Москва б’є на сполох
З датою 8 червня 1981 року появилося в нашій пресі становище (заява) Блаженнішого Патріярха Йосифа у справі листування між московським патріярхом Піменом і Папою Іваном Павлом II. Патріярх Йосиф виразно і вповні піддержав Заяву Синоду українських католицьких єпископів з 2 грудня 1980 p., що осудила так зв. «львівський собор» з 1946 року. Проти оприлюднення цього осудження виступив московський патріярх Пімен, ударивши у великий дзвін тривоги. Українська приповідка каже, що правда очі коле. А про цю правду говорить патріярх Йосиф у своєму пресовому зверненні такими словами:
«… Ця Заява ще раз стверджувала неважність і канонічну незаконність т.зв. «львівського собору» 1946 року, на основі якого, як відомо, українців католиків змушено всіма способами, терором і насильством підчинитися московському патріярхатові та відректися єдности з Римським Апостольським Престолом».
А як розцінив московський патріярх Пімен цю Заяву:
«З глибокою тривогою і болем мушу признати, що Заява Синоду в повному значенні того слова може перекреслити всі ті великі осяги в ділянці братерського наближення двох наших Церков, що були результатом наших обопільних напружених зусиль під час і після Другого Ватиканського Собору. Вона творить загрозливе напруження у відносинах між Римо-католицькою і Російською православною Церквами, яке можна характеризувати не інакше, як трагічним через ті нищівні наслідки, яке воно може внести у взаємини двох наших братерських Церков.
Зміст і дух Заяви чужі існуючому між нами духові екуменічного братання, ба щобільше — намагаються ревідувати й змінити сучасну структуру Російської православної Церкви…».
І дальше:
«… в наслідок тієї Заяви Синоду в нутрі Російської православної Церкви зростає глибоке напруження у відносинах Церкви, головою якої я є…».
Звичайно, не могло при тому обійтися і без погрози, що виявлене у стилі московської «дипломатії». Пімен пише до Папи з упевненістю, що «… знайдете в собі силу і виявите мудрість, щоб не Допустити до повернення відносин межи двома нашими Церквами до того смутного стану, в котрому вони були до понтифікату бл.п. Папи Івана XXIII».
Ватикан відповідає…
Синод українських католицьких єпископів відбувся в Римі, в часі від 25 листопада до 2 грудня 1980 р. Осудження нашим єпископатом т.зв. львівського собору 1946 року має дату 2 грудня 1980 р. Після того цей акт осудження був переданий пресі до оприлюднення. Реакція московського патріярха Пімена на це була з’ясована в листі до Папи Івана Павла II, який був датований 22 грудня 1980 р. Відповідь Папи на письмо Пімена має дату 24 січня 1981 р. А вже 8 квітня 1981 р. ці два листи появилися в журналах «Информационный бюллетень» (Московский патриархат, Отдел внешних церковных сношений), ч. 4. і «Журнал московской патриархии», ч. 4, 1981 р. Думаю, що Ватикан, висилаючи відповідь Піменові, не сподівався, що «Його Святість» Пімен буде аж такий недискретний… Мабуть, у Ватикані ще не засвоїли собі цієї життєвої правди, що «хто в Москву їде, голову несе». Могло б виглядати, що то йдеться тільки про голову мученицької Української Греко-католицької Церкви, про яку думає православна і червона Москва, що вона вже стята неначе на ешафоті. Але, хвала Богу за ласку і поміч, воно так не є, що з почуттям національної гордости можемо ствердити. Про це найкраще свідчить згадане алярмуюче письмо червоного московського патріярха Пімена. Однак, Москва плекає ще багато дальше сягаючі пляни: вона мріє про те, щоб стяти голову Ватиканові та стати третім Римом. А від цього пляну не відведуть її й екуменічні розмови…
Лист до Пімена, що має підпис Папи Івана Павла II, можна різно інтерпретувати, залежно від життєвої філософії людини, від її наставлення до життєвих проявів, від її життєвих комбінацій… Але берім слова в цьому листі так, як вони написані. Безперечно, позитивне в ньому є ствердження, що Святіший Престіл твердо залишається «на позиції , яку він завжди обстоював щодо прав українців католиків…». Але про що при тому думає Апостольський Престіл, важко сказати, бо в дальшій частині цього речення говориться, що Святіший Престіл «шкодує з приводу такої публікації (про осудження т.зв. львівського собору,— Р.Д.), яка відбулася перед тим, ніж я познайомився з тими документами, але він (Святіший Престіл,— Р.Д.) зразу повідомив усі нунціятури в країнах, де існують українські католицькі громади, про те, що ті тексти (в нашому випадку йдеться про текст осудження,— Р.Д.) не були потверджені і тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Таким чином вимагалося не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Жоден орган Святішого Престолу не згадує про них».
При тому треба конечно підкреслити, що цей Синод був скликаний за благословенням Папи Івана Павла II, що програма нарад була усталена за його відомом та що впродовж цілого часу тривання цього Синоду був приявний представник Папи, кардинал Владислав Рубін, секретар Священної Конгрегації для Східніх Церков.
У справі повищого листування між Піменом і Папою читаємо в уже цитованій Заяві Патріярха Йосифа (зверненій до Дорогих у Христі Братів і Сестер Помісної Української Католицької Церкви) наступне:
«Заявляємо, що обмін листами відбувся за ініціятивою московського патріярхату без цілковитого нашого відома і без відома українського католицького єпископату. З нашого боку немає ніякої відповідальности за те, що сталося».
Звичайно, що годі відповідати за справи, про які не знається. Але тепер на нас лежить відповідальність за належну реакцію на нові спроби вирішувати українські справи без нашого відома та на дальші намагання торгувати шкурою ще — на клопіт багатьох — живого лева. А що такі спроби є дальше в ході, ми довідалися припадково: Москва, бажаючи одним стрілом вбити більше зайців, поквапно оприлюднила саме згадану ватиканську відповідь.
Дещо з недавньоминулого
Сьомого липня 1952 року появився Апостольський Лист, адресований «ад універзос Руссіє попульос» (до всіх народів Росії), що його підписав Папа Пій XII. В цьому ватиканському документі було відписано історію Київської Руси в користь Росії, чи, точніше, Москви. Публічна опінія українців на поселеннях була зрушена до самих глибин. В українській пресі появилося багато статтей (щоправда, різного стилю). Цей довідковий матеріял перекладала на італійську мову Млада Липовецька (правдиве прізвище Раїса Норляндер) і його — за відомом Апостольського Візитатора українців у Західній Европі, Архиєпископа Івана Бучка — передавав д-р Василь Федорончук тодішньому секретареві Священної Конгрегації для Східніх Церков, кардиналові Євгенові Тіссеранові, який реферував це Папі. Завдяки систематичним заходам Владики Івана Бучка, при допомозі Едмонтонського єп. Ніля Саварина, ЧСВВ, як також завдяки доведенню до відома Вселенського Архиєрея становища загалу українців на поселеннях щодо згаданого Апостольського Листа, Папа Пій XII ще того самого року двома енунціяціями — своєю промовою до українців в Кастель Ґандольфо, 14 листопада 1952 року та своєю Енциклікою «Орієнталес Екклєзіяс» (Східні Церкви) з 15 грудня 1952 p., у глибоко християнському дусі і великій покорі направив заподіяну шкоду українцям.
У тижневику «Християнський Голос», Мюнхен, з 21 вересня 1952 року появилася стаття «Ад фонтес» (До джерел) , що висловила становище цього часопису до Апостольського Листа «до всіх народів Росії». Перед появою тої статті я, як редактор «Християнського Голосу», був для консультації в Римі. Тоді разом з о. Генеральним Вікарієм Петром Голинським я відвідав професора Папського Східнього Інституту в Римі, єзуїта о. д-ра Альберта-Марію Аммана. У розмові з ним ми вказували на Чин Ісусівців як можливе джерело написання цього Апостольського Листа. Проф. Амман опрокинув наш погляд та радив звернути увагу на ватиканський Секретаріят Стану. Тоді це виглядало більш як дивне, бо секретарем Стану був сам Папа Пій XII. Але аж за понтифікату Папи Павла УІ, який в основному вів проросійсько-совєтську політику, твердження о. проф. Аммана стало мені зрозуміле. В тому часі, коли появився цей Апостольський Лист, монсеньйор Джованні Баттіста Монтіні, пізніше Папа Павло VІ, був одним із двох заступників Папи Пія XII у Секретаріяті Стану.
Дев’ятнадцятого березня J979 р. Папа Іван Павло II написав до Патріярха Йосифа листа у справі Тисячоліття Хрещення Руси-України. Лист був написаний з великим знанням історії Руси-України, з окремим підкресленням старань Київської Руси дійти до з’єдинення Східньої Церкви з Західньою та воднораз великих труднощів для цієї акції з боку Москви. Згадуючи про участь київського митрополита Ізидора у Фльорентійському Соборі 1439 року, Папа пише, що митрополит Ізидор:
«… завзято осягнув і добився так бажаної злуки між Східньою та Західньою Церквами (мова про Фльорентійську унію,— Р.Д.). Та одначе, по закінченні того Собору цей самий митрополит Ізидор, якого Верховний Архиєрей назначив, між іншим, своїм легатом «а лятере» для Литви, Лівонії, Росії і підніс його до кардинальської гідности і якого його нарід за здобуття єдности Церков прославлював, багато натерпівся за свою ревну екуменічну діяльність, а навіть був замкнений у московській тюрмі, звідки він утік, прибув до Риму і звідси кермував справами з’єдинення…». и На лист Папи Івана Павла II до Патріярха Йосифа прийшла реакція. У цій справі тодішній президент Відділу церковних справ для закордону при московському патріярхаті крутійський і коломенський митрополит Ювіналій написав листа 4 вересня 1979 р. до президента Секретаріяту християнської єдности, кардинала Дж. Віллєбрандса, опрокидуючи становище Папи в листі до Патріярха Йосифа. Кардинал Віллєбрандс відписав митрополитові Ювіналієві 22 вересня 1979 p., зазначивши, що пише в порозумінні з Папою. В основному відповідь корисна для нашої Церкви і нашого народу. Це тим більше було важне, бо кардинал Віллєбрандс 1971 року, під час інсталяції патріярха Пімена в Заґорську, мовчав, як Пімен проголошував потвердження акту ліквідації Греко-католицької Церкви в Галичині, що його схвалено в часі т.зв. львівського собору У березні 1946 року. У цій відповіді відчувалося зміну на Петровому Престолі.
Прийшла дата 24 січня 1981 року, з якою появився лист з підписом Папи Івана Павла II до московського патріярха Пімена. В цьому листі відізвалися, на диво, інші нотки, які є у великому розходженні з листом Папи до Патріярха Йосифа з 19 березня 1979 р. та з відповіддю кардинала Віллєбрандса митрополитові Ювіналієві з 22 вересня 1979 p., що був, як уже сказано, написаний в порозумінні з Папою.
У листі Папи Івана Павла II до патріярха Пімена сказано (як я вже згадував), що Святіший Престіл зразу повідомив усі нунціятури в країнах, де існують українські католицькі громади про те, що текст осудження т.зв. львівського собору не був потверджений, а тим самим він позбавлений будь-якого офіційного характеру.
При цьому доводиться зробити важливе ствердження, що в цьому випадку під Святішим Престолом треба розуміти ватиканське міністерство закордонних справ, точніше ватиканський Секретаріят Стану. Чи саме там, подібно до Апостольського Листа «до всіх народів Росії» з 1952 року, не треба дошукуватися редакції листа до Пімена з 24 січня 1981 року? Якщо б на цьому листі був підпис не Папи, але секретаря Стану, кардинала Аґустіно Казаролі, то це не було б так зрушило українську публічну опінію, бо знаємо добре його промосковсько-совєтське наставлення, яке вповні розходиться з інтересами Помісної Української Католицької Церкви. Кардинал Казаролі стоїть у проводі тих ватиканських чинників, що, йдучи за вимогою Москви, готові, як той Пилат, обмити собі руки та відректися нашої Церкви й віддати її на повну загибель в московські хижацькі лабета за мнимі, як та фата-моргана, обіцянки полегш для римо-католицької Церкви в СССР та за уроєні користі з екуменічних розмов з червоним московським патріярхом. О темпора, о морес!
Наука для нас на тепер і на майбутнє
Людське життя дуже змінливе, тому треба бути готовим на всі можливості. Атмосфера, в якій проходив Звичайний Синод українських католицьких єпископів, з кінцем листопада і на початку грудня попереднього року дозволяла нам, українцям-католикам, надіятися бодай на дещо «спокійніше життя». Але так воно не сталося, бо Москва добре пильнує, щоб українцям легше не дихалося… І московський патріярх Пімен написав листа до Папи Івана Павла II. На цього листа вийшла (щоправда, засекречена) відповідь, що знову «поставила нас на ноги». Але, чи всіх на «рівні ноги»?
Так склалося, що коли Папа 24 січня 1981 р. підписував відповідь Піменові, був на висоті свого здоров’я. Але, коли ця ватиканська відповідь дійшла, через «недискретність» адресата, до загального відома, Святіший Отець (бо час на часі не стоїть, а Москва не спить…) лежав у шпиталі, важко поранений кулями атентатчика. Це взяв до уваги Патріярх Йосиф у своїй Заяві, в якій, у тій справі, знаходимо такі слова:
«В дусі повної відданости, яка нас лучить із Святішим Отцем, маючи перед очима великі відповідальності за цілу Вселенську Церкву, які спочивають на Його плечах, до того тепер послаблених недавнім замахом, будемо старатися одержати конечні вияснення від Апостольського Престолу. Як тільки це буде можливе, обговоримо це питання з самим Святішим Отцем».
І дальше:
«… З нашого боку заявляємо і також запевняємо Вас, що не уступимо в нічому, що відноситься до оборони існування, ідентичности і прав української Церкви і нашого Народу…». (Заввага: всі підкреслення в цій статті мої, — Р.Д.).
Ось становище Голови нашої Церкви, Блаженнішого Патріярха Йосифа. Достойне, але воднораз тверде! Як у світлі такого становища нашого Патріярха виглядає, наприклад, стаття «Факти і слова на тлі обміну листами між патріярхом Піменом і Папою Іваном Павлом II», що появилася в українському католицькому щоденнику «Америка» (Філядельфія, 21 липня 1981 р.) У цій статті говориться про багато справ, тільки не про наше становище до ватиканської відповіді Піменові. У цій відповіді сказано, між іншим, що текст осудження т.зв. львівського собору нашим Єпископатом позбавлений будь-якого офіційного характеру. Чи не набирає це осудження найбільш офіційного характеру в обличчі мучеництва Української Греко-католицької Церкви — її ієрархів, священиків і мирян за приналежність до Вселенської Церкви? На жаль, у подібному стилі написав цей самий автор (д-р Григор Лужницький) перед 29 роками статтю «Одне стадо, а не політиканство; помилкове розуміння папського звернення» («Америка», 26 вересня 1952 p.), в якій ішлося про Апостольського Листа «до всіх народів Росії. Видно, Папа Пій XII прийшов до переконання, що таки цей Апостольський Лист був помилковий, а не його розуміння українцями, бо — як було вже сказано — ще того самого року двома своїми енунціяціями довів це до відома не тільки українців, але цілого світу. Якщо б таких статтей, як «Одне стадо, а не політиканство» було появилося тоді більше, а не було б твердих голосів проти того ватиканського документу деяких наших ієрархів, священиків і нашого мирянства, то цілком певно, не було б згаданих двох папських енунціяцій.
Дуже важлива річ правильно бачити події, що розвиваються навколо нас, і правильно їх розцінювати. Але до цього потрібна відповідна постава. Тому станьмо на рівні ноги й будьмо собою, а тоді, напевно, зменшаться терпіння й муки нашого народу!
