Другий Ватиканський Собор, а за ним і канони 55 і 56 Канонів Східніх Церков (ККСЦ) нам говорять, що «від найдавніших часів існує в Церкві патріярша інституція, визнана вже першими Вселенськими Соборами. Патріярх же східній — це єпископ, якому належить правосуддя щодо всіх єпископів, не виключаючи й митрополитів, клиру і народу своєї території або обряду».[1]
Тут постараємося подивитися на суть помісної Церкви і влади Патріярха з різних сторін. Розглянемо питання обряду, території, розподілу території, назви Церкви, подивимося на оперативність Патріярхії, Синод Єпископів, Патріяршу Курію, Патріярший Собор, Епархії і на відносини Синоду Єпископів Української Греко-католицької Церкви з Римською Курією.
Обряд
Ми, українці греко-католики, маємо свій власний обряд, який виділяє нас, як окрему Церкву, у складі вселенської Церкви. Наш обряд є візантійсько- українським або греко-руським.[2] Ми маємо свою святу літургію, еклезіологію, духовість, традицію, науку, право, богословію, різні культурні та історичні особливості, які виражаються у способі живої віри, властивому для нашої помісної Церкви. (Кан. 28 ККСЦ).
Територія
Крім обряду, в нас появилась територія. Вона в нас була забрана атеїстичною комуністичною владою. Тепер ми здобули її. Це те, що ми маємо, крім нашого обряду. Коли межі території Української Греко-католицької Церкви мали б бути визначені, то меж обрядові немає, він розповсюджується по земній кулі, залежно від переселення людей візантійсько-українського або греко-руського обряду.
Територіяльні межі Української Греко-католицької Церкви досьогодні визначені не точно. Чи кордони України окреслюють територію Української Греко-католицької Церкви? Чи поширюється ця територія на Росію, Бєларусь, Казахстан, Молдавію, Сибір, Далекий Схід, Словаччину, Румунію, Угорщину, частину Польщі? Чи, можливо, і кордони України заширокі для Української Греко-католицької Церкви і, наприклад, Закарпаття не є її територією? Чи найстарша українська єпархія — Перемишль — має належати Варшавському латинському митрополитові? Все це поки що залежить від інтерпретацій переходових і не завжди обізнаних у східніх науках людей, а чи не має воно набрати чітко означених інституціоналізованих рис?
Коли подивитися на діяльність і титули великого митрополита Андрея Шептицького, то бачимо, що ще 18 лютого 1908 р. в листі до Римського Папи Пія X він окреслював себе такими повноваженнями: Галицький митрополит адміністратор митрополії Київської і всієї Руси, як також Архиєпископських Церков: Володимира, Полоцька, Смоленська і Єпископських Церков: Луцька з Екзархатом всієї Руси, Острога, Новогрудка, Берестя, Мінську, Вітебська, Мстислава, Орша, Могилева, Сівера, Холма, Пінська, Туріва, Белзу.[3]
Все це були незаміщені престоли. Інших не зазначено, бо мали єпископів, які ними керували.
В згаданому листі, врученому власноручно Пію X і апробованому ним формулою «Пляцет» і підписом, митрополит Андрей Шептицький просив і отримав «делеговану владу і юрисдикцію, в ім’я Римського Апостольського Престолу, діяти на територіях цілої Російської імперії, тобто цю саму (владу), що посідає звичайно Маронітський Патріярх на своїй території».
В 1927 році митрополит Андрей скликав у Львові Єпископську Конференцію. На ці й інші подібні збори, що відбувалися і в Римі, приїжджали єпископи галицькі, закарпатські, ужгородські, криживацький, пряшівський, болгарський.[4]
10 жовтня 1939 p., на підставі повновластей, отриманих від Папи Пія X, митрополит Андрей Шептицький створив чотири екзархати. Перший екзархат охоплював Волинь, Підляшшя, частину Полісся, окупованого совєтами, і Холмщину. Його очолював єпископ Миколай Чарнецький. Другий екзархат, під проводом єзуїтського ченця отця Антонія Нєманцевіча, охоплював Бєларусь. Третій — завідував Великою Росією і Сибіром і був наданий отцю Климентію Шептицькому. Четвертим екзархатом — Великою Україною, керував Йосиф Сліпий.[5]
Треба ще додати, що ніколи в історії Східніх Церков територія Церкви не визначалась стисло державними кордонами. Та й сьогодні канон 146 ККСЦ пише, що «Територія Церкви, на чолі якої стоїть Патріярх, простягається на ті округи, в яких зберігається обряд, властивий цій Церкві, і Патріярх має законно набуте право засновувати там провінції, єпархії й екзархії».
Але де починаються і закінчуються кордони території Української Греко-католицької Церкви чи Київської Греко-католицької Церкви? Це лишається відкритою проблемою! Канон 146 ККСЦ наложує грунтовне вивчення цього питання на Синод єпископів, а остаточне вирішення сумнівів — на Римського Архиєрея. Хоч у «Зверненні Львівського Синоду 1992 р. до українського народу» написано, що «ми з’ясували територію Помісної Української Греко-католицької Церкви», на це ще треба очікувати повільної реакції Римської Курії.[6]
Назва
Неясністю залишається сама назва патріяршої Церкви. Ця Церква — Українська Греко-католицька — має територію ширшу, ніж політичні кордони України, і, як заявляв вже Блаженніший Мирослав-Іван і практика показує, — не опікується лиш українцями. Напевно, назва Київська Греко-католицька Церква була б всеохоплюючою.
Розподіл території
Треба ще повернутися до території і говорити про проблему її розподілу. Києво-Галицький Патріярхат повинен очолювати митрополії Київську, Львівську, Перемишльську, Мукачівську і екзархати Харківський, Одеський, Донецький, Бєларуський, Російський, Сибірський, Азійский. Все це потрібно переосмислити. Львівський Синод 1992 р. застановився над тими проблемами, хоч не в таких широких розмірах, як це ми зараз робимо. В пресовому комунікаті, виданому Синодом, написано: «У п’ятницю, 22 травня, на Синоді розглядалося питання про створення нових єпархій УГКЦ на Україні і про створення екзархату з єпископською гідністю в країнах колишнього СРСР».[7] Додамо ще, що за каноном 80 ККСЦ «до Патріярха належить виконувати права і сповняти обов’язки митрополита в усіх місцях, де не були засновані провінції», і наш Блаженніший діє в такому напрямі.
Оперативність патріярхії
Потрібна належна оперативність патріярхії, а це означає «плекання єдности дії єпископів між собою та іншими вірними Церкви», «спільні починання для успішного поширювання добра релігії, для дійовішого оберігання церковної дисципліни, для плекання згоди й зберігання єдности між усіма вірними» (Кан. 84 ККСЦ). Для такої праці церковним правом передбачені такі інституції:
- Синод Єпископів Патріяршої Церкви
- Патріярша Курія
- Патріярший Собор
До 1) Синод єпископів
Синод єпископів Української Греко-католицької Церкви стає чимраз стабільнішою установою, хоч і відчувається, що це молода в нас інституція і не має досвіду ані впевнености в своїх діях. Синод не діяв регулярно в Україні, останнє його зібрання відбулося 1626 року в Кобрині.[8] Ця установа об’єднує і територіяльних, і обрядових єпископів — (діяспорних — не лиш у національному розумінні). Синод єпископів Української Греко-католицької Церкви повинен виготовити свої статути, бо він не є тим самим організмом, що працював на Заході з благословення Папи Івана-Павла II, а чимсь відмінним. Секретаріят Синоду і підготовчі комісії існують. Синод ще повинен апробувати Партикулярне Право Української Греко-католицької Церкви. Що Синод єпископів Української Греко-католицької Церкви не має багато прихильників у Римській Курії, видно з того, що Блаженніший Мирослав-Іван — глава і батько УГКЦ, голова Синоду і ще не міг офіційно проголосити результати Синоду, як йому це забезпечує Кодекс Канонів Східніх Церков каноном 112. Документи знову затрималися в Римі, кажуть, до жовтня 1992 року.
До 2) Патріярша Курія
Канон 114 ККСЦ твердить, що «Патріярх повинен мати у своєму осідку Патріяршу Курію, іншу від курії єпархії Патріярха». Ця курія складається із:
а) постійного Синоду єпископів патріяршої Курії
б) куріяльних єпископів
в) патріяршого трибуналу
г) патріяршого економа
ґ) патріяршого канцлера
д) комісії з питань літургії
е) інших комісій.
Постійний Синод
Постійний Синод складається з Патріярха і чотирьох єпископів, призначених на п’ятиріччя (Кан. 120 ККСЦ). Троє з цих єпископів обираються Синодом єпископів патріяршої Церкви, серед яких принаймні двоє повинні бути з-поміж епархіяльних єпископів, а одного іменує Патріярх (кан. 115 ККСЦ). Постійний Синод скликається принаймні два рази до року і вирішує важливі справи в житті Церкви.
Патріярший економ
Для управління майном патріяршої Церкви Патріярх,— за згодою постійного Синоду,— повинен призначити патріяршого економа, іншого від економа епархії Патріярха. Це досвідчений в кономічних справах, чесний вірний Церкви (Кан. 122 ККСЦ).
Патріярший канцлер
Патріяр номінує патріяршого канцлера якогось пресвітера або диякона. Він стоїть на чолі патріяршої канцелярії й архіву патріяршої курії. Він теж є нотарем (Кан. 123 ККСЦ).
Комісії
Патріярх утворює комісії і встановлює правила, іменує членів (Кан. 124 ККСЦ).
До 3) Патріярший Собор
Патріярший Собор — це зібрання всієї Церкви у дорадче тіло для допомоги Патріярхові і Синодові єпископів патріяршої Церкви. Патріярх скликає Собор і очолює його що п’ять років. Це зібрання всіх вірних полагоджує справи більшої ваги пасторального, місійного, дисциплінарного характеру. Беруться до уваги обставини часу і зміни в суспільстві та укладаються на Соборі форми і способи апостольства, а також церковної дисципліни.
На Собор слід скликати: епархіяльних єпископів і ієрархів, титулярних єпископів, глав чернечих конфедерацій, головних настоятелів інститутів посвяченого життя, настоятелів манастирів свого права, ректорів католицьких університетів, церковних університетів і деканів факультетів теології або канонічного права, які мають осідок у межах території Церкви, якої Собор відбувається; ректорів вищих семінарій, з кожної епархії принаймні одного з пресвітерів, приналежних до цієї епархії, особливо парохів, одного з ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих, а також двох мирян (Кан. 140-143 ККСЦ).
Епархії
Щоб Патріярхат був сильним і святим, потрібні сильні і святі епархії і деканати. Єпископ-ординарій — це людина, якій довірено єпархію для пастирської опіки від власного імени, керує нею, як намісник і післанець Христа (Кан. 178 ККСЦ). Він є учителем, священослужителем і керівником. Він вчить, освячує і управляє Христовими вірними.
Деканати
Через те, що єпископ не може задовольнити потреби всіх своїх вірних, в єпархіях встановлюються деканати. Декан сполучує парафію з єпархією, виховує і служить Христовим свідкам — священикам, провадить літургічним, організаторським, соціальним, адміністративним життям в деканаті.
Зведення
В тому короткому описі ми побачили кілька проблем (і пропозицій для розв’язки цих проблем) у процесі завершення структури Української Греко-католицької Церкви на підставі Кодексу Канонів Східніх Церков.
Як наше українське суспільство крокує вперед, так і Українська Греко-католицька Церква, разом із своїм народом, явно консолідується, росте і міцніє під керівництвом Господа нашого Ісуса Христа. Серед доброго зерна ще багато кукілю, але поволі з великим трудом він викорінюється. Хоч великі і численні труднощі, однак всюди видно діло рук Божих.
Синод
На шляху до завершення структури Української Греко-католицької Церкви великим кроком вперед став Львівський Синод 1992 р. Коли дотепер не було можливо позбирати всіх єпископів під петицію до Папи Римського про Києво-Галицький Патріярхат, — то стало дійсністю на Синоді.
Це завдячуємо різним факторам:
- самостійності України
- росту свідомости українського єпископату
- особистої прихильности Папи Івана-Павла II
- великої рухливости «православних Церков».
При писанні листа до Папи Івана-Павла II єпископи свідомі, що Українська Греко-католицька Церква не від сьогодні має патріярші права, бо звертаються до Римського Архиєрея, щоб він «не створив, а радше визнав Київський і Галицький Патріярхат Української Греко-католицької Церкви». Бо Українська Греко-католицька Церква «вже втішається патріяршим устроєм і правами».[9] Крім того Синод узяв ясну позицію щодо Перемишльської і Ужгородської єпархій і попросив Римського Папу про потвердження своїх рішень про приналежність до Києво-Галицької Митрополії, що і так мають вже юридичну вартість.
Вселенська Церква
Рух до завершення структури Української Греко-католицької Церкви пішов уперед, і ми цю структуру побудуємо. Чи вона називатиметься Патріярхатом, чи Верховним Архиєпископством — не знати. Ісус Христос в тому процесі є найбільш надійним нашим помічником. Нам треба теж рахуватися з фактором, що Римська Курія проти нас, бо проти концепції єднання християн Соловйова, Шептицького, Сліпого. Коли йде мова про Український Патріярхат, то вона вже нині не говорить про різнородні перешкоди політичного, територіяльного, екуменічного характеру, які всі пішли в забуття. Однак Римська Курія дальше не хоче зрозуміти нашу Церкву і з тої причини ставить нині нове запитання: «Що принесе Український Патріярхат Вселенській Церкві?». Питання правильне і підступне в тому ж самому моменті. Отже, одним із головних завдань на дорозі до проголошення Патріярхату було і залишається переконати Римську Курію, що ми є найбільшою з католицьких Церков східнього обряду.
«Через те, що наша свята Літургія є такою ж, як і православна, ми можемо сказати, що ми молимося так само, як приблизно 100 мільйонів християн в світі. Бог доручив нам місію примирення. Римський Папа Іван-Павло ІІ відзначив, що ми знаходимося в привілейованому положенні, щоб виконати вимогу ІІ Ватиканського Собору, яка виражена в Декреті про екуменізм, а саме: «Нехай усі знають, що знати, шанувати, зберігати та плекати цю багатющу східню літургічну та духовну спадщину є дуже важливе для вірного зберігання повноти християнської традиції та для досягнення поєднання між східніми і західніми християнами».[10]
Ми маємо доказати, що ми вміли протистояти атеїстичному комуністичному переслідуванню, російській православній нарузі, ми вміли кров пролити, ми зможемо простити нашим гонителям і на твердій Божій основі збудувати сильну Церкву, яка принесе Вселенській Церкві свіжі сили, розум, молодість для проповідування Євангелії, для навернення Сходу, для побудови нової християнської Европи, для розвитку східньої богословії і науки взагалі, для побудови нових рамок для щирішого і більш правдивого екуменізму, для дійсного єднання християн, для святости.
Ось що Українська Греко-католицька Церква, тобто ми з вами, зробить для того, щоб сповнити свою місію перед Богом і тим самим зміцнити свої земські структури і отримати належне завершення цієї своєї Божої споруди — Києво-Галицьким Патріярхатом.
* Ця доповідь була виголошена на Конгресі Мирян у Львові.
[1] Вселенський Собор Ватиканський II, Діяння і постанови 3, Рим, 1965, стор. 153
[2] Йосиф Сліпий уживав титул Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського) обряду. Благовісник Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського)обряду, Кастельгандольфо біля Риму, 1974
[3] Удостовірений офіційний примірник документу знаходиться в Канцелярії Конгрегації Справ Святих у Ватикані Н. 3871. Довірочна Шафа. Хома 1., Старання Митрополита Андрея про приведення прав і властей Київських митрополитів. Лекція на відкриття академічного року 1987-88 Українського Католицького Університету (рукопис). Пор. Василій, диякон ЧСВ, Леонид Федоров, Жизнь и деятельность, Рим, 1966, ст. 86
[4] Великий А., 3 літопису Християнської України 9, Рим, 1977, ст. 186
[5] Korolevskij С., Metropolite Andre Szeptyckyj 1865-1944, Roma, 1964, p. 365
[6] Звернення Синоду Української Греко-католицької Церкви до українського народу, 31 травня 1992 р.
[7] Священний синод єпископів Української Греко-католицької Церкви, Другий тиждень роботи Синоду триває, Львів, Пресовий комунікат із 26 травня 1992 р. Газета «Поступ» із 5-12 липня 1992 р. надрукували повідомлення: «Важливе рішення Синоду. Зміни границь і створення нових єпархій Української Греко-католицької Церкви в Україні». В додатку.
[8] В Замості 1720 р. і в Львові 1891 р. відбувалися собори.
[9] Звернення Синоду Української Греко-католицької Церкви до українського народу, 31 травня 1992 р.
[10] Пітере М., Введення нових структур для більшого розповсюдження любови, рукопис статті.
