“Весна народів” у Львові. Епізод четвертий
У 1848 році Європою прокотилася хвиля революцій: у Франції вирували пристрасті з приводу економічної політики уряду, німці прагнули з князівств, розділених кордонами та амбіціями монархів, створити єдину національну державу. Навесні того ж року столичні австрійці також почали протестувати – головно проти централізаторської політики уряду канцлера Клеменса фон Меттерніха. Останній очолював уряд вже 30 років! Народ вимагав конституції, громадянських свобод, демократичних реформ. Врештірешт імператор Фердинанд змушений був поступитися. Тому 13 березня відправив у відставку канцлера і уряд, призначив комітети для обговорення законопроектів та конституційні збори, які розробляли проект майбутньої конституції. Було скасоване кріпацтво. Пристрасті навколо реформ, боротьба між революціонерами і контрреволюціонерами не вщухала, і все це дало привід піднятися зі своїми вимогами до столиці італійцям, чехам, словакам, угорцям та балканським слов’янам. Хтось прагнув більше прав, а хтось боровся за незалежність від імперії. Не оминули революційні настрої й Галичину.
Польські претензії та руська відповідь
До Львова звістка про відставку Меттерніха долетіла за чотири дні і наробила галасу. 19 березня в редакції журналу «Вісник паризьких мод» влаштували збір підписів під петицією до імператора. Учасник тих подій – поляк Людвік Яблоновський згадував: «Тисячі перлися до підпису, хоч заледве сотий знав чого. Кожен радо підписав би хоч присуд смерті для себе, аби лишень уперше в житті скористатися з громадянського права… Все було в адресі до цісаря – вимагання автономії, польської школи, судів, влади, знесення цензури, амністії політичних в’язнів».
Поляки вирішили залучити до своєї акції місцевих русинів-українців, запросивши до редакції «Вісника паризьких мод» вихованців греко-католицької семінарії і ще кількох інтелігентів. Серед них був і Кирило Вінковський – адвокат, який не забував про професійні навички навіть поза роботою. Він уважно перечитав вимоги поляків до австрійського уряду, вгамував семінаристів, які готові були підписати польську петицію, і спитав поляків, чому в тій петиції багато пишеться про права поляків, а про русинів нема ні слова. Поляки не знайшли що відповісти і обізвали Вінковського москалем. Українська делегація вийшла.
Приблизно місяць українців не було чути, а потім з’явилася вже наша петиція до цісаря. У ній мовилося головним чином про розширення прав українського духовенства, викладання українською в державних школах і так далі. А 2 травня була сформована Рада народна Руська або, як її пізніше назвали, Головна Руська Рада. В ній було 30 членів: єпископів, священиків, семінарських викладачів і трохи світської інтелігенції. Головою ради був обраний Львівський митрополит Григорій Яхимович. Пізніше її очолив крилошанин і майбутній Холмський єпископ Михайло Куземський. До складу Ради також входило близько 50 місцевих рад із менших міст, містечок та сіл. А «сірим кардиналом», який офіційно не брав участі в діяльності Головної Руської Ради, але благословляв, підтримував та коригував її діяльність, був митрополит Михайло Левицький.
Одразу видно, що і за петицією до цісаря, і за заснуванням Ради стояла Греко-Католицька Церква. Головна Руська Рада допомогла руському населенню Галичини зорганізуватися, сформувати загони української національної гвардії та гірських стрільців, які підтримували порядок у селах та містечках, не допускаючи революційної сваволі. Цікаво, що з постачанням амуніції та припасів українцям дуже допомагали галицькі євреї.
«Належимо до великого руського народу…»
А ще Головна Руська Рада 15 травня 1848 року випустила перший номер першої української газети «Зоря галицька». Газета ця починалася такою промовою: «Відомо нам що найясніший цісар австрійський і король наш надали ласкаво всім народам своїй держави і нам, русинам землі галицької, конституцію, то значить: такую фундаментальную бумагу, котра цілому народову нашому через вибраних мужів уділ в праводавстві свойом дозволяє. Меже тими свободами надане нам тої особливі і великої ваги право, що можемо сбиратися на наради, розпізнавати потреби народа і краю нашого. В таком наміреню заказало ся ту в столичном місті Львові товариство русинов под назвою Рада народова Руська.
Далі вказувалося, що створення такої Ради потрібне, щоби дбати про потреби народу, і необхідність її легко пояснити, враховуючи те, ким наш народ колись був і ким став: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонов виносить, з котрого полтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той народ бил колись самодільний, ровнялся в славі найможнійшим народам Європи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, бил в добром биту, заможним і сильним».
Щоби повернути давню велич, нам слід: «[…] заховати вѣру и поставити на ровни обрядокъ наш й права церкви и священниковъ нашихъ. Розвивати і взносити народность нашу во всѣхъ єи частєхъ: выдосконаленьємъ языка нашого, запровадженьємъ єго въ школахъ низших й вижшихъ, выдаваньємъ письмъ часовыхъ, […] розширеньємъ добрых й оужиточныхъ книжокъ въ языце рускомъ, впровадити и на ровни поставити языкъ наш зъ инними въ оурядахъ публічніхъ […] права наши од всякои напасти и оскорблєня сталє й сильнє хоронити». «Встаньте, браття, але не до звади і незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо і повинні, будьмо народом!».
Єдина політична вимога, яка була висунута, стосувалася адміністративного устрою краю – розділити Галіцію на дві частини: західну – польську і східну – українську, а також об’єднати всі етнічні руські землі (Східну Галичину, Буковину і Закарпаття) в єдину адміністративну одиницю. Усі вимоги офіційно благословив і підтримав митрополит Левицький. Отже, у вирішальний для русинів-українців момент консерватори і новатори, старе і нове покоління, батьки і діти виступили єдиним фронтом. Звернення Головної Руської Ради переповідали священики у селах та містечках, його тези лунали в проповідях. Саме з уст священиків звучали доленосні слова «Будьмо народом!».
Оновлення життя народу
Звісно, той весняний маніфест був лише початком роботи. Галицькій інтелігенції ще треба було вирішити чимало важливих культурних питань: де проходять межі нашого народу, якою є і буде наша мова, якими будуть наші національні символи. Для вирішення всіх цих питань Рада скликала «Собор руських вчених і любителів народного просвіщення». Відбувся він у жовтні 1848 року в будинках греко-католицької семінарії. Говорили на ньому головно про мову. Зокрема, головну доповідь про південно-руську мову та її діалекти зачитав Яків Головацький – колишній член «Руської трійці». Неабиякі суперечки серед учасників точилися з приводу шрифту і правопису. Консерватори відстоювали збереження церковнослов’янської мови і відповідного древнього шрифту, а новатори стояли за фонетичний правопис (за принципом пишемо так, як чуємо, і читаємо так, як бачимо). Вони ж виступали за так званий гражданський шрифт – на зразок того, який запровадив у російській мові Петро І. Перемогли новатори, хоча любителі старовини залишили за собою право писати так, як їм подобається.
А ще на цьому Соборі вирішили заснувати історичне, просвітницьке і господарське товариства, займатися охороною історичних пам’яток, розвивати шкільництво, видати популярний посібник з руської, тобто української історії тощо. Тоді ж були обрані національні символи з доби Галицько-Волинського князівства. За герб взяли золотого лева на лазурному полі, а прапор склали з кольорів герба – синього і жовтого. Враховуючи те, що Головна Руська Рада складалася переважно із духовенства, а за її «лаштунками» стояв митрополит Михайло Левицький, можна з упевненістю сказати, що біля джерел нашого державного прапора була Українська Греко-Католицька Церква.
Батьком української державності часто називають Богдана Хмельницького, чия квазідержава стала першим українським політичним утворенням з часів занепаду Галицько-Волинської держави – офіційно Королівства Русі. За це більшість українців готові пробачити гетьману і союз із татарами, і криваву смуту, і об’єднання з Москвою. Дійсно, саме завдяки козакам на картах Європи з’явилося слово «Україна». Але не слід забувати, що козацька держава займала відносно невелику територію. Приєднання Галичини до української національної ідеї, той факт, що галичани усвідомили себе саме частиною «руського» народу, зробило проект «Україна» ще більш значущим і амбіційним, аніж можна було сподіватися. І сталося це завдяки греко-католицьким священикам та єпископам, які дбали про свій народ.
Підсумки доби
Говорячи про значення і долю рішень Головної Руської Ради та інших українських зібрань Галичини 1848 року, дослідники часто-густо пишуть про їхні невдачі – головним чином через брак єдності з поляками. У цьому є певний сенс, адже українці тоді не домоглися ані галицької автономії, ані відокремлення української частини Галичини. Однак слід пам’ятати, що успіх цієї адміністративно-територіальної реформи залежав виключно від милостей австрійського уряду. А уряд був аж ніяк не зацікавлений у подібних змінах – йому вистачало проблем з чеським, польським, угорським та кількома балканськими рухами. Не можна забувати й того, що під боком була Росія, яка ніколи не відмовлялася від ідеї «збирання» земель Київської Русі.
Після поразки революції та відновлення австрійського абсолютизму багато завоювань, здобутих русинами-українцями в революційну добу, були втрачені. Проте започатковані «Весною народів» перетворення продовжили реформи 1860-их pоків, завдяки яким Австрія перетворилася на конституційну монархію. Не варто забувати , що головні вимоги галицьких русинів у 1848-ому стосувалися культури. Понад те, були звернені не так до цісаря, як до самих себе: заклик «Будьмо народом! » недарма прозвучав. Тут позиція митрополита Левицького, єпископа Яхимовича і Головної Руської Ради була правильною.
Ну а щодо відносин із поляками, які відігравали не останню роль в галицьких подіях 1848 року, то цьому питанню буде присвячена наступна стаття.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
