(Новичкам Сестер-Служебниць 1995 року в Жовкві — присвячую)
З листів Шевченка і його « Щоденника» знаємо, що він любив молитися перед одною литовською іконою Богоматері, яка знаходилась у Вільні у церковці св. Анни біля брами міста, що звалась «Острою», від чого та ікона зветься «Остробрамською». Ікона ця належить до чудотворних ікон, є католицького італійського зразку, правдоподібно з ХVI століття. Зачисляють і називають її, оцінюючи по схиленій вбік голові й виразові обличчя та схрещених на грудях руках до типу ікон «Матері Милосердя». Вона прославилась чуда ми в історії. Ікона оздоблена в срібну шату (виконана дбайливо зі срібної бляхи), з відкритим тільки гарним обличчям Богоматері і зложеними на грудях навхрест руками. Ця срібна одежа була заложена на ікону в 1671 році. Накриття голови, дуже масивне, завершується короною з XVIII ст., і ця дещо непропорційна накидка на голові Марії від обох рамен ззаду голови мас гострі срібні промені, серед яких розложені на кожнім четвертім проміжку шостикутні зірки. Ці гострі промені творять якесь готицьке враження з негармонійним противенством до лагідности і спокою цілости ікони. Шию Марії прикрашує, мабуть окремо кимось подароване блідо-червоне намисто з нагрудним хрестиком, може подароване якоюсь вельможею в подяку за поміч і ласку.
По розподілі королівської Польщі від трьох могутніх сусідів (1795) Литва з Вільном дісталась Росії. Ця католицька ікона Богородиці опинилась теж під російською окупацією, але осталась неторкненою і шанованою народом обох віровизнань — православного і католицького. Початки її історії такі: приміщена вона була спочатку в скромній дерев’яній каплиці біля згаданої брами міста, від якої дістала свою назву. Землю на будову каплиці дав король Ягелло (литовець) і литовський князь Олександер в 1624 році, а каплицею опікувались монахині Кармелітки. Чуда, а з ними почитання ікони народом, почались в 1671 році. Вільно і каплиця з іконою пережили бурхливі часи воєн, повстань і різних наїздів усяких армій. У 1844 році монахинь Кармелітанок російські власті вигнали з Вільна, і їхні манастирі дістались православній Церкві. Ікону почитали з тією самою побожністю православні литовці, росіяни, білорусини й українці. Ікона була дуже відомою. Перед Першою світовою війною її паперові друковані копії продавались на відпустових галицьких містах (Галичина була під Австрією тоді!) і таку ікону природніх її розмірів (великих!) купив мій дід перед Першою світовою війною до своєї нової хати (він згинув зразу в перших тижнях тієї війни) і вона висить у моїй хаті і лосі! Я провів біля неї моє дитинство і мав до неї приховану діючу набожність, завжди приглядаючись до її незвичайно природнього обличчя з великими дугами брів над очима, які дивляться вниз з глибокою призадумою. Обличчя справді виповнене милосердям. Гарна копія цієї ікони міститься у чепурній каплиці у підземіллі базиліки св. Петра в Римі.
Коли недавно у журналі «Богословія» (рік 1994) ми видали коротку працю Люби Волошин про проектовану Олексою Новаківським велику ікону в 1935 р. (розмір: 339 см. х 197 см.) як запрестольну до собору св. Юра у Львові, вона мала зватись у задумах Новаківського «Мати Милосердя», я не міг надивуватись, чому таке дивне, майже мужеське обличчя, далеке від виразу «милосердя», дав Новаківський своїй Мадонні, яка мала бути його архитвором? (Авторка згаданого нарису подала фотографії різних шкіців і проектів тієї ікони Новаківського). Новаківський не намалював тієї ікони, бо помер і остались тільки рисунки-проєкти. (Додати треба, що Новаківський не був властиво іконописець і пропонував щодо цього мистецького діла відомий наш етнограф проф. Вадим Щербаківський). Приглядаючись до тих шкіців і обличчя Мадонни («сувора і грізна», — писала одна критик мистецтва), мені нагадалося обличчя «Остробрамської» литовської ікони, з якою я ріс від дитинства і якої образочки і фотокартки в кольорах можна в Римі набути, нагадався і славний та гарний життєпис Шевченка польського письменника Єжи Єнджеєвича, який описує у своїм творі «Ноце україньске, альбо родовуд ґеніюша» (вид. 1966) побут Шевченка у Вільні в 1830 р. Коли б Новаківський взяв був зразок Остробрамської ікони для обличчя Марії для своїх проектів… З цього й вийшов цей мій ось тут нарис. Шевченко бував часто перед тією іконою і любив її, можливо через те гарне обличчя Марії як «Матері Милосердя». Як він познайомився з тією іконою? Відомості про те не дуже ясні, й доказового матеріялу небагато.
Шевченко виїхав з України восени 1829 року зі своїм паном Енгельґардтом і зупинився у Вільні і був тут до лютого 1831 року, маючи, отже, шістнадять-сімнадцять років. Пам’ятаймо, він кріпак і служить козачком, тобто придворним панським слугою на дворі свого пана. Не все пан бував удома,і молодий слуга мав доволі вільного часу. Спостерігши замилування Тараса до малярства, пан посилав його на науку до малярів (Лямпі). Як і коли — невідомо, але Тарас у часі можливостей гуляти по Вільні познайомився з польською дівчиною, старшою і вищою ростом за нього, яка звалась Ядвига Гусиковська, а пестливо — Дзюня або Дуня. Тарас полюбив її, бо нагадувала вона йому його добру сестру Оксану, яка вдома опікувалась Тарасом по смерті матері. Дуня була швачка, можливо і чимось помагала Тарасові, бо як старша, дивилась на нього, не вільного панського слугу, як підопічного. Тарас вчився від неї польської мови, знайомився з польською революційною тоді дійсністю, яка робила враження на Тараса. Він писав пізніше до свого друга І. Сошенка про свої почування на вид вольних людей як Дуня — не кріпаків: «Я в первый раз пришел тогда к мысли, отчего нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?».
У своїм «Щоденнику» вже на засланні в 1857 році, тобто двадцять сім років по побуті у Вільні, Тарас згадував і писав: «Милую Дуню чернобровую Гусиковскую»… Виглядає, що Дуня, побожна полька, брала Шевченка до тієї церковці біля Острої Брами, щоб помолитись перед тією іконою. Звідки знаємо це? Двадцять вісім років по виїзді з Вільна Тарас писав до свого приятеля поляка Броніслава Залєського, з яким познайомився в Оренбурзькій кріпості в 1849 році. Залєський був польський історик і художник. Шевченко пише так у своїм листі до нього: «Беру Тебе з обіймів Твоєї щасливої матері і молимось з Тобою перед образом Божої Матері Остробрамської. Вільно так само дороге спогадами моєму серцю як і Твоєму». А у Шевченковім «Щоденнику» знайдемо під 1857 роком таке доповнення до цих слів до Залєського: «Уві сні бачив я церкву святої Анни у Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусиковську, що молимось у тій церкві». То спогади, живі, виразні й незабутні, що живуть у душі Шевченка, витиснені в ній життям у Вільні, не без впливу Дуні. Чи не можна б твердити, що у Вільні почалось незатерте потім знайомство Тарасового серця з особою Богоматері, і те знайомство можна помітити в творчості, бодай у деяких поезіях Шевченка? В тодішньому Петербурзі тієї набожности до Марії Шевченко аж ніяк не міг набути. В дитинстві на селі в злиднях кріпосної своєї сім’ї теж ледве чи міг хтось про особу і поміч Пречистої Шевченка повчити. Потім, уже близько перед смертю, якомусь сектантові вдалось вилинути на Шевченка, який під тим впливом написав сумної слави поему «Марія», якою мало не перекреслив всього того, що пізнав, виплекав у своїй душі у Вільні.
То стільки про знайомство Шевченка з Дунею, яка привела його до Остробрамської ікони. Є, очевидно, труднощі. Сошенко, який поміг Шевченкові стати вільним, у своїх спогадах пише, що Шевченко оповідав йому одного разу про знайомство з полькою з Варшави, куди він поїхав лишаючи Вільно несподівано, в поспіху і навіть не попрощавшись з Дунею. Чи тая полька з Варшави не Дуня? Трудність цю підносить Зайцев — біограф Шевченка. Але й під впливом сумнівів Зайцева все таки, виглядає, що Дуня — то дівчина з Вільна, і знайомство з нею піднесло у Шевченка почуття своєї гідности, кріпило його духа вперше на далекій від України чужині на литовській землі серед незавидної недолі і служби. Блискуча сріблом ікона Богородиці діяла на його серце, а обличчя, повне милосердя і співчуття, говорило мовою ікони до мистецької душі Шевченка. Про вплив тієї вже славної чудами і красою ікони на душу Шевченка можемо не сумніватись. Теперішній Папа Іван-Павло II розказує журналістові італійського телебачення, що на його побожність до Марії мала вплив ікона Богородиці Неустанної помочі в його рідній хаті, в парафіяльній церкві і в Ченстохові.
Цю побожність до Богоматері можемо побачити і найти в Шевченковій поемі «Неофіти» в 1857 році, коли жив спогадами про Вільно… (Поему «Марія» написав у 1859 році в Петербурзі, коли вийшов на волю…). У цій поемі звертається Тарас до Марії словами, як і можна б назвати без пересади молитвою і якої початок я бачу в серці чутливого юнака з Київщини перед іконою у Вільні, коли молився разом з Дунею:
Благословенная в женах,
Святая праведная мати
Святого Сина на землі,
Не дай в неволі пропадати.
Летучі літа марно тратить.
Скорбящих радосте! пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки, море
Сльози кровавої лила,
Так, як і Ти. І прийняла
В живую душу світ незримий
Твойого розп’ятого Сина!..
Ти матер Бога на землі!
Ти сльози матері до краю.
До краплі вилила! Ридаю,
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово. Божеє кадило.
Кадило істини. Амінь.
Не є це справді гарна молитва? Хотілось би бачити її генезу в литовській Остробрамській іконі у Вільні.
На додаток хочу добавити ще подію, яка трапилась на вулиці біля тієї церковці та ікони коло Острої Брами в часі Другої світової війни. Це було справжнє дивне чудо тієї ікони. Читаючи опис тієї події, чомусь нагадав я Шевченка, який ходив тією вулицею в 1831 році. (Може і при тій брамі Дуня розказала Шевченкові трагічне оповідання, яке ходило між людьми у Віленщині і яку Шевченко описав у поезії «У Вільні, городі преславнім» і читач сам уже погляне у свій «Кобзар», щоб цей трагічний переказ прочитати). Подію з останньої війни описує Варвара Поляк у російському журналі «Континент», який виходив у Франкфурті пару років тому, в ч. 59 на сторінці 274. «Ліквідувалося жидівське гетто у Вільні. По вулиці гнали (німецька поліція) колону жидівських жінок з маленькими дітьми (деякі при грудях). Вздовж вулиці стояли мовчки люди. Той самий сумний похід дійшов до Острої Брами, одна з нещасних жидівок крикнула: «Маріє, жидівська Мамо, у тебе був Син, змилуйся, зроби чудо, спаси наших дітей!». І сталося чудо. Раптом піднявся страшний крик, розпучливий плач.
Литовські жінки, що стояли вздовж вулиці, почали хапати в товпі дітей, яких почали давати або й просто кидати мами жидівки, а жінки литовки ловили їх і ховали під плащами, під хустками і тікали. Кілька десятків дітей спасли!..».
Не чудо це? Не дивна поміч Марії біля її ікони? Стоячи нераз у ватиканськім підземіллі базиліки св. Петра, бачу, скільки туристів проходять туди біля тієї литовської ікони і, поглянувши на скромну каплицю, ідуть далі. А біля тієї ікони сталась так недавно така трагічна, але й славна подія великої помочі Марії Богоматері! І біля тієї ікони молився за людське горе і горе свого народу великий син української землі — молодий Тарас у Вільні.
