«Східня політика» Ватикану, що її теж називають ватиканською «Остполітік» задля її подібности до політики західньонімецьких канцлерів Віллі Брандта і його соціялдемократичних наступників, має вже велику літературу в світі. За свою 600-сторінкову теологічну аналізу «східньої політики» Ватикану був покараний вилученням з Церкви мехіканський священик і католицький письменник, о. д-р Хоакін Саенц і Арріяґа, що його книгу в еспанській мові «Ля Нуева Іґлезія Монтініяна» («Нова церва Монтіні» тобто Папи Павла VI), але не були покарані автори інших критичних праць, як ось німець Райнгард Раффальт («Вогін штоєрт дер Ватікан?» — «Кудою прямує Ватикан?») або поляк Юзеф Мацкевіч за свій трактат: «Ватикан в цєню червоней ґвязди», в якому він за «східню політику» заатакував не тільки Ватикан, але й примаса Польщі, кард. Стефана Вишинського. Очевидно, в рамцях цієї статті, ми не маємо найменшої змоги навіть перерахувати всю важливішу літературу, що з різних точок бачення аналізує «східню політику» Ватикану, що вже має за собою і десятилітній і п’ятнадцятилітній ювілей незмінного існування і що її, тому, можна вже розцінювати також з точки погляду її успіхів чи невдач. Казав бо арх. Касаролі, один із архітектів «східньої політики» Ватикану, як про це пише Раффальт, «Якщо нам буде дана можливість вести нашу «східню політику» ще 15 років без перешкод, то Росія стане християнською, а може навіть католицькою». Ми могли б сказати чистим серцем: «Дай Боже!», але сумніви нас далі не залишають, бо вже одна «п’ятнадцятилітка» проминула, а виглядів на здійснення пророцтва арх. Касаролі немає ніяких!
Коли в широкому світі існує глибоке зацікавлення «східною політикою» Ватикану і, з приводу її, появляються численні коментарі, статті, розвідки, грубі книги, хтось, що бере свої інформації виключно з української преси на чужині, може й не знати, що така ватиканська політика ведеться вже 15 років. На цю тему, в нас, панує щось в роді «змови мовчанки», мовляв про ці неприємні для нас речі не пишеться, хоч як вони нас доторкають. Ще добре, що між нами є такий цікавий п. Роман Голіят, що реферує обширно для «Свободи» про кожну цікаву книгу, на яку покладе свою руку. Він зреферував для «Свободи» книгу Раффальта, а вона є абеткою для справ, що стосуються «східньої політики» Ватикану і її наслідків у всьому світі.
Мені здається що промовчувати «східню політику Ватикану» в нашій пресі й виданнях не можна і не треба. Повна інформація про ці справи є конечна, бо вони заторкають нас, українських католиків у діяспорі, вони заторкають теж наш нарід на Рідних землях. «Східня політика» Ватикану створює прецеденси для нас і нашої Церкви. Ми не можемо переходити над ними до денного порядку, ми мусимо стати муром у власній обороні, в обороні нашої Церкви. Наші брати, «римські лоялісти» хай не кивають, за те, на нас пальцем! Ми не заперечуємо правд св. віри, ми не квестіонуємо проголошень Святішого Отця «екс катедра», але боронимось проти політики, яка намагається відобрати нам наші права. Це наш християнський обов’язок як вірних нашої Церкви.
Метою цієї статті є дати короткий нарис «східної політики» Ватикану. Політику цю започаткував Папа Іван XXIII, що в жовтні 1958 року обняв трон св. Петра. Попередник його, Папа Пій XII був в оцінці «комуністичних» і «прогресивних» сил «реакціонером», «антикомуністом», «антисовєтчиком» і прихильником «холодної війни». Новий Папа почав від реформ у самому Ватикані. Він відсунув від впливу консервативних кардиналів таких, як Оттавіяні, Сірі, Руффіні й заступив їх «прогресивними». В червні 1959 року, в промові, виголошеній у Грецькій колегії в Римі, Папа Іван XXIII вперше вжив слова: «Аджорнаменто», що стало пізніше символом нової політики Ватикану. Воно означає «усучаснення», а навіть «ущоденнення» Церков і під ним розуміється конечність пристосування Церкви до модерного життя, до його «реалітетів». Очевидно, «реалітетами» такими скоро стали для Ватикану СССР і соціалістичні режими в його сателітах. З ними Ватикан запрагнув встановити приязні взаємини. Жертвою нової політики Ватикану стали, насамперед, амбасади Польщі й Литви, які існували при Ватикані, а польський амбасадор Паппее був навіть деканом дипломатичного корпусу. Папа Іван XXIII визнав тільки за «ведучих справами» й попрохав їх приміститися поза територією Ватикану.
У цьому місці питання насувається само: Як міг Папа Іван XXIII, людина розумна, добра, щира й шляхетна повірити, що його політика злагоди з комунізмом може дати будь-які корисні для Католицької Церкви, а чи навіть припинення чи злагіднення комуністичних переслідувань християн? Відповідь на це питання дає особистий секретар Папи Іван XXIII, Монсіньйор Лоріс Каповілля, який після смерти Папи Івана XXIII мав про нього доповідь в Ассижі. У відповіді на одне питання в дискусії, о. Каповілля сказав, що Папа Іван XXIII рішився на нову політику після довгих молитов і медитацій. У своїх молитвах він присвятив себе Богові для великого діла: навернення Росії на католицьку віру. О. Каповілля ствердив теж, що Папа Іван XXIII мав сумніви до кінця життя, чи його «східня політика» не є «ілюзією», але боявся перервати контакти з Москвою, що їх могло йому дати в руки саме «Провидіння».
В році 1961 Папа Іван XXIII проголосив енцикліку «Матер ет Магістра», в якій вперше проголошено засаду співпраці з усіми людьми доброї волі, теж комуністами. В Москві й Варшаві прихильно коментували появу цієї енцикліки, а тільки київський редактор «Радянської України», не розуміючи «духа» нових часів, писав у стилі Ярослава Галана про «гієн у рясах» і про те, як «Ватікан» благословив «банди» УПА даючи їм посвячені ножі і кулемети. Була така «лінія» агітпропу КПСС, що коли не стало гітлерівської Німеччини, то опіку над «бандами» УПА перейняв був «Ватікан». Бідного редактора столичної газети не повідомили в час про зміну «лінії».
У квітні 1963 р. Папа Іван XXIII проголосив енцикліку «Пацем ін Терріс». Цю енцикліку вже ентузіястично прийняли в комуністичних і прокомуністичних державах. Забрав слово сам Хрущов, який високо оцінив реалістичне становище Папи Івана XXIII щодо роззброєння й миру. Генеральний секретар ОН, У. Тант заявив, під час пресової конференції, що енцикліка є актом передбачування й відваги і що вона цілком покривається із завданнями ОН. Але, вже два місяці пізніше, помер Папа Іван XXIII і на цьому закінчився перший акт «східної політики» Ватикану. У ньому створено підстави розгорнення цієї політики. Недаром комуністична фундація Євгена Бальзана признала Папі Іванові XXIII нагороду за «діяння на користь миру й братнього порозуміння між народами».
«Східня політика» Ватикану намагається осягнути такі цілі: 1) Встановити дружні взаємини між СССР і Ватиканом як державою. Цим шляхом Ватикан бажає добитися полегшення становища католиків у СССР, а зокрема в Литві: 2) Встановити такі ж дружні взаємини з державами-сателітами Москви, як Польща, Румунія, Мадярщина, Чехо-Словаччина й Східня Німеччина, також з метою полегчення становища католиків у цих державах. Деякою відміною цієї політики були намагання Ватикану встановити дружні взаємини з комуністичною Югославією: 3) Встановити якнайдружніші взаємини з т. зв. «Руською православною церквою», очоленою патріярхом «Москви і всея Руси» з дальшим пляном осягнути екуменічне об’єднання (унію) Римської Католицької Церкви з «Руською Православною Церквою». У пропаганді Ватикану, таке об’єднання дуже часто трактується як об’єднання Західної й Східної Церков, отже поворот до стану, який існував перед 1054 роком. У тій пропаганді, маємо виразне перебільшення значення московського патріярхату в православному світі. Адже ж, поза московським патріярхатом існує ще чимало православних патріярхатів й екзархатів, які не підлягають Москві, а часом навіть з московським патріярхатом не є в молитовному об’єднанні. Що має статися з східними католицькими церквами на випадок екуменічної унії Риму й Москви, чи унії Західної й Східної Церкви, про те нічого не каже.
Коли Ватикан ступив на шлях нової політики у відношенні до СССР, різні комуністичні й церковні достойники із СССР залюбки почали робити прощі до Риму. їх приймали Папи Римські на довгих авдієнціях. Прийняття зятя Хрущова — Аджубея з дружиною Радою Папою Іваном XXIII стало всесвітньою сенсацією; єзуїтський журнал «Америка» в ЗСА трубів про «перемогу» нової політики і заповідав дружні взаємини Ватикану й Москви в найкоротшому часі. Коли в присутности Папи Римського імператорам і королям не вільно було курити, для «президента» СССР — Підгорного Папа Павло VI встановив новий «протокол» і йому вільно було курити, що стало новою сенсацією й джерелом нових оптимістичних прогноз про дальший розвиток нової політики. Сьогодні, і Аджубей, і Підгорний стали «неособами» в СССР, перший полетів за своїм тестем Хрущовим, а другий навіть сам не знає защо. Те й може статись теж з міністром закордонних справ А. Громиком, частим гостем Папів Римських. І те може статися з митрополитом Нікодимом, найважнішим і, тому найчастішим гостем у Ватикані. Він має окремий привілей від Папи Павла VI: Може служити в соборі св. Петра Літургію при вівтарі, при якому служить сам Папа. Не кожному дано цей привілей!
Будувати політику на особистих зустрічах, коли мається таких партнерів, як совєтський уряд, чи московський патріярхат неможливо. Про те, які мають бути взаємини між двома державами, рішають офіційні переговори між обома сторонами. Треба, одначе, пам’ятати, що московські дипломати, і царські й совєтські, були завжди майстрами у веденні переговорів. Це тому, що вони були розумні, хитрі, підступні, при тому добре вивчали партнерів, з якими їм треба було вести переговори. І вони ніколи не спішилися, завжди робили вражіння, що вони мають час і можуть ще чекати.
Бажаючи договоритись з Москвою за всяку ціну, і щоб виявити перед нею свою добру волю, Ватикан зробив цілу низку поступок Москві ще перед тим, заки будь-які переговори з Москвою могли відбутися. Це були, насамперед, поступки доктринальні: поступки комуністичній ідеології й поступки атеїзмові. Вже в енцикліці «Пацем ін Терріс», вперше за всю історію папських енциклік не вжито виразної євангельської мови: так, так — ні, ні, але вжито релятивних окреслень типу: так, але — ні, але. Це дало змогу різним людям, по-різному, інтерпретувати енцикліку. І на неї покликалися теж комуністи, всякого рода «прогресисти» й «модерністи», ліваки й анархісти, що намагалися різні свої «реформи» провести в Католицькій Церкві. Внаслідок цього стався загальний розклад і криза в Церкві, її зворот на ліво («апертура а сіністра»), явний комунізм в латино-американській церкві, «християнський марксизм» у різних відмінах, лівацькі й антихристиянські течії в науці теології, загальне почервоніння католицького клиру, а зокрема монаших чинів (домініканці, частинно єзуїти) а в парі з тим усім утеча священиків і монахинь від служби Богові, поменшення числа практикуючих католиків і парафій, профанація Богослужень різними новими «обрядами», загальний занепад обичаїв. Аж дивно робиться, коли наші брати, «римські лоялісти» і різні саморобні філософи рекомендують нам це все для «спасіння наших душ», нібито дуже загроженого важким гріхом нашого «політикантства». Під політикантством розуміється нашу оборону прав і привілеїв нашої Церкви, але відбирання нам цих прав і привілеїв уже «політикантством» не є. А тут саме маємо діло з політичними поступками Ватикану Москві. Ці поступки дуже різнородні й вони мають широкий засяг: Від підтримки політичних міжнародніх кампаній Москви, в роді преславної совєтської «пропаганди за мир» (фактично за роззброєння його потенційних противників), почерез різні інтервенції на користь Москви на міжнародньому полі (акція Ватикану в Ганой, посередництво Ватикану в укладенні пактів між Бонном і Варшавою тощо) аж до навіть територіяльних поступок, як ось мовчазне «дезінтересман» Ватикану до справ Української Католицької Церкви в Західній Україні. Приявний на інтронізації патріярха Пімена делегат Ватикану, кард. Ян Віллебрандс мовчав, коли патр. Пімен уневажнив Унію Греко-Католицької Церкви в Західній Україні з Римом, але не було, в справі цього уневажнення, ніяких протестів Ватикану також пізніше. З цього можна зробити висновок, що Ватикан «відписав» нашу Церкву на Рідних Землях Москві. Але не тільки її: в травні 1973 року Папа Павло VI прийняв був на авдієнцю румунського комуністичного лідера, Ніколе Чавческу (він теж «президент» Румунії). Офіційний комунікат повідомляв про потребу інтенсифікації зусиль на користь миру і встановлення взаємин між державами, на основі взаємної коляборації й довір’я, але в комунікаті не згадано взагалі про католиків Румунії, а зокрема про східних католиків, що їх теж насильно були «возз’єднали» з Румунською православною церквою в 1948 році. їх було, перед війною, 1,700,000 душ, але коли Чавческу дійсно обіцяв поправу становища католиків у Румунії, то тільки за ціну, що Ватикан не мішатиметься у внутрішні справи Румунської церкви, до якої румунські колишні греко-католики тепер належать.
2
Характеристичною ціхою досьогочасної «східної політики» Ватикану є факт, що всі досьогочасні поступки Ватикану Москві були односторонні, що досі Ватикан не зумів добитися взаємности від свойого головного партнера, який Ватиканові в нічому не поступився, що ситуація католиків у СССР не змінилася досі ні трохи і що немає найменших виглядів на те, щоб змінилася, бо СССР зовсім не спішиться до переговорів з Ватиканом, в якому мали б засади взаємин СССР з Ватиканом бути усталені. У цій справі, головний архітект «східної політики», арх. Аґостіно Касаролі їздив до Москви, але повернувся був з Москви голіруч; його навіть не прийняв міністер Громико, а тільки заступник міністра закордонних справ — Козирєв, при чому всі балачки арх. Касаролі з ним фактично совєтський уряд до нічого не зобов’язували. Москва сказала виразно дипломатичною мовою, що на ніяких переговорах з Ватиканом їй не залежить, і вона до них, у ніякому разі, не рветься. У відношенні до Церков і церковних центрів, Москва веде незмінну політику від Леніна у таких трьох варіянтах: 1) Якщо Церква є перешкодою в осягненні ідеологічних і політичних цілей СССР, її треба нещадно ліквідувати. Приклади: Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Католицька Церква; 2) Якщо Церкву можна опанувати й зробити її знаряддям совєтської політики, то таку Церкву треба підтримувати, але не наражувати на шкоду комуністичну ідеологію. Приклад: «Румунська православна церква під московським патріярхом; 3) Якщо Церкву можна використати для осягнення ідеологічних і політичних цілей СССР, але в цій Церкві існують ще сили, що ставлять опір совєтській ідеологічній і політичній пенетрації, такі сили треба в Церкві поборювати і їх з Церкви елімінувати. Майбутнє покаже, чи дана Церква може бути корисною для СССР і її треба опанувати й використати, чи буде для нього перешкодою і тоді треба її ліквідувати. На думку совєтських політ-бюрократів, у такій ситуації знаходиться Римська Церква й тому не треба спішитися з ніякими переговорами з нею. Покищо треба використовувати тільки сучасне «Аджорнаменто» Римської Католицької Церкви максимально для ідеологічних і політичних цілей СССР.
Коли вже мова про сучасну політику СССР у відношенні до закордонних церковних центрів, ми не можемо поминути тут т. зв. Світової Ради Церков, яка керує 263 протестанськими й православними церквами і до якої, від 1961 року, належить Московський патріярх. Ця Рада є повністю в руках Москви і, зі завзяттям, вартим кращої справи, служить її інтересам. Її діяльність німецька католицька газета характеризує так: «Лектура Маркса й Леніна стала для них важливіша від читання св. Письма. Маркс і Ленін у них стали св. Отцями Церкви. Але їх нова віра стосується тільки західного світу. Світова Рада Церков нічого не збирається поліпшувати в ділянці суспільної справедливости по комуністичному боці. Для них там усе ідеальне». Справді, Світова Рада Церков, за весь час своєї діяльности, не написала ні одного протесту в обороні людських чи національних прав у комуністичних державах, але зате широко поборює «уярмлених» людей і народів в капіталістичному світі.
Римська Католицька Церква не належить до Світової Ради Церков. Але лідери Світової Ради Церков завжди стверджують у своїх заявах, що між Римською Католицькою Церквою й Світовою Радою Церков існує повна і гармонійна співпраця. До речі, енцикліка Папи Павла VI «Проґрессіо попульорум» (1967) зовсім іде по лінії ідей, що їх уже довший час проповідує Світова Рада Церков. Енцикліка ця порушає проблеми «недорозвинених країн третього світу» і виходить з поділу людства на «багатих» і «бідних». Багаті — це індустрійні держави, бідні — це держави «третього світу». У цій енцикліці є виразна тенденція здобути популярність серед різних лівих і соціялістичних груп, про що навіть свідчать нео-марксистська термінологія, немов запозичена з творів американського нео-марксиста Герберта Маркюза. Мабуть цією енциклікою Папа Павло VI бажав сказати, що комунізм не треба поборювати, але його треба радше переліцитувати й зреформувати. Велика кількість знавців комунізму твердить, що такий погляд — це утопія.
Дня 6 червня ц. р. в День Божого Тіла, Папа Павло VI прийняв на авдієнції Яноша Кадара, першого секретаря мадярської компартії (як у країнах інших сателітів, ця компартія має назву соціалістичної робітничої партії). Проватиканська преса коментувала візиту Кадара, як «історичний зворот» і «тріюмф політики арх. Касаролі», покликаючись на ствердження мадярського примаса, кард. Лясльо Лекая, що «наша Церква знайшла собі нове місце в соціялістичному суспільстві». Як практично буде виглядати католицько-комуністична співпраця в Мадярщині, то це покаже майбутнє. Одночасно з Кадаром перебував у Римі опозиціонер арх. Лєфевр, який у палаті княжої Паллявічіні мав пресову конференцію. Арх. Лєфевр обвинувачував Папу Павла VI у сприянні комунізмові, що як пише преса, не можна було спростувати, бо саме Папа приймав на авдієнцію Яноша Кадара, якому закидають, що підписав 2,000 присудів смерти й депортації до СССР після мадярського повстання 1956 року.
Коли вже згадуємо арх. Лєфевра, що останньо теж відвідував ЗСА, то можна було зауважити, що американська преса багато писала про нього, але невірно насвітлювала зміст його спротиву Ватиканові. Головні закиди арх. Лєфевра Ватиканові стосуються його «східної політики», а теж «апертура а сіністра» — зворот на ліво, що на думку католицьких традиціоналістів наробив чимало лиха в Церкві. Про ці дві головні причини опозиційного наставлення арх. Лефевра до Ватикану, американська преса не згадувала, до зануди повторяючи про його літургічний консерватизм і боротьбу за поворот латинської мови в Богослуженнях. Арх. Лєфевр має через свою опозицію труднощі з Ватиканом, а зокрема з Папою Павлом VI, але цих труднощів не мали і не мають всякі «марксистські» «соціалістичні», «прогресивні» чи «модерні» єпископи, ченці й священики, що їх дії викликають тривогу кожного правдивого християнина, або католицькі «теологи», що заперечують основні доґми християнської віри. Один приклад: Єзуїт Хозе Марія Дієз-Алєґрія, професор Ґреґоріянум, найавторитетнішого католицького університету в світі, написав книгу «Вірю в надію» (1972), в якій виразно поставив себе по стороні марксизму і соціалістичної революції, кажучи, що вони в нічому не перечать християнству. Одночасно автор обвинуватив Церкву за антисоціяльну ролю в історії й перебільшено описав багатства Ватикану. За цю книгу ніхто о. професора не потягав до ніякої відповідальности. В латинській Америці, де є два кардинали й кільканадцять єпископів комуністів чи марксистів, така книга мусіла подобатися.
Творець німецької соціял-демократії, Авґуст Бебель в 1840 році сказав: «Коли соціалізм буде при владі, Церква боронитиме його з таким завзяттям, як колись боронила февдалізм чи капіталізм». Чи справді вічною помилкою Церкви було те, що вона забувала, що «царство Боже не з цього світу»? Чи може здійснитися має пророцтво Матері Божої в Ля Салєт (1846), коли діти від Неї почули, що «Рим втратить віру і стане осідком Антихриста», або пророцтво Матері Божої з Фатіми: «Дияволові удасться проникнути у найвищі верхи Церкви»? Тривожні познаки множаться.
