1848-ий – рік «Весни народів» – був доленосним для української історії, особливо для Галичини. В цей рік Головна Руська Рада, створена в тому числі греко-католицьким духовенством, проголосила наш перший національний маніфест. Звісно, перед ними про український народ і його права говорили і Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа, і Пилип Орлик, але це стосувалося виключно козацької держави, козацьких прав, козацьких грошей і про національні питання там узагалі не мовилося. Все ж таки часи були інші. А тепер стало чітко і зрозуміло: один народ від Сяну до Дону, одна мова, синьо-жовтий прапор, прагнення єдності та саморозвитку.
Далі було запровадження кафедри руської, тобто української словесності у Львівському університеті, будівництво величезного українського собору в центрі Львова на місці зруйнованого костелу, а також величезного Народного дому, який став важливим центром українського культурного життя і при якому діяли різні товариства, зокрема відома «Галицько-Руська матиця», яка видавала підручники, посібники та іншу літературу. При Народному домі діяли бібліотеки та музеї. Сюди ж перевели першу українську гімназію. Згодом постали інші численні товариства, від яких був лише крок до створення політичних партій. Коли Австрія у 1867 році стала Австро-Угорщиною із конституцією та парламентом, галицькі русини обиралися і до цього парламенту, і до місцевих сеймів, виборюючи для свого народу більше прав. Настрої тих років чудово висловив священик-поет Микола Устиянович:
Се глянь, ми народний возносим храм
Камінь на камінь дрібною рукою
Складаєм вірно на руське гніздо,
І в мольбах тихих надії росою
Скрапляєм землю стін святих його.
Але, як це часто буває, нові часи приносять нові виклики. Коли у 1848 році російські війська йшли допомагати австрійцям придушувати угорське повстання, російським солдатам, які проходили через Галичину, було наказано не грабувати і не ображати місцевих жителів. Офіцери та цивільні, які супроводжували армію, робили все, щоби справити гарне враження на українську інтелігенцію і духовенство. Пізніше російський уряд почав докладати зусиль до того, щоб закріпити цей «позитивний імідж». Російська пропаганда у ХІХ столітті була більш вишуканою, аніж пропаганда сучасного LifeNews, і без допомоги інтернету багато в кого тоді склалося ідеалізоване враження про сусідню імперію – імперію, в якій нема польського панування, де «руська» Церква домінувальна, а «руська» мова державна. Та й грошей на заохочення галицьких священиків, учителів, професорів Російська імперія не шкодувала. Загалом у другій половині ХІХ століття на підтримку москвофільських установ Російська імперія витрачала близько мільйона рублів на рік із бюджету та приватних пожертв.
Багато західноукраїнських церковних, суспільних діячів повелося на цю пропаганду, і москвофільство стало поширеним явищем серед галицької інтелігенції та греко-католицького духовенства. Чимало тих, що проголошували національну ідею в Головній Руській Раді, працювали в Соборі руських вчених, а ті, що писали українською мовою, переходили на штучне «язичіє» або на чисту російську мову, мріяли про «єдіную і нєдєлімую» від річки Попрад до Камчатки.
Слід зазначити, що багатьма москвофілами керувала любов не так до Росії, як до російських грошей, які можна було поділити й освоїти. Недарма, коли москвофіли захопили владу в Народному домі, ця установа взялася за різні господарські справи: здачу в оренду приміщень, фінансування сумнівних банків тощо.
Утім серед москвофілів було багато тих, що значно доклалися до розвитку української науки, культури, мистецтва, а відтак і до українського руху загалом. Одним із них був Антон Петрушевич, греко-католицький священик, активний член Головної Руської Ради і Собору руських вчених. Окрім виконання пастирських обов’язків, Петрушевич працював у консисторії, був секретарем кардинала Левицького у Львові, певний час очолював митрополичу канцелярію, а останні 20 років життя був хранителем та бібліотекарем митрополичого архіву. Паралельно з церковними справами він провадив політичну діяльність – захищав права українців і української мови як депутат Галицького сейму. А ще чимало подорожував Галичиною, Буковиною, Прикарпаттям, бував у Чехії, збирав стародавні документи. Звісно, багато із зібраного досліджував, описував, видавав. З-під його пера вийшло близько двох сотень друкованих праць з історії Галичини та української Церкви, етнографії, філології.
Антон Петрушевич ще за життя здобув світове визнання: був членом Краківської, Богемської, Петербурзької академій наук, почесним членом Румунської академії наук в Бухаресті, Одеського товариства історії та старожитностей, Історичного товариства Нестора Літописця у Києві тощо. Про нього згадували Британський музейний каталог, Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона, польська «Сучасна енциклопедія» Оргельбранда та інші видання. Знахідки Петрушевича стали основою багатьох музейних колекцій і наукових бібліотек України. Попри політичні переконання цього діяча, не можна не визнати його величезний внесок у скарбницю української науки та культури.
Якщо Петрушевич був великим українцем-москвофілом, то великим українцем-полонофілом можна назвати не менш цікавого і важливого діяча Володимира-Ксаверія-Тадеуша (Тадея) Дідушицького, нащадка боярського роду Дідушичів, який брав початок від князя Василька Романовича, брата короля Данила Галицького. Із часом Дідушичі стали графами Дідушицькими – сполячилися, але родові корені шанували, берегли у своїх маєтках старі книги, ікони, грамоти. З дитинства Володимир захоплювався природничими науками, а ставши дорослим, заснував природничий заповідник біля свого села Яришів у теперішній Вінницькій області. Збирав рідкісні мінерали, рослини, навіть їздив у глиб Росії, аби придбати опудала рідкісних зубрів. У 1857 році граф перевіз свою колекцію до Львова і розмістив її у своєму палаці на вулиці Театральна. Тут він створив музей, який пізніше подарував містові, а музею – частину своїх земель, щоби вирішити питання його фінансування. Окрім мінералів, гербаріїв та опудал тварин, у закладі Дідушицького була багатюща археологічна й етнографічна колекції. Його музей став справжньою окрасою Львова і залишається нею донині – збірки Дідушицького стали основою етнографічного музею. Щоправда, деякі цінні експонати за часів СРСР із нього вивезли до Росії. До речі, любов графа до етнографії проявлялась не лише в музейництві. Він підтримував гуцульських різьбярів з роду Шкрібляків, фінансував їхні виставки в Парижі та Відні, а одного разу влаштував у своєму палаці бал, стилізований під гуцульське весілля.
У 1848 році, під час «Весни народів», Ксаверій-Тадей Дідушицький разом із Леоном Сапігою зробив невдалу спробу об’єднати українську і польську справи. Тоді ж він навіть просився у східний обряд, але отримав відмову від церковної влади. Зате в 1861 році, під час перших виборів до парламенту, Дідушицький таки зміг об’єднати українських і польських депутатів, створивши так звану галицьку фракцію в австрійському Рейхсраті. Українці з того отримали багато переваг і привілеїв. А згаданий вище Леон Сапіга, будучи президентом Львова, допоміг українцям звести Народний дім, знайшов гроші на заснування товариства «Просвіта» і українського театру.
Історія Петрушевича та Дідушицького ілюструє ту істину, що, де є свобода, там завжди є місце для плюралізму і протилежних поглядів. В історії України, в історії української Церкви, в історії національного руху не бракувало цієї свободи, а отже, й таких відмінних у своїх політичних поглядах діячів, як Петрушевич і Дідушицький. У мріях першого РусьУкраїна була частиною уявної Великої Русі, у мріях другого – невід’ємною частиною спільної «ойчизни», Речі Посполитої. Але любов Дідушицького до української природи та етнографії і любов Петрушевича до галицької давнини, може, й непомітно для них самих, виходили за межі їхніх політичних переконань, тому їхні здобутки перекривають їхні помилки. Те саме можна сказати про багатьох інших священиків, публіцистів, громадських діячів. Строкатість нашої історії (різноманіття думок навіть усередині Греко-Католицької Церкви ХІХ століття), неможливість підлаштувати її під вивірену «лінію партії» – важливий досвід, уроки якого ми помалу засвоюємо.
Після кожного здобутку і кожної перемоги починаються нові випробування, постають нові виклики, нові проблеми. Для галицьких українців після здобутків 1848 року такими викликами стали полонофільство, москвофільство і спроба втримати між ними баланс. Якби не розвиток мови та літератури, ці питання не постали б узагалі. А разом із тим у ХІХ столітті Греко-Католицька Церква не почала б, як писав Устиянович, «зводити народний храм». З цими викликами вже давали собі раду наступні покоління греко-католицьких церковників – Спиридон Литвинович, Йосиф і Сильвестр Сембратовичі, Андрей Шептицький, але це вже тема окремих розповідей.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
