Церковна музика об’єднувала український народ впродовж століть. Про це свідчать музичні джерела – Ірмологіони, в яких записані піснеспіви, які виконували в храмах щодня, щонеділі та на свята. Ці музичні джерела, створені на наших землях, до XIX cтоліття зберігали співані мелодії з назвами руські, київські, острозькі, болгарські, грецькі та інші напіви. Назва напіву могла бути не тільки місцевою ознакою, а ще й ознакою стилістичного творення піснеспіву (болгарський чи грецький).
Між окремими напівами простежується й інтонаційна подібність, особливо на початках піснеспівів, які входили у богослужіння всеношної та літургії і часто мали позначку київське, підкреслюючи єдність у мистецькому плані з Київською митрополією всієї української Церкви.
Русько-українська сакральна традиція зберегла чимало піснеспівів і власне цим засвідчила єдність Церков. Про це пише сучасний дослідник давньоцерковної музики Юрій Ясіновський: «…єдність руської півчої традиції в уніатів і православних була єдиною… унію Галичина прийняла пізніше, втримуючи в такий спосіб кордони Церкви від звинувачень у латинізації». Та й у зверненні митрополита XVII cтоліття Йосифа-Велямина Рутського «Співаємо те ж саме, що й ви» знаходимо підтвердження цього.
Одними з центральних збірників співочої традиції, паралельно до рукописної, стали стародруки Ірмологіон 1700 та 1709 років, видані у Львові, про що відгукнувся доктор Іван Музичка: «Ірмолой 1700 – це вислід еволюції ірмолойного і загального нашого Богослужебного співу цілих століть». У цьому збірнику записані мелодії, які співала вся руська Церква, церковнослов’янською мовою, очевидно, з українською вимовою. Далі ці мелодії помандрували разом зі співаками, яких часто запрошували чи вивозили до Петербурга, де наші брати творили півчу капелу. Наші піснеспіви ввійшли у Обіходи московської Церкви XIX cтоліття, де поруч зі знаменним записували й русько-українські мелодії під назвою київський напів (мовиться про найбільш поширені напіви стихир самогласних та тропарів воскресних – основу дяківської практики). Надалі київський напів продовжував жити як на українських землях, так і на московських, зазнаючи певних змін через усне передання або в редакціях авторів збірників. Через нелегку долю української Церкви ці мелодії втримувалися на Західній Україні, частково у Києво-Печерській лаврі. У сучасній Православній Церкві України київський напів повернувся дещо змінений і гармонізований, хоча в окремих напівах подібний до джерел. І чомусь у ХХ столітті напіви стали поділяти на галицький та київський (або ж «унійний» та «православний»). Наприкінці XIX – початку ХХ століття з’явилися збірники піснеспівів «Русько-Галицких церков» як посібників для дяківського співу (напівники Дольницького, Полотнюка та інші), де автори втрималися від вказівки щодо назви напіву. Виникають також гармонізації обробки напівів в Обіходах. У сучасній Церкві теж є чимало збірників у різних редакціях. Та чи звертаються вони до збереження нашої традиції, а чи просто передають оте «вціліле» за останні сто літ?..
На перешкоді передання музичної традиції стало й переслідування української Церкви. Ще на Соборі духовенства у Львові 1891 року згадували про збереження традиції та відмітили три види співу «по слуху» (самоїлкового), ірмолойного і «фігурального», а також про використання природного тембру для виконання співів. Але в часи утисків московською Церквою роль дяків, які співали самоїлково і зберігали ірмолойні напіви, поступово зменшувалася. Їй на заміну впроваджували «свою» музичну хорову культуру з практикою «басуючого псаломщика» чи манерою «гримучого хору», новими церковнослов’янськими перекладами, введенням московської вимови до співаних текстів тощо. З української сторони в Декреті Львівського архиєпархіального Собору 1941 року «Про церковний спів» знову згадуються «етичний» характер співу, щира молитва, «здержність (без крику)» і те, щоб «заховувати вірно передання батьків». Мовиться і про всенародний спів, і про дяка, і про «самолівку» та хорово-церковний спів, який «має давні та світлі традиції в нашій Церкві». На захист однієї традиції співу у всій українській Церкві стає отець Порфирій Бажанський, який наголошує на єдності співаних мелодій по всій країні. Можливо, під впливом переслідування української Церкви ширилося й оте враження, що дяківський спів – це тільки окремий, галицький, звідси й мелодії стали називатися галицькими? Але й чи київський напів у сучасному хоровому викладі зберіг оту співану ірмолойну традицію як основу єдності?
Очевидно, варто звернутися до джерел і відродити мелодії, які не дуже різняться від сучасних. Звісно, це завдання непросте для практиків, але це може стати можливістю повернути єдність і в церковний спів. Важливо зберегти у співаній традиції назви руський, київський яко український (ірмолойний) спів, правильно ідентифікуючи їх. А атрибуцію місцевих назв уже сучасних співів треба визначати уважно, враховуючи джерела. Поруч із атрибуцією напівів, поверненням українських джерел слід відроджувати дяківську справу на високому рівні в усіх церквах. Пам’ятаймо, що дяки були основою освіти при всіх парохіяльних церквах, братських школах, де вчили дітей читати за Псалтирем та співати за Ірмологіоном і, звісно, сприяли створенню церковних хорів. Відродити варто й розуміння хорового виконання європейського стилю, яке з київських земель повезли в діаспору українські митці Мирослав Антонович, Андрій Гнатишин, Олександр Кошиць, Павло Маценко, та й багато інших плекали її на наших землях. Повернулася українська вимова у богослужіння церковнослов’янською, зокрема в Унівському монастирі. У ХХ столітті з’являються наші переклади богослужбових текстів, і українська мова стає не тільки офіційною мовою, а засобом захисту і збереженням нашої Церкви. Співоча традиція теж починає відроджуватися. Тож плекаймо наш церковний спів на землях цілого нашого народу, де б ми не були, благоговійно віддаючи славу Богові!
Марія Качмар, кандидатка мистецтвознавства (PhD), викладачка Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка
