Продовження з попереднього числа
Під таким заголовком 97 років тому появилась стаття у журналі «Правда» за жовтень-листопад 1888 p., що виходив у Львові з нагоди 900-ліття відзначення хрещення Руси-України. Стаття під багатьма аспектами надзвичайно цікава. Варто порівняти, де ми були в той час, себто майже сто років тому, і де ми є сьогодні. Варто звернути увагу на становище в імперсько-царській Росії у той час і на становище до тих самих питань кремлівських вождів під сучасну пору, які виявляються майже тотожні. Ми повністю передруковуємо названу статтю, тільки осучаснюємо мову й правопис. Залишаємо в повному оригіналі заголовок статті.
Редакція
До найбільше пофальшованих, покалічених і накинених нам московських причандалів належить також, вироблена Москвою і до решти успадкована Петербургом, форма «православія», цілковито заповненого культом царської влади, якому уділяється у церковному ритуалі багато безпам’ятно-рабських і до фанатизму підлесливих звеличувань, молитов і славлень. Цей культ зробив з московського православ’я щось справді на подобу «цареславія», з православної Церкви окреме «духовне відомство» (себто уряд), що виконувало свою службову функцію на користь держави, по її зразкові й наказові, нарівні з рештою урядів — «відомств», цивільних і військових, [цей культ] не тільки завжди був чужим, незнаним, але й глибоко противним духові українсько-руського благочестя і Церкви. Самостійна українсько-руська православна Церква становила собою вільну, чисто суспільно-громадську інституцію, зорганізовану на виборних основах з широкою участю в її справах мирян. Як і всі національні інституції України-Руси, вона глибоко пронизана, перейнята духом широкого демократизму і спиралась не тільки на духовній ієрархії, але й на спеціяльних церковно-релігійних багатствах, у склад яких входили, на рівних правах, всі верстви суспільства, починаючи від благочестивих князів і кінчаючи злиденними та богомільними сіромахами. Наша Церква, як і політична організація, пробувала також боротись з Москвою за свою самостійність, але й тут зробили своє діло звичайні махінації московської політики, принаджування і деморалізування духовенства різними даровизнами та приманками службової кар’єри, довершеним вилученням кліру з загального суспільства, знищенням прямої контролі над ним парафіян, розз’єднанням Церкви з народом і віддання народу під духовно-поліційний догляд неосвічених попів. На такі ласі принади залюбки пішло наше попсоване духовенство і запродало Москві й автономію, і споконвічні звичаї своєї Церкви. Як упала самостійність нашої Церкви, вийшов з неї також животворящий дух громадськости і братства, а на їх місце виросла мертва російська обрядова урядовщина, яка засмучує і занепокоює тепер сумління і серце нашого простого люду, доводячи його до шукання собі виходу в «штунді», «шалопутстві» й інших раціоналістичних і пієтистичних вільних віруваннях. В наслідок того і в релігійній справі Росії пощастило добитись у нас того, чого не спромоглась ніяк досягнути Польща. Росія зуміла не тільки силоміць зробити повну «унію» нашої Церкви з своєю, але й підмінити у звичайній мірі її дух своїм, зробивши цей фальш дуже зручно і навіть не примітно для самого народу нашого, котрий і не спостеріг, як під спільним прапором «православія», слов’янського обряду і ритуалу східньої Церкви, вкралось у його храми московське «цареславіє», і він сам опинився в них невільним поклонником царського фетиша. Тепер вже ніхто, розуміється, не спинить росіян і не перешкодить їм фальшувати всю нашу церковну історію та, представляючи нашу минувшину за свою і одягаючи її в свою сучасну одежу, славити по-своєму 900-ліття прийняття нами християнства, як свою власну заслугу… Be віктіс!
Коли хоч крихітка з усього сказаного була відома нашим слов’янським гостям, то для них повинно було бути ясним дійсне значення славлення видатних людей і фактів нашої національної історії, заплянованих у нашому Києві офіційною Росією разом з найбільше реакційними, темними і здеморалізованими елементами її суспільности, що взяли тепер у ній такий верх і таку загально панівну перевагу. Київські святкування повинні були послужити Росії наочним прикладом, щоб похвалитись перед собою, перед слов’янством і перед цілим світом досягненнями, або, як росіяни люблять говорити, не підозріваючи в тому жодного цинізму, «вистражданими» результатами їх багатовікової політики, заповненої фактами насильства, які здійснювали всюди з повним душевним спокоєм, без огляду на те, що така політика вела до знищення найсвятіших прав народів. Та воно й справді було чим похвалитись. Росія тільки що пережила період так званого «хитання [«шатанія»] життя і мислі», під якою розумілась духова ферментація, викликана під впливом гуманних і ліберальних ідей, що приходили з європейською культурою і цивілізацією, ферментація сильно прискорена ідеальною руйнацією у російському смаку, Миколаївського реалізму і ліберальними реформами, викликаними тією руйнацією. Це був період великого випробовування для основних прикмет національного характеру московського племени. У перипетіях того випробування розв’язувалось грізне для Росії питання про саме її державне існування в тій традиційній напівевропейській формі, у якій воно утворилось московським племенем. І треба віддати справедливість Росії, що з усіх цих спокус і проб вона вийшла з повним тріюмфом. Демон-спокусник, у обличчі загально людського прогресуючого життя і мислі, звойований і посоромлений; все насичене ним зручно пристосоване до зовсім протилежних цілей; дух каяття, критицизму і шукання нових стежок у житті, ще чимало таки потривожив непевну себе російську совість, зник, як дим, а на його місце знову завітав у російську хату відважний і здатний на всякі збитки свій рідний традиційний «домовик». Все пережите Росією в той критичний для неї період історії дуже виразно відбилось на долі, характері и змісті нової російської літератури, що також може бути добрим зразком того, що діється зараз у російській дійсності, будучи зобов’язана своїм походженням кільком яснішим промінням світла, яке у формі контрабанди продерлось з Европи у дореформовану Росію і надто зворушило, заінтригувало і. розклало своїм теплом задубілі і зсушені «казьонним» формалізмом «отечественної» науки російські мізки й душі,— література ця, надихавшись європейськими ідеями скоро розвинулась і зацвіла розкішними китицями творів, що дали справді дуже цінні зразки високого й оригінального літературного мистецтва й елеґантности. Але ж пошкодуй, Боже, такого добра для дикого поля. Як старовинному здеморалізованому Римові не помогла схаменутись, видужати і очиститись від гною застарілих моральних болячок його велична література, так і загрубілим в застарілих поняттях російським душам нічого не вдіяла теж їх молода література. Відійшовши і пом’якшавши від неї на хвилину, вони після того неначе ще гірше здичавіли і загрубіли, одібравши дальшу мету існування у тої літератури. І вона, нещасна, мусіла швидко занепасти і зачахнути. Тепер уже справа пішла іншим шляхом, і те, що під іменем російської літератури і журналістики так буйно сьогодні розростається в обсяг і в безліч дрібних творів, ані краплини вже не має в собі попереднього творчого духа і взірцевої мистецької вартости. Нові літературні таланти, хоч і появляються ще подекуди, виявляються якимись пригнобленими і твори їх відзначуються особливим індиферентизмом до всіх питань суспільного і політичного життя. Сучасна російська література живе тільки одними споминами про свою недавно минулу, таку блискучу, але ефемерну славу. Щоб добре зрозуміти таке швидке фіяско російського літературного відродження, треба звернути увагу на ті пригоди, які довелось перебути і пізнати тій молодій Літературі в її намірах і прямуваннях. Сміливі заходи її в творах таких світочів своїх, як Пушкін, Лєрмонтов, Турґенєв, Ґончаров, Достоєвський і Л.Толстой, змалювати симпатичні в загальнолюдському значенні, типи своєї суспільности, примушені були обмежуватись самою тільки серією «негативних» типів тієї категорії, що малює так званих: «неудачників», «одчайдушів» і «зайвих людей» та меланхолічних «нігілістів» як Базаров та інші, пригноблені життям, покірливі, зрезиґновані й тихомирні юродивці. Ідеальних же типів позитивного характеру, з активною і творчою натурою, їм не давало саме життя, його моральна мізерія не могла здобутись навіть на якібудь елементи, придатні для скомпонування таких типів. Зате ж воно давало багатий матеріял для сатиричної літератури, що в творах Ґрибоєдова, Гоголя, Островського, Некрасова і Щедрина увіковічила так би мовити квінтесенцію сущого, органічного російства, в цілій галереї таких характерних для нього типів, як усякого сорту, під усякими прізвищами, «благонаміренні» нігілісти, посіпаки, глитаї, брехуни, шахраї, підлизи, пройдисвіти і т.і. суспільне добро. Російське товариство, неначе в дзеркалі, впізнало себе в тій сатиричній літературі і — як виявилось тепер, ані кришки не засоромилось і не злякалось своєї фізіономії. Навпаки! Розгнівавшись на порожнечу свого життя, всяких елементів для ідеального типу активної вдачі, воно відразою присвоїло собі і ті, які знайшлись у нього симпатичні типи з пасивним характером, і воліло краще возлюбити, зрегабілітувати і завести у себе в житті ті діяльні, хвацькі, круті та жваві, хоч і паскудні типи, якими так щедро почастувала його рідна сатира — Еврика! І от, як в літературі, так і в житті заворушилась і запанувала цинічна і розбісована реакція. Такий був фінал короткої і марнесенької «блуканини» російства по усяких митарствах європейської культури і цивілізації. Тепер воно, мов той блудний син, верталось із щирим каяттям на лоно отче*, послухавши рідного голосу московських псевдо-слов’янофілів, котрі не переставали гукати на нього: «Гей, додому, додому!» І от почалася тепер для нього нова доба — азіятського вже відродження, з лукавим пристосуванням для його вжитку різних, сяк-так нахапаних здобутків європейської культури і цивілізації.
Егеж! була таки година пробудження і для російського сумління, коли російський освічений чоловік почав був потрохи усвідомлювати свої тяжкі гріхи, почав соромитись за себе, за своє минуле і сучасне життя, почав був тямити, що не можна так жити, як він живе, й відважився навіть одхрещуватись від солідарности з усякими подіями свого деспотичного уряду і держави. Мало того, серед російської інтелігенції знайшлось доволі і таких одчайдухів, що нарешті визвірились проти свого уряду і вдались у революційний терор, що одначе деякими ідеями, манерами і заходами своїми нагадував, що й таке яблучко недалеко одкочується від своєї яблуньки і не обіцював по собі нічого путнього і людяного. Тимчасом сполохами, зчиненими радикалістським терором, гарнесенько покористувались усякі реакціонери «почвенники» (що цупко тримались свого ґрунтовного, традиційного режиму життя), котрі одною рукою явно вішаючи терористів, другою крадькома пхали їх на страту всього, що давало який-будь попуск льояльному лібералізмові. Потім швидко увесь той гармидер вгамувався і ущухнув. Настала тиша, серед котрої розлягався тільки голос зверхньої команди, гомін дзвонів та вереск каскадних шансонеток. Все, що потривожило російське сумління, немов водою змило: все, що спитувало російський розум, що турбувало серце,— минуло, мов якийсь сон.
Російський чоловік, мовляв, прочуняв, протверезився від «чаду ліберальних ідей», стрепенувся, повеселішав, заспокоївся, помирився з самим собою і на радощах догадався, що «краще його нема, мовляв, нічого на світі», що сатира і критика на нього була одною пакосною обмовою, одною тільки «єзуїтською інтригою», нишком підпущеною в Росію заздрим на її щастя, силу і славу европеїзмом і що на останку все осміяне, осуджене і поганьблене ними, і становить щире золото, сущу сіль землі російської. Все це росіяни гордо виписали на прапорі свого новітнього «патріотизму», і почалась робота. Приборкані й посоромлені ліберали і «западники, в значній більшості миттю поперебігали зараз у «патріотичний табір», наповнений реакціонерами, аферистами, авантуристами, фарисеями, хапунами і всякого роду ґешефтмахерами. Цей табір, що вміщує тепер в собі мало не всю російську інтелігенцію, твердо став заявляти про повне поєднання своє з владою, в її традиційній формі, сподіваючись разом з нею зневолити, ограбувати і поглинути всі слов’янські народи, коли ще не всю людськість. Певність, що її мета буде осягнена, підтвердилась різними сторонніми нагодами, котрі ще більше підняли у росіян високу про себе думку, утвердили їх в традиційній вірі в грубу силу і показали їм значні ресурси для вдоволення їх ненаситного апетиту. Нагодами тими були переважно: а) появлення з різних причин в Европі, зокрема у Франції, моди на російську літературу і мистецтво; б) імпонуючо справджений Німеччиною тріюмф в житті політики заліза і крови з її принципом «Сила важніше права» і в) вельми розворушені від часу останньої турецької війни, хитро придуманої буцімто за волю і самостійність балканських народів — запобігання ласки у Росії з боку слов’ян. Росія зміркувала, що для неї настав час здоровенної роботи і поживи і — сміливо перекинулась з архиконсервативної держави, якою зрештою залишається в своїх домашніх справах і досі, в особлившого роду архиреволюційну в міжнародніх справах. І от, вибравши собі таку позицію, випробувані стількома спокусами і знов злигані й з’єднані разом цупкіше, ніж раніше, бо вже самосвідомо російське товариство і уряд відважились в один голос оповісти світові, що, мовляв би то російський Фавст знайшов те, чого даремне з такими тяжкими зусиллями шукав загальнолюдський, що увесь би то світ загруз у твані гріхів блуду і що спасіння його в признанні визнаваних Росією засад життя і що Росія готова приголубити до себе всіх і уділити того добра всякому, хто звернеться до неї за тою ласкою — і ждали тільки догідної години, щоб прилюдно заманіфестувати усе те перед Европою та урочисто відсвяткувати повний тріюмф у себе тих своїх засад і повну свою готовість до тієї мирової місії. Така година не забарилась. Наблизився 900-літній ювілей прийняття у нас християнства. Поміркували, що на той час добре буде відкрити пам’ятник Хмельницькому.
(Далі буде)
* Новішим доказом тому є сповідь Льва Тихомирова, одного з завзятих осадчих «Народної волі». Про Цю сповідь буде річ згодом, — Ред. [журнала «Правда»].
