(Продовження з попереднього числа)
Автор праці показав, як безпардонно і не по-людяному розправились з Дербіні — впливовою людиною, яка довгий час формувала східню політику Ватикану. Звичайно, тут визначальну ролю відіграв генерал єзуїтського чину, поляк Лєдуховський. Немає сумніву, що тут були певні порахунки. Лєдуховський примусив Дербіні зрезиґнувати з його поста під претекстом ніби його хвороби. На лікування Дербіні був висланий до Бельгії і більше до Риму не повернувся. Людина, що на протязі довгих років була архітектом східньої політики Ватикану, мала силу і необмежену юрисдикцію,— перестала існувати. Єзуїтський чин неодноразово переводив над Дербіні слідство, і нічого йому не було доказано. Дербіні робив різні спроби, щоб справу вияснити, але з того нічого не вийшло, бо ніхто до нього не прислуховувався. На одному з Папських Синодів, коли йшла мова про забутих і покривджених, Патріярх Йосиф старався це питання піднести і стати в обороні, але якось ця справа була зразу знята з порядку нарад. В афері навколо Дербіні велику ролю відіграли польські шовіністичні кола.
Автор праці також згадує, як Митрополит Андрей протестував проти нищення українських православних церков на Холмщині, де на протязі липня і серпня було знищено поляками 138 церков. Це, без найменшого сумніву, був державою легалізований вандалізм і тероризм. Автор згадує про німецько-польське напруження, підкреслюючи, що Ґданськ був тільки претекстом, бо Гітлер так чи інакше був би пішов на Польщу.
В 1939-1944 pp. постає зовсім новий уклад політичних сил, що також позначився у Ватикані, зокрема на його східній політиці. Польща була поділена. Історичні українські й білоруські землі були прилучені до Радянського Союзу. З цією хвилиною Ватикан втратив офіційний зв’язок з римо-католиками і католиками східнього обряду. Перший інформативний лист про ситуацію прийшов до Ватикану від митр. Андрея Шептицького, про що іронічно висловився польський кард. Гльонд. Очевидно, для нас зрозуміло чому саме. Листа у Ватикані доручив о. Москва (Перейда). Штелє підкреслює, що митроп. Шептицький з хвилиною, коли радянські війська 17 вересня 1939 р. зайняли західні українські землі, що були під Польщею,— зразу, не питаючи папи, «патронував» на цілий Радянський Союз, заступаючи католиків. Він при цьому пригадав необмежену владу, що була йому надана Папою Пієм X ще в 1909 р. та його місійну працю.
З цього часу, ще за царату він інсталював чотири Апостольські екзархати: єп. Чарнецького для Волині, (Поділля з Луцьком і Камінцем-Подільським), о. Климентія Шептицького для Росії і Сибіру (з Москвою включно), єзуїта о. Антонія Немасевича для Білорусі та найважливіше о. Йосифа Сліпого для Великої України (в Києві).
Очевидно, це мало своє значення. Цей факт до деякої міри заскочив Ватикан. Незалежно від всього папа наділив певною спеціяльною канонічною владою всіх єпископів під більшовицькою окупацією — тайно висвячувати єпископів. В грудні 1939 р. митр. Шептицький був спроможний скликати синод дієцезії і представити дещо протилежну картину, як це зробив Тіссеран. Цей звіт Шептицький передав до Ватикану через одного німецького вояка. В звідомленні він подавав, що є протицерковна анархія і про зріст провокацій. Жиди, що втікали від німців, були мило стрінуті радянською владою. З другої сторони писав, що священики можуть працювати і що навіть зростає зацікавлення релігією серед радянської армії. Автор праці чомусь твердить, що це було не так, як звітував Митрополит, не довівши протилежних аргументів. Хоч Митрополит не мав можливости всюди бути, але його інформації були правдиві. Він у багатьох випадках висловлював опінію свого народу. Митрополит був добре зорієнтований в ситуації, пам’ятав і знав, як більшовики розправились з Українською Православною Церквою та як вони ставились до релігійного життя. Митрополит Шептицький писав 10 жовтня 1939 р. до Папи Пія XII, щоб він дав йому формальний дозвіл «вмерти за віру і єдність Церкви», це буде добре, «коли хтось стане мучеником цієї інвазії». Папа і Курія це прохання промовчали. В тому часі в орбіту більшовицької окупації попали також римо-католицькі Церкви в Литві, Естонії і Латвії. При цьому подано низку цікавих деталів.
Нова ситуація постала з вибухом німецько-більшовицької війни. Папа і ватиканські кола не були твердо рішені, яку зайняти лінію. Очевидно, Папа Пій XII, який довгий час був нунцієм у Берліні, з одної сторони добре пізнав німців і Гітлера, а з другої — більшовиків, бо через Берлін пробігали тайні дипломатичні шляхи Ватикану з більшовиками. В тій ситуації Папа Пій XII був більше наставлений проти Гітлера. В міжчасі вже під гітлерівським чоботом була Франція, Бельгія, Голляндія і проходила війна з Англією. Італія під проводом диктатора Мусоліні була в союзі з Німеччиною. Все це разом комплікувало Ватиканові заняти виразне становище. В той час Захід був рішуче проти Гітлера, а в Радянському Союзі та в Сталінові бачив свого потенційного союзника.
Звичайно, інакше сприймали напад Гітлера на Радянський Союз українці на чолі з митроп. Андреєм Шептицьким, який писав до Ватикану, що Гітлер остаточно розіб’є безбожницький комунізм. Але незабаром після цього листа митроп. Андрей написав другого листа, наприкінці серпня 1942 p., в якому підкреслив… «що німецький режим є гірший за більшовицький, число замордованих євреїв на Україні перейшло 100,000 осіб». Цей факт говорить про те, що митр. Андрей дуже скоро побачив, що собою уявляє гітлерівська Німеччина. В цьому самому листі з кінця серпня 1942 р. Шептицький також пригадав Папі Пієві XII:… «Ваша Святосте, тому три роки Ви відмовили мені апостольського благословення, в якому мали присвятити мою смерть для спасення моєї дієцезії. Я не настоював на цьому… Я вірю, що я втратив найкращу нагоду для цього під більшовиками… Цих три роки, думаю, є для мене показчиком, що я не є вартий такої смерти… (стор.220).
Безоглядність гітлерівського режиму на Сході Европи проти релігії і цивільного населення зручно використав Сталін. Тепер вже не було мови про те, що релігія — це «опіюм» народу». Сталін це добре збагнув і зробив тактичний зворот в сторону релігії. У дійсності гітлерівської безоглядности це відіграло важливу ролю, цей факт був визначальним. Автор праці присвятив чимало місця формуванню польської армії у більшовицькому запіллі, щоб виступити на протигітлерівський фронт. Сталін дозволив на все. Відправлялись богослуження і навіть НКВД брало у них участь. Випущено з ув’язнення польських священиків так, що була майже повна релігійна свобода.
Переломовим моментом у польському релігійному ренесансі у більшовицькій дійсності було відкриття могил з польськими вояками в Катині. Після цього наступило охолодження. Більшовики почали поволі припиняти польську релігійну активність, а поруч з тим пригас польський ентузіязм. Після заламання гітлерівського фронту при повній допомозі західних аліянтів Сталін зростав на силах. Ватикан цілий час старався тримати невтральність. Фактично не було легко рішитись, по якій стороні стати, хоч Ватикан був свідомий небезпеки, яка насувалась з перемогою більшовиків.
Автор згадує похорон Андрея Шептицького і, мабуть, за українськими джерелами подає, що у величавому похороні брав участь Микита Хрущов. Згідно з свідченнями безпосередніх учасників, це не відповідає правді. Вістка, що Хрущов брав участь в похороні мала вперше появитись у Краківських Вістях, яка не була перевірена. Цей неперевірений факт став загально відомий і повторюваний.
Також автор згадує, що митроп. Шептицький три місяці після того, як більшовики прийшли на західні українські землі, 14 жовтня 1944 р. написав Пастирського листа, щоб кожна парафія зібрала принаймні 500 карбованців на хворих і поранених вояків Червоної Армії, а гроші щоб переслали до Митрополичої Консисторії у Львові, а звідси їх передадуть до Червоного Хреста.
При цьому наводить уривок листа митроп. Шептицького до Сталіна, в якому складає подяку за визволення і за те, що він зібрав всі українські землі в одну цілість.
Архиєп. Йосиф Сліпий сподівався, що йому вдасться якось спасти нашу Церкву. Він зібрав 100,000 рублів, які брат Шептицького з двома іншими священиками повезли до Москви. Сталін делегації не прийняв, але гроші взяв. Делегація відчула, що їх поїздка не принесла сподіваного успіху. В дальшому автор дуже побіжно згадує арешт наших єпископів на чолі з митроп. Йосифом Сліпим. Поруч з тим наводить заклик патріярха Алексея (стор. 246).
Побіжно згадує про те, що після арешту наших єпископів на місце митроп. Сліпого приходить о. д-р Гавриїл Костельник, який був відзначений митроп. Шептицьким. До речі, автор не згадує, що це була «Ініціятивна група» по «возз’єднанню» і що її призначив КДБ. Очевидно, тут автор не дав аналізи й інформації цього ганебного акту «возз’єднання». Він згадує, що на Закарпатській Україні «возз’єднання» прийшло пізніше.
Коли більшовики прийшли на Закарпатську Україну, то єп. Теодор Ромжа разом з народом вітав визволителів, крім цього він був головним промовцем на святі революції в листопаді 1944 р. Отже, більшовики не мали проти єп. Ромжі політичних «гріхів». Автор пише, що, правдоподібно, єп. Ромжа був забитий, а сьогодні вже доведено, що більшовики його забили в 1947 р. Автор представляє релігійну ситуацію в Литві, Польщі, Румунії, Мадярщині і Югославії. Поруч з цим автор показав помилкову опінію папи, який думав приблизно так:
1. Коли більшовики займуть Східню Европу, то згідно з революційними методами виступлять радикально проти релігії, як це було а 1917 р. в Росії;
2. Папа був певний (як також багато лідерів східньо-европейських країн), що для того, щоб оминути комуністичну окупацію під час другої світової війни, то утворяться приятельські між країнами спільні відносини і з часом відбудеться трагічна війна. Автор підкреслює, що це була помилкова опінія. Сталін був хитріший і на початку не зачіпав католицької Церкви. Примас Польщі, кард. Гльонд, одержав вільну руку, і він діяв, як було найкраще.
Продовження в наступному числі
