На цю тему появилась обширна праця німецького автора Ганс-Якоба Штелє, у видавництві Р. Піпер Ко., Мюнхен-Цюріх, 1975 p., а в 1980 р. її видано в англійському перекладі, у видавництві «Огайо Юніверсіті Пресс». Переклад належить Сандрі Сміт. В англійському виданні включені події від 1975 до 1979 pp. Під цим оглядом англійське видання є повнішим.
Обговорюючи цю працю, хочемо в деяких місцях зупинитись довше, щоб ближче запізнатись з фактами минулого і таким чином трохи ближче познайомитись, якими шляхами проходила політика Ватикану. Пізнавши ближче дійсні факти, менше буде в нас зайвих надій і розчарувань. У нас до деякого часу було прийняте переконання про все, що приходить з Ватикану, як святе й непомильне. Як знаємо вже з сучасних фактів, це твердження не відповідає дійсності. Щоб були деякі зміни, то завжди треба стукати, завжди треба домагатись свого. Залицяння до Москви не є тільки сучасним явищем, воно має старі коріння. На тому шляху не одні ламали собі зуби, але «фата морґана» ще далі існує і не зникає…
В книжці багато цікавого історичного матеріялу про відносини Ватикану з Радянським Союзом, а також трапляються згадки про нашу Українську Католицьку Церкву. Правдою є, що українці рідко студіювали і писали про східню політику Ватикану. Політика Ватикану була поза сферою нашого зацікавлення, бо вважалось, що це справа священиків чи, в загальному сказавши, духовних людей, тоді коли інші народи це трактували інакше і слідкували і діяли. Щойно останнім часом, тобто від появи Блаженнішого Йосифа Сліпого на волі — в Римі, коли на Вселенському Соборі Ватиканському II він висунув ідею піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, ми більше почали цікавитись, студіювати і досліджувати політику Ватикану, а зокрема східню політику. Власне праця Штелє належить до тих, що її варто було перекласти на українську мову і познайомити широкі кола українського читача з фактами східньої політики Ватикану, але, на жаль, мирянський рух не є на це спроможний, щоб її перевидати, тому постараємось хоч переказати головні думки.
Кілька слів про автора
Автор Ганс-Якоб Штелє — 1927 року народження. Студіював історію в Німеччині й Італії. Захистив докторську дисертацію в 1950 році, написавши працю про універсальну політичну історію Ляйбніца. В роки 1955-1963 був першим кореспондентом газети «Франкфуртер Альгемайне цайтунґ» у Польщі. З 1964 р. — постійним дописувачем до газети «Ді Цайт». Від 1964 по 1970 pp. — кореспондент про Східню і Південну Европу для Західньої Німеччини і для радіо північної Німеччини. З 1970 р. — кореспондент з Риму. Широка журналістична тринадцятирічна праця на сході Европи і дев’ять років у Римі дали Штелє можливість запізнатись з багатьма фактами й історичними документами.
Автор Штелє у вступі до своєї праці підкреслює дуже важливий момент, а саме, що він не має інтенції ні засуджувати, ні обороняти східню політику Ватикану, а радше ширше представити і проаналізувати ці питання. Штелє старається не перебільшувати негативів і не применшувати позитивів ватиканської дипломатії, а представити факти такими, якими вони були, чи вірніше, якими він їх знайшов. Отже, і в тому можуть бути деякі недотягнення. Він стверджує, що політика Папи не була така розумна, моральна й передбачлива, як багато його звеличників думають, але також не була така опортуністична і безперспективна, як багато його противників йому приписують. Це правильне підмічення автора, але воно у процесі представлених фактів губиться, і в читача виникає враження, як ватиканська політика могла бути такою нереально наївною. Також автор завважує, що його працю не можна трактувати як історію Католицьких Церков у комуністичних країнах, бо в ній є тільки факти, що стосуються до історії. Для написання своєї праці автор використав багато інституцій — їх архіви і перевів низку розмов з людьми на Сході й Заході для того, щоб якнайбільше використати і включити до своєї праці маловідомі і недосліджені джерела з періоду 19171945 р.
Період 1917-1922 pp.
В цьому періоді часу представлені проблеми більшовицької революції в Росії та упадок царату. Тут показані виключно факти релігійного значення. 30 травня 1918 р. відбулась кількатисячна демонстрація по головному бульварі у Ленінграді. Учасники не співали політичних пісень, а радше гимни, і несли не червоні прапори, але вишивані золотом хрести і Мадонни. Сім місяців пізніше після жовтневої революції православний патріярх Тіхон 19 січня 1918 р. засудив її, як «працю сатани». Вищезгадана римокатолицька процесія була остання в Росії. Понад десять тисяч здивованих, але чесних глядачів дивились на віленського архиєпископа барона фон дер Роппа, який ніс Найсвятіші Тайни і проходив повз комуністичні плякати. З ним під бальдахином ішов польський єпископ-помічник Ян Цєпляк і перший раз в товаристві католиків латинського обряду російський екзарх Леонід Фьодоров, що був лідером малої конгрегації східнього обряду, яка мала пов’язання з Римом. Всі вони за царату були дискриміновані й заслані на Сибір.
В деяких колах Ватикану, як і поза ними, було прийнято, що це був початок нового, більше вільного розвитку римокатолицької Церкви в Радянському Союзі. З наведених фактів і документів випливає, що російська імперія все була, а тепер Радянський Союз є «фата морґаною» для Ватикану. Можна говорити про короткий період за Папи Пія XI і Папи Пія XII, що в тому відношенні дивились дещо більше тверезо, з відкритими очима, на Радянський Союз.
Перша зустріч Папи Григорія ХУІ з російським царем Миколою І відбулась 1845 p., під час якої було узгіднено деякі питання, але згодом всі ці домовлення зникли, і католики були приневолені бунтуватись проти царських заряджень. Католицькі манастирі були розв’язані, церковна власність конфіскована, і католикам було заборонено володіти землею. Перехід з православ’я на будь-яку іншу релігію був каральним. В 1866 році відкликано російського дипломата з Риму, а в 1867 р. адміністрація католицької Церкви в Росії була підпорядкована «Духовній Комісії», а остання була контрольована міністерством для зовнішніх віровизнань, іншими словами, все було підпорядковане тайній царській поліції.
Польський архиєпископ у Вільні, барон фон дер Ропп, був звільнений з свого уряду в 1907 р. російським урядом без жодного протесту з сторони Папи. Але в той самий час архиєпископ, граф Андрей Шептицький відбув дві поїздки до Росії, очевидно, не під своїм прізвищем, з політичними цілями і з метою поробити відповідні заходи для місійної праці. В 1908 р. архиєпископ Андрей Шептицький писав до Риму про ситуацію в Росії. Тут виявилася двоторова політика Папи, з одної сторони Папа домовлявся і робив договори з царем, а з другої тайно домовлявся і передавав всю владу Шептицькому, звертаючи увагу на те, щоб митрополит приготовлявся до майбутнього перевороту в Росії. Ось ця двоторова дипломатія буде часто перешкодою в східній політиці Папи на десяток років.
Таємні інструкції, які не були точні, не були головними аж до кінця Першої світової війни, до упадку не тільки «схизматичної» царської імперії, але також лояльної католицької Австро-Угорської імперії, тоді, коли митрополит Шептицький був звільнений і повернувся з Сибіру. Як пише Штелє, що митрополит Шептицький все мав подвійну ціль: поширення католицизму в Росії і незалежність католицької України. Тяжко повірити, щоб митрополит Шептицький думав про незалежну католицьку Україну, коли митрополит дуже добре знав, що подавляюча частина українського народу є православна. Мабуть автор цього факту не був свідомий. Ні одну з цих цілей митрополиту Шептицькому не вдалось здійснити, підкреслює автор.
Церква і церковні питання все були у політичній програмі російської імперії як білої, так і тепер червоної.
На дипломатичну арену східньої політики Ватикану за Папи Бенедикта ХV висунулись дві визначні особи: Ачілля Раті, пізніший Папа Пій XI і Євгенійо Пачеллі, пізніший Папа Пій XII, які визначували майже сорок років східню політику Ватикану. Є. Пачеллі був незаступимим дипломатом Ватикану спершу у Мюнхені, а пізніше — у Берліні.
Очевидно, після комуністичної революції в Росії церковне життя було під сильною атакою. Звичайно, римокатолицька Церква відчувала цю атаку більше. Ленін у багатьох випадках остерігав своїх революціонерів і їм казав: «ми багато собі пошкодимо, коли нарушимо релігійні почування». На всі протести і телеграми з Ватикану комуністичний уряд все гарно і чемно відповідав, і не раз Ватикан вірив у їх вияснення. Коли архиєпископ Ропп був арештований, то Ватикан не бажав зривати контакту з урядом Леніна. Папський нунцій Ратті зв’язався з тодішнім міністром зовнішніх справ Чічеріним. Після цього контакту польський архиєпископ Ропп був звільнений і опинився у Варшаві.
На всі скарги Ватикану комуністична Москва відповідала чемно та давала надії, що все направиться, але незалежно від того все дальше провадила свою незмінну політику. На дипломатичному полі з’явився новий радянський дипломат — Воровський, елегантний, чаруючий, не такий, як собі уявляли у Ватикані. Воровський представив фантастичну картину, мовляв, у Радянському Союзі буде не тільки свобода для релігії, але також свобода для чужинецьких місіонерів. Католицькі місіонери будуть мило бачені. Всюди католикам будуть більше довіряти, як православним, тому що католики не матимуть ностальгії за царатом. Члени католицької допомогової акції могли розділяти харчі і т.д., але вони мусять зберігати свою політичну невтральність.
Очевидно, такі «ягідки» подобались і були під смак Ватиканові. Ватикан почав висилати місіонерів, які не були наставлені проти Радянського Союзу. В цьому поляки з самозрозумілих причин були вилучені. В той час в Радянському Союзі був великий голод. Ватикан зорганізував широку акцію допомоги. Звичайно, у обіцянках, які робив Воровський, він переступив свої повновласті. Коли Воровський приїхав вдруге з Москви, то вже почав поволі притушувати те, що говорив перед тим. Тепер його місією було — налягати на Ватикан, щоб він визнав Радянський Союз, як не «де юре», то «де факто». А також старатися, щоб Ватикан дав на допомогову акцію 20 мільйонів долярів. Ватикан стояв перед банкрутством і мусів бути дуже обережний. Воровський при цьому заявив, що в Москві відкинули справу католицьких місіонерів. Ця вістка сильно розчарувала Ватикан. Звичайно, цього можна було сподіватись. Ватикан відмовився визнати Радянський Союз «де юре». Коли ж ідеться про «де факто», то це сталось, бо підписував з Радянським Союзом домовлення. При цьому зазублювались різні політичні моменти поляків і німців , які мали свої окремі інтереси.
Папа Бенедикт ХУ вислав американського єзуїта Едмунда Волта до Москви, щоб він на місці побачив, як представляється релігійна ситуація в Радянському Союзі. Волт ствердив, як діє католицька Церква, і що є велика потреба допомоги голодуючим. Католицька місія допомоги Росії відіграла велику ролю, яку зручно і максимально використали комуністи у Польщі, але за те нічого не скористала католицька Церква.
Незалежно від всіх більше чи менше гладких домовлень з сторони комуністичного режиму велась плянова і поступова акція проти католицької Церкви. І так перед Різдвом 1922 р. всі католицькі церкви, за винятком французької, були закриті міліцією. Великим потрясенням був арешт архиєпископа Цєпляка і генерального вікарія о. Будкевича, екзарха Фьодорова і 12 священиків. Над ними відбувся процес, на якому архиєп. Цєпляка й о. Будкевича було засуджено на кару смерти через розстріл. О. Будкевич був розстріляний у Вербну неділю 1923 р. у московській тюрмі — Луб’янці. Здавалось, що це вже була достатня причина, щоб цілковито зірвати всякі зв’язки з Москвою. О. Волт інформував Ватикан, що о. Будкевич був невинний, і він суґерував, що тепер є найкращий час на протест залишити Росію. На жаль, наявні факти не переконували Ватикан, а в першу чергу Папу, щоб цілковито зірвати з Москвою. Ватикан дальше йшов на всі можливі уступки. Ватикан переконано вірив, що все таки щось вдасться врятувати.
Радянський міністер Чічерін добре знав, як багато залежить Ватиканові на тому, щоб мати хоч будь-які контакти з Росією, бо Росія фактично була для Ватикану вимріяною «фата морганою».
Коли Ватикан остаточно переконався, що нічого легально не вдається зробити, а зокрема наставити нових єпископів, тоді рішився на таємний крок, тобто зробити це підпільно. Для цього Ватикан використав німецького амбасадора Брокдорфа Ранцау. Ватикан рішився вислати з певною місією французького єзуїта М. Дербіні до Москви. Перед своїм виїздом до Москви Дербіні 29 березня 1926 р. зупинився у Берліні, де за закритими дверима був висвячений єп. Є. Пачеллі на єпископа. Єп. Дербіні одержав доручення тайно висвятити єпископів в Росії.
Дербіні приїхав до Москви у квітні 1926 р. Хоч Дербіні не мав доручення переводити жодних офіційних зустрічей і домовлень, але фактично зустрічався з Р. Шмідовичем, який був відповідальним членом по релігійних справах (член Центральної екзекутиви комітету). Дербіні висвятив на єпископа о. Є. Нева, який йому подав імена осіб, які варті бути єпископами. Пізніше Дербіні висвятив на єпископів Болєслава Слоконса і Олександра Фрізена, які приїхали з Ленінграду і Одеси. При свяченні Дербіні їх зобов’язував держати все у таємниці, що вони повинні дальше виступати і діяти, як священики. Дербіні знову зустрічався з Шмідовичем і після цього, пишучи про це до о. Нева, підкреслив, що висвячення не буде нікому перешкоджати. В цьому звичайному листі до о. Нева просив його повідомити про це двох інших висвячених єпископів. Так переконали Дербіні більшовицькі чиновники.
Яка велика наївність! До речі, поїздка Дербіні до Росії займає одне з дуже голосних подій у дипломатії Ватикан-Москва. Під час третьої поїздки Дербіні до Радянського Союзу він був прямо викинений за кордони Радянського Союзу. Дербіні фактично виявив себе у Москві як єпископ. Очевидно, тому, що він був француз, то його хоронило від арешту, як також висвячення на єпископа француза Нева, якому мали підлягати всі інші висвячені єпископи, навіть екзарх Фьодоров, що був під юрисдикцією митроп. Андрея Шептицького. Це не було в порядку. Акцію Дербіні зручно використали московські вожді. Ще довго після поїздки Дербіні до Росії більшовики, а зокрема за Сталіна, використовували його тайні висвячування проти католицької Церкви.
До смерти Леніна, як також німецького амбасадора Ранцау дипломатичні зв’язки Ватикан-Москва, що не були офіційними, проходили через Берлін. Тими зв’язками в той час керував тодішній папський нунцій Є. Пачеллі, який пізніше став Папою Пієм XII. Слід підкреслити, що східня політика Ватикану не була офіційно обговорювана, вона велась позакулісово.
Після смерти Леніна і приходу до влади Сталіна всякі контакти з Ватиканом обірвались. Георгій Чічерін, який цими контактами керував, був відкликаний. Одинокий французький єпископ Нев дипломатичною поштою інформував єп. Дербіні у Римі про ситуацію в Радянському Союзі. Його листи залишились найкращими історичними документами того часу. Дербіні сам вирішував, які з листів дати до Ватиканського архіву, а які ні.
Дипломатія Ватикану в роки 1927-1932
Роки 1927-1932, це окремий і зовсім відмінний період у східній дипломатії Ватикану. Останні спроби кардинала Є. Пачеллі з Чічеріним, якого впливи з приходом до влади Сталіна впали, нічого не дали. Сталін почав чимраз то більше переслідувати католиків. Міністр зовнішніх справ Літвінов не мав найменшої охоти в цьому напрямі продовжувати розмови. Коли Ватикан, чи точніше кард. Пачеллі звернувся до Літвінова у справі арештованих польського прелата Теофіля Скальського, апостольського адміністратора в Житомирі, й Вінсента Ільгіна в Харкові, обидва були назначені Дербінієм, то Літвінов відмовився інтервенювати в цій справі, мовляв, ця справа належить до внутрішніх справ. В наслідок цього й інших випадків появляється «хрестоносний» лист проти Росії за підписом Папи Пія XI, до речі, архітектом якого був єзуїт, єп. Дербіні. Цей лист викликав велике заворушення по обидвох сторонах. Тайні дипломатичні канали Ватикану, які проходили через Берлін, кард. Є. Пачеллі зразу старався дати пояснення для Москви, що лист не має політичного, а суто релігійне значення. Звичайно, більшовики уміли добре читати. Більшовики сказали московському патріярхові зареаґувати протестним листом до Папи, заперечуючи аргументи, висунені в листі Папою, що в Радянському Союзі немає жодного переслідування релігії. (Сьогодні також це повторює патріярх Пімен, але в дійсності релігія переслідується, і говориться, що релігія — це «опіюм для народу»), В радянській пресі по пляну проведено кампанію проти Папи. У зв’язку з тим появились різні протипапські карикатури.
Автор праці наводить цікавий епізод про Александра Дюбнера, якому приписувано шпигунство на користь Радянського Союзу. Батько Александра Іван Дюбнер походив із зрусифікованих балтійських німців, був одружений з француженкою. Свого часу працював секретарем міністра Столипіна. Був висвячений митроп. Шептицьким на священика і вступив до чину студитів, прийнявши ім’я — Спиридон.
Прихід Гітлера до влади міняє політично-дипломатичну ситуацію. Загострюється ситуація Ватикану з Берліном. Перед смертю Папа Пій XI гостро виступив проти нацизму. На Апостольський Престіл приходитьПапа Пій XII — Пачеллі, який старався цю справу з Берліном злагіднити.
Продовження буде
