На Личаківському цвинтарі, одному з найцікавіших туристичних об’єктів Львова, є так званий Цвинтар Орлят – величний меморіальний комплекс, присвячений польським воякам, які загинули під час боїв за Львів у 1918–1920 роках у боротьбі проти нас, українців. Зруйнований за радянських часів, він був відновлений вже після падіння тут радянської влади за офіційної згоди львівського самоврядування! Не просто військовий цвинтар з хрестами в ряд, а цілий меморіальний комплекс!
Для порівняння: уявіть собі, чи можливий у Дубліні пам’ятник воякам Кромвеля, ім’я якого стало символом англійської окупації? Чи можливо побудувати розлогий меморіал героїчним французьким воїнам на Бородінському полі? А в нас – нічого, відновлений і стоїть, і їздять туди поляки молитись на могилах тих, хто загинув, щоб не віддавати нам Львів. Зате поруч, біля тих поховань, не менш пишний меморіал на честь українських героїв: керівництво ЗУНР, стрільці, повстанці. А між цими двома комплексами – пам’ятник польсько-українському примиренню. І пам’ятник цей, як і сама ідея польсько-українського примирення, наводить на певні роздуми.
Усі сусіди завжди між собою воюють – за прикордонні землі, за стратегічні регіони. Немає в історії двох держав зі спільним кордоном, які б не гризлись між собою. Класичний приклад – Англія і Франція, які воювали майже без перерви ще з XII століття і створили цілий фольклор про «раків» та «жабоїдів» – від Шекспіра до сучасного «Астерікса на службі її величності». І це при тому, що культурні зв’язки тих двох «стовпів» Європи нараховують півтора тисячоліття. Наприклад, британський парламент заснував французький лицар Сімон де Монфор. Тож, Україна і Польща тут далеко не виняток.
Сусіди і окупанти
А почалося все ще за часів Київської Русі: то князь Володимир ходив «на ляхи», то Болеслав Хоробрий, користуючись нагодою, входив у Київ. Ну, ясна річ, не обходилось і без братерства – наприклад, коли сестра Ярослава Мудрого вийшла заміж за польського короля. Війни тривали і після Батиєвої навали 1241 року, коли величезна Київська держава перетворилася на невеличке Галицько-Волинське князівство. Воювали з перемінним успіхом: то король Лев Данилович Люблін захопить, то поляки Львів пограбують. Закінчилось усе сумно – наприкінці XIV століття залишки Королівства Руського опинилися під польською владою.
Щоправда, галицькі бояри проти польського панування не дуже й повставали. Це ж було середньовіччя, коли феодалу середньої ланки було, відверто кажучи, все одно, під чиєю короною його земля. Аби король шанував його права. А от міщани тоді почувалися переважно громадянами другого сорту у власних містах. Згадати хоча б, як православні собори у Галичі й Перемишлі король передав римо-католикам або як польська спільнота в багатьох містах не давала русинам торгувати і мати храми на центральних площах.
Проте з такими закидами русини вміло боролись методами, притаманними тим часам. Містяни знаходили спосіб захистити свої права, наприклад, через скаргу до королівської канцелярії (за хабар королівський секретар виписав би яку завгодно грамоту) або ж завдяки перемозі на виборах до магістрату. А ще могли звернутись по допомогу до литовських князів, які були не проти позлити родичів, тобто польських королів. Так чи інакше, усі проблеми успішно вирішувались без пострілів на майдані.
Національні рухи
В середині XVI століття почалась Реформація, а за нею – католицькі реформи. Католики на українських землях повідкривали школи, підтягнули рівень моралі і грамотності ксьондзів, а православна шляхта зрозуміла, що якщо в костелі подобається більше, ніж у церкві, то віру можна без проблем змінити. І почала масово переходити на католицтво. Так з’явився феномен «латинської Русі», себто лицарів, учених, клириків, русинів – українців з походження, але римо-католиків за віросповіданням.
Таким був Станіслав Оріховський, письменник і гуманіст, який називав себе gentis ruteni, natione poloni – «русин з походження, поляк за національністю». Таким був і король Ян Собеський, рятівник Європи від турків, і Себастіян Кленович, бурмістр Любліна та автор поеми «Роксоланія» про красу Русі… Чимало тих, кого поляки вважають національною гордістю, були українцями з походження. Все йшло до того, що українці стануть невід’ємною частиною великої родини братніх народів «від моря до моря» під польським прапором.
Що ж, подібні процеси, коли дрібніші етноси зливались в єдину націю, постійно мали місце в історії. Проте кожна дія викликає протидію. І масове сполячення національної еліти спричиняло зворотну реакцію: серед українців почався потужний суспільний рух, який швидко захопив усі верстви населення. Церковники стали шукати виходу Православної Церкви з кризи, магнати – жертвувати на освіту і храми, міщани – об’єднуватись у церковні братства. А ще повстали запорозькі козаки. Що б не казали про те, добре чи погано чинив Батько Хмель, та саме після Хмельниччини на європейських картах з’явилася назва «Україна», а про русинів почали говорити як про окрему націю. Недарма Ян Собеський, русин із походження, титулував себе королем Польщі, великим князем Литви і України. Хмельниччина стала одним із головних чинників, що призвели до занепаду та розділу Речі Посполитої.
Наприкінці XVIII століття українці та поляки опинились в майже однаковому становищі – бездержавні народи, розділені між кількома імперіями.
Мрії поневолених
Отже, становище знову зазнало кардинальних змін. Якщо раніше поляки і українці мали різні цілі, різні мрії (перші намагались поглинути менші народи, а другі – протистояти впливу перших і залишитись собою), то вже у XIX столітті і біди в них були однакові, і мрії. Українців Львова та Києва єднала спільна історія, мова, література, народні пісні, згадки про звитяги. Те саме єднало й поляків Австрії з поляками Росії. Нащадки запорожців і нащадки польської шляхти тепер мали спільних ворогів – австрійського імператора і російського царя. А як відомо, ворог мого ворога – мій друг.
Отже, і поляки, і українці почали загравати між собою, говорити про єднання братніх народів. Польські вчені та магнати давали Миколі Костомарову матеріали для дослідження Хмельниччини. Поляк Міхал Грабовський у Києві допоміг Шевченкові видати альбом «Мальовнича Україна». В нього ж, на Андріївському узвозі, збиралося Кирило-Мефодіївське братство.
Навіть гімни польських і українських патріотичних кіл були подібні – «Ще не вмерла Україна» і «Єще Польська не згінела». А герб триєдиної Речі Посполитої (Польща, Литва і Русь у вигляді Архангела Михаїла), відкинутий сенаторами у XVII столітті, став символом мрій поневолених народів про свободу і єдність. Принаймні для поляків.
Проте українці не дуже розділяли настрої патріотів Речі Посполитої. Той же Шевченко, який присвятив полякам чимало теплих слів, написав поему «Гайдамаки», де показав польську шляхту «в усій красі» – завжди п’яну, нахабну і гонорову.
Річ Посполита трьох народів. Як це бачили поляки
У Австрії, де уряд був прихильним до українців (особливо після того, як імператор Йосиф II надав руському духовенству купу прав і привілеїв), ми аж ніяк не прагнули розбити імперські кайдани. Відроджувати Річ Посполиту тим паче ніхто не хотів.
Яскравий приклад: у 1848 році під час революції у Львові поляки хотіли відновити Річ Посполиту і залучити до цього українців. Русинська шляхта на чолі з графом Дідушицьким (тим самим, з чиїх колекцій створені етнографічний та природничий музеї у Львові) їх підтримала. А скликана митрополитом Михаїлом Левицьким Головна Руська рада, до складу якої входили духовенство та інтелігенція, від поляків відмежувалась, задекларувала тільки наміри розвивати культурну автономію українців, зберігаючи при тому лояльність до імператора.
Отже, що глибше і українці, і поляки пізнавали себе, то вище піднімали мову, літературу і національну свідомість, то очевиднішим ставало те, що шляхи їх розходяться.
XX століття: війна і примирення
Перша світова війна показала це досить наглядно: і українці, і поляки сформували легіони добровольців, а після війни проголосили відповідно Українську Народну Республіку і Другу Річ Посполиту. На перший погляд, все було добре, але постала проблема: і українці, і поляки претендували на Галичину та готувались перебрати на себе владу.
Як відомо, їх обійшли українці: в ніч на 1 листопада захопили владу в усіх містах Галичини і зранку проголосили про створення Західно-Української Народної Республіки. Галичина відреагувала на це спокійно, адже у селах полків практично не було, та й у майже всіх містах більшість становили українці. Усіх, крім Львова.
Тут поляки не збиралися миритися з українською владою. На львівських вулицях почались бої, які потихеньку переросли в польсько-українську війну – ту саму, польські герої якої лежать на Цвинтарі Орлят.
Слід зазначити, що війну за Львів можна назвати останньою лицарською війною в історії людства: український комендант Львова відмовлявся стріляти по жінках, ворогуючі сторони домовлялись не стріляти по історичних пам’ятках, влаштовували перемир’я, під час яких грали між собою у футбол.
Щоправда, невдовзі поляки порушили ці неписані закони лицарства і в ході мирних переговорів відкрили вогонь по українцях. Потім ми врятували поляків під час «Дива над Віслою» у 1920 році, а вони допомагати нам у обороні України відмовились…
Остаточно захопивши Галичину і частину Волині після усіх війн, почали, як то кажуть, «закручувати гайки» – будувати у селах костели, заселяти польських колоністів, наступати на українські культурні установи. Реакцією на це з боку українців було створення ОУН і початок збройної боротьби проти польської влади. Апогеєм цього протистояння стали криваві сутички на Волині і Галичині під час Другої світової війни, коли українські і польські селяни за допомоги загонів самооборони, УПА і Армії Крайової різали одні одних.
Але Друга світова війна досить швидко розставила всі крапки над «І». Поляки знову перетворились на окуповану державу і опинились в однаковому становищі з нами. Понад те, проблему Галичини Сталін вирішив у своєму стилі – розділив її навпіл. Полякам, що опинились на схід від кордону СРСР, дозволили на бажання цивілізовано виїхати на історичну батьківщину. А українців у Польщі чекала операція «Вісла» – примусове переселення в нелюдських умовах. Товарні вагони, мінімум майна в дорогу, знущання військових і, як наслідок, тисячі загиблих. Так чи інакше, Галичину, те яблуко розбрату, було розрізано навпіл… Тепер із довжелезної прикордонної смуги з мішаним населенням вона перетворилась на два відносно однорідні регіони, і державний кордон СРСР став справжнім кордоном між двома народами.
Зате після цього і в них, і в нас знову була спільна мрія – здобути правдиву свободу, вирватись із «братніх» обіймів Кремля і збудувати самостійну державу.
В 1980 роках події в Україні та Польщі розвивались за подібним сценарієм, хіба що Польща звільнилась на два роки раніше. А коли Україна таки проголосила незалежність, Польща була однією з перших держав, хто це визнав. Яким би незвичним те не здавалося, але одвічний ворог, колишній окупант першим подав нам руку дружби. І ми цей шляхетний вчинок оцінили. Свідок того Цвинтар Орлят і пам’ятник примиренню.
Сьогодення
Тепер уперше з часів падіння Галицько-Волинського князівства наші з поляками відносини знову стали відносинами двох сусідів, між якими – державний кордон. Польща позиціонує себе як головний союзник України, «адвокат України в Європі». Польське консульство дає величезній кількості українців візи, польські науковці допомагають нам реставрувати історичні пам’ятки (інколи навіть власним коштом), а представники місцевого самоврядування по обидва боки кордону створюють і реалізують проекти: від проведення конференцій до реставрації замків. Отже, з боку сусідів робиться все, щоби змінити стереотип «клятого ляха» на щось більш позитивне. Згадати хоча б Гофманову екранізацію «Вогнем і мечем», де режисер навмисно змінив деякі сцени, описані в книзі, наприклад, діалог Хмельницького зі Скшетуським на Січі, щоби підкреслити правоту українців. І якщо подивитись на те, як розвивалися українсько-польські відносини протягом століть, то ці прагнення досить легко зрозуміти. Простим людям набридла ворожнеча, та й політикам вигідніше мати біля східних кордонів не ворога, а союзника, на якого можна вплинути. Територіальних претензій ні в кого нема, зате є багатовікова історична спадщина замки, монастирі, костели, церкви, куди можна возити туристів і заробляти на цьому гроші.
Та й не лише заради розвитку туризму варто було помиритись із західним сусідом. Все ж таки любити краще, ніж ненавидіти, а дружити – ніж ворогувати. Цього і Слово Боже вчить, і здоровий глузд. А ще добрі відносини з поляками дають нам змогу дивитись на власну історію більш адекватно на історичних діячів польсько-литовської доби, на польськомовних і латиномовних українських письменників, учених, несправедливо викреслених з підручників і шкільних програм, на тих, хто будував замки, монастирі, хрми, якими сьогодні так пишаємось. Можемо по-новому глянути на численні сторінки історії, коли ми з поляками пліч-о-пліч боролись проти спільного ворога (як писав єпископ Лазар Баранович, «щоб вернулися часи ті, як ходили турків бити, і святий гнів на турчина єднав ляха і русина»). Або як разом творили мистецькі й архітектурні шедеври. Можемо нарешті суттєво збагатити свою літературну скарбничку. Якщо маємо російськомовного Гоголя, то чим гірші Чагровський, Кленович чи Оріховський?
Звісно, одним братанням наші відносини не обмежуються. Поляки частенько висувають нам різні претензії: і УПА їм не подобається, і галицькі костели хотіли б усі позабирати (забуваючи, як перетворили на костели церкви на Закерзонні), і Львів багато хто з їхніх екскурсоводів називає польським містом… Що ж, історія має бути злопам’ятною… Недарма кажуть: хто старе згадає, тому око геть, а хто забуде, тому обидва! Хай про своїх героїв, а ми про своїх. Ми вони пам’ятають про свої жертви, не проти Цвинтаря Орлят у Львові, але квіти кладемо і будемо класти до могил своїх героїв. Ми співчуваємо жертвам Волинської трагедії, але не забуваємо й того, як поляки різали нас у ті роки, а УПА все одно шануємо як борців за нашу свободу. Ми щиро вітаємо польських туристів, але Львів називаємо українським містом. Все ж таки дружба не шлюб. Кожен народ залишається при своїх героях та своїх цінностях. І це правильно.
Віктор Заславський
