Конспект лекції о. д-ра Ігора Мончака, яку занотував і оформив Богдан Климовський
Лекція II
Вселенська Церква, Східні-Західні Церкви і Помісні Церкви
Церква — це Божа спільнота всіх людей і всіх часів. Божий її основник, Ісус Христос, встановив її для всіх тих, хто увірує в Нього. Для тієї цілі Він вибрав 12 апостолів і наказав їм навчати всі народи всього того, що Він їм заповідував. І вся та церква, що розвивалася із століттями часу і обняла стільки то визнавців у тих же століттях і все та церква, що розрослася тепер по всьому світі, наскільки продовжує ту саму Божу установу, ту саму віру і поєднання в одність під тим самим проводом — це вселенська церква.
На самому заранні християнства у цій вселенській церкві вилонилися два основні розгалуження — схід і захід вітка цієї самої церкви. Це не тільки географічний поділ, чи кольорит, або якась тільки географічна притаманність. Це глибоко людський елемент, що через культуру, психологію, духовість і таки історичний процес позначився навіть на самому підході до віри і до самої науки Ісуса Христа, хоча в той же самий час зумів зберегти повну ортодоксальність і одність. Історичний процес і первопочатки християнської віри на сході закріпили за Сходом багатющість духової спадщини, а ця надала тамошнім християнським церквам своєрідних властивостей і виявилася не тільки у зовнішній специфіці, але й церковній традиції, у св. Літургії, у церковному правопорядку і навіть у власному теологічному мисленні.
На заході церква, розвиваючись із свого духового центру, Риму, стала у порівнянні зі сходом — монолітом, а всі практики, які ця церква розвинула, тому що вони були базовані на одній і тій самій духовості, на одній і тій самій культурі, навіть на тій самій державній системі, могли тільки витворити однообразність обряду, Літургії і церковної дисципліни. Поза тим одна і та сама урядова мова, одні і ті самі закони і більш-менш той сам історичний процес поглибили тільки цю однообразність.
Так у східній, як і західній вітках вселенської церкви розвинулися з часом різні обряди, але копиці різні обряди твердо встановились на сході, то на заході вони скоро позаникали у користь однообразности обряду. Все ж таки так на сході, як і заході від самого початку церкви однієї державної території, чи краю, або народу, створили окремі церковні одиниці, звані помісними церквами. Помісна церква — нетотожне поняття з обрядом. Церковний обряд може обіймати більше помісних церков. Обряд — це суверенна церква під оглядом Літургії. Помісна Церква — це суверенна церква під оглядом церковного правопорядку. Обряд знову ж не тільки Літургія і Богослужби, але й духова спадщина цієї церкви; це церковна традиція, церковна духовість, канонічний правопорядок і теологічне мислення.
Для того, щоб це множество церков, чи церковних одиниць мали єдність між собою і творили одність Божої установи, Божий основник цієї Божої спільноти забезпечив цю одність через постійне продовження в ній наслідства. Власть, дану Ісусом Христом Петрові, унаслідував кожночасний його наслідник, як римський архієрей; власть, дану апостолам наслідують єпископи поодиноких помісних церков. Власть, дана римському архиієреєві, не є автократична. Його влада в церкві Христовій НАЙВИЩА і силою цієї влади він керує усією церквою; він координує усю діяльність у цій церкві і він має останнє слово у справах віри і моралі. Але ж АДМІНІСТРАЦІЯ поодиноких Церков є повністю у руках єпископів помісних церков і ця власть походить безпосередньо від Ісуса Христа і НЕ Є ДЕЛЄҐОВАНА ВІД РИМСЬКОГО АРХИІЄРЕЯ.
Про всі ці істини говорить найвиразніше II. Ватиканський Собор у своїх соборових декретах. У Догматичній Конституції про Церкву, у точці 23 сказано: «За Божим провидінням так сталося, що різні церкви, установлені в різних місцях АПОСТОЛАМИ, або їх наслідниками, розрослися з бігом часу в багато органічно з’єднаних спільнот, які, задержуючи єдність віри та єдину Божу установу вселенської церкви, користуються власним правопорядком, власним літургійним звичаєм, богословською та духовною спадщиною. Деякі з них, зокрема старинні патріархальні церкви, на зразок материнства у вірі, видали інших, немов своїх дочок і з ними вони є пов’язані аж до наших часів вузами любови і святими тайнами, як також взаємною пошаною прав і правил». У Декреті про східні церкви ще раз підтверджено цю істину у точці 2 цього Декрету: «Свята і Вселенська Церква, яка є Містичним Тілом Христа, складається з вірних… які зібрані в різні об’єднані ієрархією групи, становлять помісні церкви, або обряди». У точці 5 цього самого Декрету сказано: «Цей Священний Собор торжественно заявляє, що ЦЕРКВИ СХОДУ, так само як і ЗАХОДУ МАЮТЬ ПРАВО І ОБОВ’ЯЗОК УПРАВЛЯТИ СОБОЮ ЗГІДНО З ВЛАСНИМИ ПРАВИЛАМИ, бо ці правила мають за собою шанобливу давнину, краще відповідають звичаям їх вірних і виглядають придатнішими для старання про добро душ». У Декреті про екуменізм, у розділі під заголовком: СПЕЦІАЛЬНЕ ПОЛОЖЕННЯ СХІДНІХ ЦЕРКОВ написано: «Упродовж багато віків церкви сходу йшли своїми власними шляхами, хоч і перебували в братній злуці віри і життя св. тайнами. Коли були в них розходження відносно віри й дисципліни, то Римський Престол діяв на підставі спільного узгодження, як модератор». А дальше написано: «Не треба поминути того факту, що церкви сходу мали від самого початку скарб, з якого багато взяла церква заходу, а саме в літургічних справах, у духовній спадщині і в правопорядку». Ще повніше і виразніше говорить це Декрет у наступних точках, (т. 16): «Крім цього вже від перших часів Церкви Сходу поступали за своїми власними правилами, які одобрювали Святі Отці (Церкви) і Собори, навіть Вселенські», (т. 17): «Що вище було сказано про законоправне зрізничковання, те саме годиться сказати також про різне висловлення теологічних доктрин. Бо в досліджуванні об’явленої правди примінювано на Сході і Заході різні методи й кроки до пізнання та ісповідування Божеських речей. Не дивно тому, що деякі аспекти об’явлених таїнств деколи краще сприйняли і краще вияснили одні, або другі. Так, що треба сказати, що ці різні теологічні формули нерідко радше себе доповнюють, як протиставляться одні одним». Тільки в цьому дусі інтерпретують авторитетні коментатори цих Соборових Декретів. І так кард. Льоренц Єґер у своїй праці про Соборовий Декрет про екуменізм (Падеборн, 1965, ст. 128) говорить: «Із точок 15 — 17 і дальше з цілої першої частини третього розділу виразно виходить що ОБРЯД це щось більше, як певні рубрики і звичаї дисциплінарного порядку. Обряд є щось глибшого і можна його розуміти тільки в рамках особливого еклєзіологічного і антропологічного підходу. Є тяжко дати дефініцію обряду, в якому проглядає ціла спадщина церкви і її особливий спосіб життя в Ісусі Христі. Декрет, як і в інших проблемах, обмежився тільки до описового представлення». А о. В. де Вріз, єзуїтського Ордену, у своїй праці Про Декрет про Східні Церкви, так пише: «Слово «обряд» розуміється тут лише в літургічному сенсі, але включає також церковну дисципліну і всю духовну спадщину. Групи вірних, які згромаджуються в тих справах і є з’єднані під власною ієрархією, творять помісні церкви, або обряди. Оба ці терміни треба отже уважати за синоніми».
Важливо також зробити замітку, що власний правопорядок, згідно з яким мають рядитися східні церкви — це не ласка, ані ніяка концесія зі сторони Апостольської Столиці. Це закон, якого церква ніколи не квестіонувала, і це обов’язок східніх церков «рядитися згідно з власними правами»!
У Доґматичній Конституції Церкви у 27 т. приділюється увагу тим єпископам, що заряджують поодинокими церквами у рамцях помісних церков. «Єпископи заряджують поодинокими їм довіреними Церквами, як намісники і посланці Христа і… (втішаються) … авторитетом і священною владою. Ця влада, яку виконують в імені Христа, є ЇX ВЛАСНА, ЗВИЧАЙНА Й БЕЗПОСЕРЕДНЯ, хоч остаточно її виконуванням керує найвищий авторитет Церкви… Єпископів не можна уважати за вікаріїв Римського Архиієрея, бо вони мають власну владу і зовсім правильно називають їх зверхниками народів, якими вони керують». У Помісній Церкві, чи церкві якогось краю, або обряду є більше єпископів. Ці опреділюють між собою територію єпископської влади і ієрархічний ступінь цієї влади.
Щоб ще більше нам увиразнилися ці істини про Церкву, треба нам узяти до уваги, як зростала і розвивалася ця БОЖА УСТАНОВА У СВОЄМУ ІСТОРИЧНОМУ ПРОЦЕСІ.
Зразу Єрусалим був єдиним місцем, де збиралися перші визнавці Христової науки. Укаменовання першого мученика змусило апостолів покинути Палестину і поширити слово Боже по сусідніх і дальших країнах. Св. Петро заснував християнські громади в Понті, Галатії, Кападокії, Азії і Бітинії (І Петра 1.1). За свідченням перших істориків Церкви св. Петро проповідував теж у Сирії, де заснував єпископство в Антіохії, далі в Мезопотамії, у Вавилоні, Халдеї, Арабії, Фенікії, в Єгипті і закінчив свою діяльність у Римі.
Св. Іван заснував Церкви в Ефезі, Смирні, Перґамі, Тіятирі, Сардес, і в інших місцевостях. Св. Тома проповідував у Патрії, Медії, Персії, Гірканії, у Мезопотамії, Халдеї, Асирії, Етеопії, Сирії, Арменії, в Греції, Арабії, в Індії, Нубії і в Хінах. Св. Вартоломей: ніс слово Боже в Персії, в Адіябене, в Арамеї, в Асирії, Вавилонії, в Партії, і аж так далеко, як Кавказ. Андрій, званий Первозванний, проповідував у Понті, Бітинії, Тракії, Ахаї, над Чорним Морем у Скитії, у Греції, Македонії і на Пельопонезі. Всі інші апостоли, як Пилип, Матей, Юда-Тадей, Симон-Зелот і їх учні проповідували й засновували християнські церкви-громади по всьому тоді знаному світі. Св. Павло обняв своєю діяльністю найбільшу частину країв. З Антіохії (Сирійської) удався на Кипр, далі до Пізидії, Лікаонії, Фриґії, Ґалятії, Мізії, Македонії. Працював в Аттиці, Ахаї і Іллірику. Йому приписують і діяльність в Еспанії та Британії. Мученича смерть кінчає його працею в Римі.
Вже у двох перших століттях не було країни в римській імперії, а й далеко поза її межами, де б не існували християнські громади і Церкви. Деякі з цих Церков мали особливу шану і значення. Такими були: церковна громада в Римі, в Антіохії, в Александрії, в Ефезі, в Коринті, в Кападокії, в Гераклеї і ін. Вже за часів апостолів виявилася потреба оформити церковну ієрархію. Анаклєт (104 р. Б.) у другому своєму листі пише про ті міста, де треба б встановити первоєпископів (примасів, протосів) і митрополитів. Він вирізняє Седес Апостоліка як осідок римського архієрея, а далі згадує столиці провінцій, де повинні б бути патріярхи або протоси, не так значні міста повинні мати митрополитів, або архиєпископів, ще інші міста тільки єпископів. Цей самий Анаклєт у своєму третому листі каже: «Рим є тим первоосідком Церкви, бо тут померли мученичою смертю Петро і Павло. Друге місце займає Александрія тому, що це місто освячене діяльністю Марка (євангелиста), учня Петра. Третім з черги — Антіохія тому, що з неї апостол Петро удався до Риму і тому, що це місто мало за свого єпископа Ігнатія. Зараз після цих трьох передових столиць християнства в особливій повазі були такі єпископські осідки (подані тут по шанобливій їх черговості): єпископство в КЕСАРІЇ (Кападокійській), єпископства в ЕФЕЗІ, ГЕРАКЛЕЇ (Тракійській), КОРИНТІ, ТЕСАЛЬОНІКАХ, ЛЯОДІЦЕЇ — (Фриґія), ІКОНІЮМІ — (Лікаонії). ТАРЗУСІ — (Кілікія), ТИР(ус) Фенікії, КЕСАРІІ — (Туріс Стратоніс) Палестині, Босфорі (Арабія, ҐОРТИНІ — (Креті), ЛЮҐДУНУМ — (Галії) і КАРТАҐІНА — (Африці).
