські театральні вистави й концерти. Страшно загострювала цензуру над українським словом і забороняла навіть книжки, вже цензуровані й пущені у продаж, і таке інше без кінця.
Варте й те уваги, що вславлений реформами і «квазі-гуманізмом», російський цар тою самою рукою, якою він підписував відомі світові протести проти насильства турків над балканськими слов’янами і маніфест про війну за їх визволення, тією ж рукою і майже в той самий час спокійно підписав також відомий вже усім травневий указ, мало не зовсім знищуючи українсько-руське письменство. А для тих округ, що лишились ще для самих крайніх потреб офіційної науки й знань і самої елементарної звичайности, накинув свій казенно-російський правопис. Ось типічний факт, який не може не свідчити про дійсний характер російського «слов’янолюбства» і «культурної та визволяючої» російської місії в слов’янському світі.
Довершивши всіх тих насильств над безборонним нашим народом і бажаючи показати себе перед слов’янами, що ось, мовляв, він «дбає про їх добро, волю і щастя», Росія немов би справді «єдина і неподільна», зважилась дати доказ цим славленим людям і випадкам, зокрема, що належать до української руської національности й історії.
Ось яке дійсне значення мають ці славлення, і разом існує причина того явища, яке не могло кидатись у очі кожному, хто тільки відкритими очима дивився на київські святкування, зокрема, що вони дочиста були позбавлені всього, що хоч би на макове зерно пригадували собою про місцеві українські національні обставини. І треба додати, пробуючи добитись такого результату, на здивування зійшлись і допомогли одні одним — москалі й українці. Останні боялись, щоб прикраса тих святкувань найменшими ознаками української національности не заплямувала національність і її традиційні святощі та не видалась будь-якою санкцією російського узурпаторства і фальсифікації їх. А перші лякались самої думки, щоб несподіваною примішкою до тих святкувань місцевої «хахлаччіни» будь-як не випливло наверх, що св. Володимир не був москалем, що Богдан не горів бажанням змосковщити себе і увесь свій нарід та що навкруги все ще живе і дише бажання кращого, вільнішого, людяного й самобутнього життя і ніяк не дає себе знищити «хахлацкоє плємя».
Ось через таку ексцентричну однодушність поневолювачів і поневолених на тих святкуваннях виходили такі курйози, що їх хіба сліпий та божевільний не спостеріг би і не задумався над їх надзвичайністю, а також разом над усім тим, що тоді діялось. Ми тут нагадаємо хоча два випадки із них — на концертах слов’янського диригента Аґрєнєва і при відкритті пам’ятника Хмельницькому. Дуже комічною — правда, дрібною, але зате дуже характерною властивістю концертів було те, що на тих концертах демонстративно співали пісні різних слов’янських народів, а між ними, звичайно, найбільше російські, а навіть білоруські, тільки не співали ні одної української пісні, як відомо — найбільше улюбленої у музичному світі, як також — польської. Хоч іншим разом капеля завжди включала до свого співу Київ, між іншими й українські пісні. Щодо дивовиж, які були при відкритті пам’ятника Хмельницькому і які мали в собі не одну тільки чудернацьку сторінку, то вони помічались ось у чому.
Відомо, що ні одна церемонія того роду, навіть і в Росії, судячи по тих, що були досі, прикладом, не обходилась і не обходиться без відповідних з цієї нагоди публічних промов до народу і без більш-менш живучих і гучних закликів до народу на прославу звеличуваного пам’ятником мужа або події. А відкриття пам’ятника нашому народньому героєві вславилось тим, що після звичайних церковних і військових парад, які обходяться самими формальностями даної справи, пам’ятник був відкритий якось у поспіху і немов би крадькома, без усяких промов, серед глибокої тиші й мовчанки всієї присутньої публіки, немов завороженої якимсь непробудимим сном у всій своїй масі й очевидно зовсім байдужої до того, що робило «начальство» перед їхніми очима.
Ось та обопільна гробова мовчанка в таку урочисту годину, коли прилюдно відкривалася перед народом завіса його минулого життя і державної діяльности. Це багатомовне з усіх сторін й поглядів, про що колись скаже своє, великої ваги, слово історія. Але покищо можна цей факт й тепер зрезюмувати, не ризикуючи нічим, щоб зробити помилку, що тільки так, власне, а не інакше, могла відкрити цілком по «настоящему» непотрібний пам’ятник українському національному батькові — фіктивна «єдина і неподільна Росія», як про те говорить напис на постаменті того пам’ятника.
Так ось чому завітали до нас слов’янські гості, щоб разом з росіянами відсвяткувати поневолення нашого народу. На здоров’ячко їм. Але ж ми живі — живий наш багатомільйоновий народ і не вмре його національна культура, що наперекір усім насильствам й перепонам все таки бореться з ними, йде вперед і, як тільки можливо,розвивається!
(закінчення буде)
