Автор, о. д-р Іван Гриньох помер 14 вересня 1994 р. у Мюнхені — Німеччина, а похоронений в США, в Оліфанті, штат Пенсильванія. Нижче друкуємо його промову, яку він виголосив під час зустрічі канадських владик з мирянами, що відбулась 1-го листопада 1973 p., після св. Літургії, з нагоди відбуття 2-го Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), у Торонто — Канада.
Редакція до промови о. Івана Гриньоха дала заголовок «Шукаймо правду», бо у промові о. Гриньоха, це особливо наголошувалось. Все інше залишилося згідно з звукозаписом, який був перевірений і поправлений самим автором.
Хоч промова була виголошена 24 роки тому, але порушені думки промовцем залишились актуальними і посьогодні. Промовець у свойому слові, особливу увагу присвятив притчі з Євангелії євангелиста Луки про ловлю апостолами риб, а саме, де Ісус Христос звертається до ап. Петра — закинути сіти на глибину. Тут промовець підкреслює, що наша Церква, а точніше її провід бовтається на мілині… Звичайно, на мілині не можна мати успіху. Автор о. Гриньох рішуче висловлюється проти «ловлі» на мілині, проти мілизни…Вдумуючись над цими думками приходиться сказати, на жаль, що ми і посьогодні ще не вилізли і дальше бовтаємось на мілині, немаючи відваги піти на глибину. Вже чи мало втрачено часу… Вже найвищий час, щоб закинути сіти, як казав Ісус Христос на глибину, що тому 24 роки просив зробити промовець о. Іван Гриньох.
Редакція
Преосвященні Владики, Дорогі Брати, Сестри, Служителі Церкви і Миряни,
Не належу до рідких гостей тут у Канаді, зокрема в цій парафії св. Отця Миколая. Перед двома роками я пережив тут, може, найкращі дні свого життя, даючи в цій церкві духовні науки, в яких я старався оживити і поглибити ці думки, якими колись жив мій давній приятель, тутешній парох, бл. п. о. Богдан Липський.
Можливо це причина, чому за часто сюди приїжджаю. І тепер я не сподівався до Вас приїхати, але, отримавши запрошення взяти участь у цьому Конгресі, як людина громадянин, що цікавиться громадським і політичним життям, я скористав з цього запрошення і ось знаходжуся між Вами… Можливо, на цьому Конгресі не буду мати можливости говорити, бо за це ще ведуться завзяті спори; тому на цьому місці скажу дещо, що буде мати не політичний, але церковний характер.
Насамперед, я дуже вдячний нашому Преосвященному Владиці Ісидорові, який у своєму слові згадав того нашого робітника, що після різних промов сказав: «Нарешті буду говорити правду…» Ось тут саме ціла біда, що говорити правду не завжди легко, бо навіть, якщо людина внутрішньо переконана, що говорить правду, то ця правда завжди буде мати закраску даної людини, пересвідчення саме цієї людини… Можливо входжу тут у складну філософічну проблематику, але вже так склалося, що мені приходиться дуже часто говорити на філософічні та богословські теми. Звідсіль і ці дегресії в моєму слові.
Правда — це щось, чого людина шукає. Шукати правди, це євангельський заклик, який зобов’язує кожну християнську людину «Шукайте, іщіте, насамперед — прежде істини…» Ми зобов’язані шукати правду. Але отвертим залишається питання, чи ми її знайдемо?.. І дальше питання: Чи людина, яка пересвідчена, що вона знайшла і має об’єктивну, абсолютну правду, тут у цьому світі, може рахувати на те, що всі інші, ціла громада прийме її за свою правду… Чейже кожна правда людська не вільна від своєрідного суб’єктивного посмаку.
Прошу тому й те, що буду говорити, як правду, навіть, якщо б вона когось вколола, трактувати, як моє власне, не вільне від мого суб’єктивного переконання. Я звик говорити так, як думаю: Тому інколи правда, в яку вірю і яку хочу іншим передати, може, як каже прислів’я, «в очі колоти». Не йдеться мені про те, щоб когось приневолити до прийняття її за свою правду, але про те, щоб принаймні послухати її.
Очевидно, я згідний в тому, що ми шукали тієї, можливо, найбільш об’єктивної правди, але я також бажав би, щоб ми за правду, в яку віримо, вели боротьбу. Тому, преосвященні, не лякаймося боротьби за неї. Я ніяк не хотів би, щоб наші збори мирян були виявами маніфестації, аплодисментів і голосних заяв… Сьогодні я боюся цих аплодисментів, бо є країна в світі, де правди не має, де правду сковано, але — в якій завжди є тільки аплодисменти… Коли ж ми боремося і змагаємося за правду, тоді даємо образ зрілого народу, в нашому випадку зрілих у Церкві мирян, священиків і владик. В шуканні правди ми дійдемо до її рубця, бо абсолютна правда — це тільки єдиний Бог. Він неосяжний… Пробачте, що відійшов від самої теми, даруйте мені за таку філософічну дегресію. Є інша важлива справа, питання, яке стоїть перед усіма нами. Говорю тут не про Конгрес СКВУ. В ньому, як відомо, є референтура церковних справ, і для кожного хіба ясно, що така референтура — тільки реферує, інформує громад кість про церковні справи, але вона ніяк не сміє керувати ні мирянським рухом, ні тим більше, самою Церквою. Це природне, що в СКВУ, як в центральній громадській установі, яка мусить цікавитися всіма проблемами громади, церковні справи займають належне їм місце, але керівництво ними належить до інших чинників.
До нас усіх, церковних людей, ставлю основне питання, на яке шукаю відповіді: ЩО ДАЛІ?.. В місяці серпні, відвідуючи Отця пароха Святомиколаївської парафії, коли мене попрошено сказати дещо до ситуації на церковному полі, я імпровізовано говорив саме на цю тему — «ЩО ДАЛІ?..» В останніх роках аж по сьогодні ми пройшли певний шлях, я сказав би шлях великого зриву нашої цілої Церкви. Не пригадую собі такого зриву за останні десятиліття; за час мого життя такого зриву, такого заінтересування церковними справами, такого заангажування всіх вірних в щоденному житті і боротьбі нашої Церкви давно вже не було. Всі вірні включили себе активно в життя Церкви і станули в її обороні, в обороні її віковічних прав. І тому особисто вважаю щасливим той час, в якому зараз живемо. І дальше: в останніх днях я познайомився з тим, що робить ворог, щоб послабити нас. Тут вже були згадки про те. Я познайомився з тими наклепами і брехнею, що їх форсують і поширюють, до цього всього ще й українською мовою, на нашого найвищого Архипастиря, Блаженішого Кир Йосифа відомі служаки та вислужники. З наклепів і брехні вичувається, що ворог тратить нерви, що його непокоїть наша вірність Церкві. Дивуватися треба, що цей світовий колос, така, здавалося б світова потуга, якою є російсько-більшовицька імперія, тратить рівновагу: Він сягає до зброї, якою є традиційна його лайка й обкидує болотом все, що нам святе.
І саме ці надписи нас зобов’язують: насамперед, ще тісніше об’єднатися довкола свого Верховного Архипастиря. Чим більше ця людина терпить, тим більше мусимо з ним співтерпіти, тим більше бути разом з ним. Бо саме він кинув перед цілим світом на останньому Соборі, Ватиканському II щось таке, що є неповторне: Він поставив вимогу до цілого християнського світу, щоб нашу Церкву з приводу її історичного змагання за церковну єдність і з уваги на її терпіння і мучеництво піднести до ранги патріярших Церков, тобто щоб ця Церква вивершилася у своєму патріяршому устрої і здійснила свою помісність. А помісність, це не справа якогось титулу… Помісність — це все те, що творить багатство душі цілої нашої Церкви, — це наші ікони, це наша власна богословська думка, це наше мистецтво, помісність — це наш церковний устрій, помісність — це наша літургія, це наша церковна архітектура, помісність — це наша побожність, наше благочестя… Цього всього нам не вільно згубити. За те все нам треба боротися, за збереження цього всього нам треба встоятися, бо тим тільки дамо доказ своєї церковної зрілости. Збереженням цих цінностей ми збагачуємо свій нарід і свою рідну Церкву. Водночас ви у країнах свого поселення — поза своєю українською Батьківщиною — збагачуєте країни, в яких ви живете. Якщо хтось скаже мені, що він є американським чи канадським патріотом, а водночас — якщо цей хтось не хоче знати своєї ікони, що є наче символом-знаком нашої церковної помісности, то я ніколи не повір’ю в американський, канадський чи австралійський патріотизм такої людини. Вважатиму його духовним жебраком. Зараз ми опинилися, разом зі своїми церковними проблемами й аспіраціями, в дуже складному положенні. Йдеться ж про те, після різних невдач і розчарувань, як нам дальше бути, що нам дальше робити, щоб врятувати нашу Церкву, чи — ще точніше — щоб зберегти її помісність у родині вселенської Христової Церкви. Що нам робити? Відповідь не проста.
Буду старатися з’ясувати її образом-прикладом з Христової Євангелії. Учні Христові вернулися з нічної безуспішної ловлі риб в Генезаретськім озері. Христос, скінчивши свою проповідь до народу, сказав до Петра: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву». А Петро відповів: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали…» Лук, 1-9. Учні послухали Христа «і піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися…» Ціла таємниця успішної ловлі риб була в одному: «Поступити на глибінь…» Виплисти з мілизни, не бовтатися в мілизні… Можливо, що в своїх змаганнях за обнову своєї Церкви і за здійснення її помісного правління ми у своїй несвідомості, не знаючи свого власного я, чи згубивши його у своїй мандрівці, у своїх діях бовтались на мілизні. Можливо, ми не вміли поступити на глибінь. Тому час нам вийти з мілизни і відважно ступити на глибину. Це однозначне з невтомною щоденною працею над поглибленням своєї церковної свідомости, це праця, щоб поширити своє знання всього того, що наше власне, що рідне. Якщо ми згубили свою душу з її багатствами, тоді треба її наново віднайти. ПОСТУПИТИ НА ГЛИБИНУ — це програма нашої дії в найближчому часі. Ця програма вимагатиме від нас не виключно маніфестацій, не галасливих деклярацій, не тупцювання на місці і бовтання на мілизні, але, як це вже сказав Преосвященний Владика, буде вимагати праці отієї кожної маленької громади вірних, тієї малої Церкви, чи отієї домашньої Церкви, якою вже є християнська родина, як про це говорить ап. Павло.
Нам треба праці над відродженням отієї малої Церкви — родини і громади, де кількоро людей або сотня людей зійдеться і працює над собою, пізнає своє рідне, наново його відкриває і тим самим відроджує свою власну душу.
І тому кличу: «Поступіть на глибину…» Це не одноразова маніфестація, але це праця щоденного твердого життя у твердій дійсності. Це було б перше завдання для всіх наших церковних громад і для мирянського руху. А крім цього є ще щось друге, якого здійснення повинно бути відповіддю на питання, що далі робити? Мусимо собі сказати, що всі наші сподівання і всі надії не здійснились, вони таки нас завели. Ми, як багато разів у нашому історичному минулому, мали довір’я до якоїсь абсолютної справедливосте, до правди у світі. Ми їх не знайшли. Може за гостро формулюю нашу дійсність, але всі ми вичуваємо гостроту нашого часу. Що, отож, нам робити?.. До вас, Владики і миряни, маю прохання: вийдім з тієї заплутаної ситуації, спершися на своїй богословській думці, і традиціях цього багатого християнського Сходу, на довголітній практиці в нашій Помісній Церкві, яка має за собою тисячу років квітучого християнства. Призадумаймося над тим усім і скличмо свій Собор згідно з началами нашої Помісної Церкви. Підготуймо і переведім справжній Собор, в якому взяли б участь владики, представники духовенства і миряни. Слуга Божий Митрополит Андрей, скликуючи синод-собор своєї архиепархії в часах більшовицької окупації західноукраїнських земель в 1940 p., сказав виразно, що в загальних синодах нашої Церкви повинні брати участь також представники мирян. Митрополит Андрей не міг, на жаль, як це виразно заявив, запросити мирян до участи в архиепархіяльному синоді з уваги на небезпеки: цих мирян зараз же могли були увязнити. вивезти на заслання і знищити. Все ж, за словами Митрополита миряни згідно з традиціями і канонічним правом Східніх Церков повинні брати участь в таких церковних синодах чи соборах.
Всі ми, Достойні Владики і Миряни, перебуваємо сьогодні у вільному світі. Ніщо не стоїть на перешкоді, підготовити і відбути в найближчому часі Собор нашої Помісної Церкви з участю владик, духовенства і мирян. Ми можемо спромогтися на такий Собор: маємо своїх богословів, маємо істориків, маємо знавців церковно-канонічного права, маємо літургістів і мовників, маємо катихитів і душпастирів. Треба б насамперед випрацювати УСТАВ Собору, за яким Собор мав би відбуватися. В дальшому треба покликати до життя відповідні комісії, які приготовили б і опрацювали найважливіші питання, що мали б бути предметом соборових нарад і вирішень. До наших Владик апелюю, щоб взяли ініціятиву у свої руки. Конечність Собору є не тільки в тому, щоб на ньому завершити помісний устрій нашої Церкви. Собор конечний просто з невідкладних пасторальних рацій. Він повинен дати відповідь на те, як священик-душпастир має працювати у зміненій ситуації, як він має знайти себе самого в наскрізь іншому оточенні, як це було перед десятками років; як душпастирювати в теперішньому модерному, зісвітченому і зматерілізованому світі. Собор мусить дати відповідь на те, як зберегти душі вірних нашої Церкви, як зберегти людей при своїй Церкві і при своєму обряді, як працювати, щоб наші вірні не являлися тільки непотребами, але щоб вони були справжніми будівничими у своїй Церкві та разом з тим і в країнах свого нового поселення. Вас, Владик, прошу мою просьбу в справі скликання Собору нашої Церкви передати іншим владикам, які незабаром, як довідуюся, мали б відбувати свій наступний Архиєпископський синод. Оце та правда, про яку я хотів сьогодні заговорити: правда про конечінсть скликання в найближчому часі Собору цілої нашої Церкви. І ця правда, в це я беззастережно вірю, є сьогодні до здійснення. Починаємо з перших підготовчих кроків, починаймо приготовляти і перші вирішення, які повинні бути прийнятими на Соборі, вирішення, що стосуються правління у нашій Помісній Церкві аж до його завершення у патріярхаті включно, вирішення, що стосуються плекання східньо-богословської думки в нашій Церкві, а в зв’язку з тим питання свого власного шкільництва, своїх богословських високих шкіл, своїх виховних установ, духовних семінарій, питання, що відносяться до плекання покликання до священичого стану, до монашества, до ревного апостольства мирян. Все те можна робити і над тим працювати, але будьмо собою і, повторюю, робім самі, не надіючися, що хтось там нам усе створить, усе дасть. Один з українських письменників, який сьогодні карається в більшовицькій тюрмі сказав святі слова: «Бо манна з неба не спадає, і не спаде…» І для нас манна з неба не спаде. Цю манну треба нам самим творити. Тому прошу Вас, Владики, візьміть цю мою просьбу до уваги і прийміть спільно потрібне вирішення.
Це найближча програма для нас тут. Але нам не вільно забути наших братів у матірній Церкві в Україні. Ми співболіємо і терпимо разом з ними. І наша програма супроти тих наших братів ясна і проста. Вона записана в Євангелії, треба тільки відкрити її сторінки і слухати голосу, що звідтам до нас доходить. А потім не багато говорити, а згідно з тим голосом діяти: Я був голодний, і ви мене нагодували; я був спрагнений, і ви мене напоїли; я був нагий, і ви мене приоділи; я був у в’язниці, і ви мене відвідали; мене переслідували, і ви зі мною співтерпіли… Ось саме на цьому полі ми зобов’язані діяти, щоб принаймні довести цей голос терплячих і переслідуваних Христа ради до свідомости думаючих людей у світі, щоб вказати на забріхану систему російсько-більшовицької імперії, яка не вагається, навіть свою Церкву, запрягти до того, щоб ширити неправду…
Розоблачуючи брехню, закликаймо до дійсного, не тільки на словах, але в щоденному житті, братолюбія.
