Гентош Ліліана. Ватикан і виклики модерності: східноєвропейська політика Папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 – 1923 рр.) (Львів: ВНТЛ-Класика, 2006).
Ліліана Гентош обдарувала нас цікавою та важливою працею, яка охоплює не тільки питання джерел ватиканського «ост-політік», але й польсько-українські відносини початку XX ст. , ватиканські труднощі з нововідродженою Польською державою, церковну і дипломатичну важливість Митрополита Шептицького та початки ватиканського пристосування до вимог модерного світу. Себто цей понад 400-сторінковий твір кидає критичне світло на багато тем. Значить, можна сподіватися, що не всі теми однаково проаналізовані, з однаковою точністю. Однак автор цих рядків захоплений не недосягненнями твору, а радше успіхами та важливими представленнями цікавих історичних подій і питань.
Хоча заголовок книжки торкається питання модерності, найбільша її перевага – висвітлення розвитку ватиканської політики стосовно Росії, РПЦ та Радянського Союзу. І хоча найбільша увага звернена на польсько-українські відносини та роль Ватикану в них, ми розуміємо, що для Ватикану «головний приз» лежить не у Варшаві, не у Львові, а в Росії. Ліліана Гентош вміло пояснює, що для ватиканських кіл відношення до Польщі та до Галичини було великою мірою другорядним питанням на відміну від того, як дійти до Росії та досягти єднання РПЦ з Римським престолом. Польща і Україна представляли дві різні (і конфліктні) дороги до цієї мети. Шлях через Польщу означав домінування у місійній праці етнічних поляків та надання пріоритету польській римо-католицькій ієрархії, себто історичним ворогам Росії. Дорога через Україну (через Львів) означала посилення ролі Митрополита Шептицького, розвиток Російської Греко-Католицької Церкви та конфлікт із польською ієрархією, яка взагалі не симпатизувала ані Шептицькому, ані Греко-Католицькій Церкві. Авторка детально і вміло описує, як ці дві перспективи впливали на підходи Ватикану та були фаворитами поодиноких чиновників. Нова реальність, яка постала зі створенням Радянського Союзу, «прокладає», на думку авторки, «новий шлях на Схід». Але мені видається, що це перебільшення змін у східноєвропейській політиці Ватикану.
Праця дуже точно окреслює, що метою політики Ватикану було бажання контролювати розвиток Католицької Церкви в Росії, і знаряддя для досягнення цієї мети ніколи не обмежувались, в цій сфері домінував прагматизм. Після 1922 р. Ватикан більш прямо входить до Росії та не клопочеться непотрібними посередниками. Цей шлях узгоджується з існуючою ватиканською еклезіологією папського централізму. Але він є найбільшою перепоною до витворення сильної Греко-Католицької Церкви в Росії. Оцінка тих історичних подій з точки зору еклезіології посилює важливість обговорення в цій праці контроверсійних повноважень, наданих Митрополитові Шептицькому Папою Пієм Х та визнаних Венедиктом XV і Пієм XI . Ці повноваження в основному ви‑ знавали Галицького митрополита як спадкоємця влади Київського митрополита. Однак коли Шептицький висвятив на луцького єпископа Йосифа Боцяна, Ватикан мав проблеми із визнанням його юрисдикції.
Авторка вміло представляє читачеві дипломатично-політичні проблеми, що виникли, але не вповні висвітлює цю проблему, бо не бере під увагу, до якої міри перспективи Ватикану в русі на Схід були обмежені їхньою централізованою еклезіологією. А ця еклезіологічна вузькозорість не лише домінує у ватиканській політиці 20-х років, але й є основою конфлікту з Патріархом Сліпим щодо Києво-Галицького Патріархату, так само як і з українською підпільною ієрархією щодо відношення до РПЦ під час 90-х.
Великий позитив цієї праці лежить у висвітленні понтифікату Венедикта XV та його наголошенні на церковній ролі у скріпленні суспільної справедливості. Венедикт продовжує підхід Лева XIII, окреслений в енцикліці Rerum Novarum (1891), щодо активної ролі Ватикану в боротьбі за суспільну справедливість. Авторка, мабуть, не обізнана з думками Лева XIII, бо твердить, що ініціативи Венедикта в цій сфері є ознакою його схильності до модернізму. Радше може точніше бачити цю працю Ве‑ недикта як консолідацію нової суспільної ролі Церкви в модерних капіталістичних державах, котрі гостро поборювали активну політичну роль, звичну для церковних провідників. Нема сумніву, що старання Венедикта відігравати нейтральну й гуманітарну роль в Першій світовій війні є важними та незвичними в історії папства за останні століття. Завдяки цим старанням Венедикт спромігся подати українському народові значну гуманітарну допомогу, крім того, ця його настанова, мабуть, вплинула на більш чутливе ставлення до українських інтересів у часі українсько-польського конфлікту. Твір написаний цікаво, на основі джерельних досліджень та з належною академічною об’єктивністю.
