У галичан є традиція час до часу сваритися з приводу пам’ятників. Торік ми всі були свідками запеклих дискусій довкола пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому. Як писав Еклезіаст, «нічого нового під сонцем»… Подібні суперечки відбувалися і в міжвоєнному Львові та стосувалися ще однієї знакової для України постаті – Івана Франка. Цей український поет, письменник, інтелектуал помер в 1916 році у віці 60 років. За більш ніж десять років львівська громада не спромоглася поставити йому надгробний пам’ятник. І ось у 1932-ому почалася активна кампанія зі збору коштів на пам’ятник поетові. 29 травня того ж року католицький часопис «Неділя» закликав своїх читачів до пожертв на цю благородну справу, на що інший католицький часопис «Нова зоря» вибухнув обуренням. Так розпочалася бурхлива дискусія: Франко був віруючим чи невіруючим та чи можуть християни шанувати його як національного героя?
Передісторія конфлікту
Релігійні погляди Івана Франка – одна із найсуперечливіших тем у франкознавчих дослідженнях. Щоб краще зрозуміти суть конфлікту, який стався довкола пам’ятника Франкові, спробую коротко і спрощено окреслити проблему. Іван Франко виховувався у віруючій сім’ї, навчався у школі отців-василіян. Перша його збірка «Балади і розкази» просякнута ідеалістичними релігійними мотивами, його перше кохання Ольга Рошкевич – донька священика. Однак внаслідок розчарування з приводу відсталості й законсервованості галицького суспільства поет захопився модними тоді ідеями соціалізму та позитивізму, які принесли в Галичину емігранти з Наддніпрянської України, зокрема Михайло Драгоманов. Подальший арешт за поширення соціалістичної літератури та як наслідок цькування
з боку консервативної частини суспільства змусили молодого Франка стати ще радикальнішим. Він відкрито почав критикувати зловживання священиків (статті «Що се за інтелігенція галицькі попи?», «Попи і економічне положення українського народу в Галичині», «Що думає народ про уступившого митрополита Осипа Сембратовича?») та писати досить вільнодумну щодо релігії поезію: «Ex nihilo. Монолог атеїста», «Товаришам із тюрми», «Рубач». У такий спосіб Франко заробив собі репутацію атеїста. Згодом він відійшов від молодечої радикальності, зокрема охрестив своїх дітей. Його не раз бачили на літургіях, а важливе місце в творчості стали займати релігійні постаті (поеми «Іван Вишенський» і «Мойсей»). Його можна охарактеризувати як людину, що перебувала в пошуку Бога. І в тому пошуку він часом відхилявся в різні боки, суперечачи інколи сам собі. Зрештою, як і більшість талановитих письменників чи інтелектуалів, Франко не задовольнявся шаблонними відповідями на складні питання. Попри те, що його погляди зазнали змін, не всі могли чи хотіли це помічати. Стереотипний образ Франка-атеїста й далі побутував серед частини галицького суспільства.
Перші дискусії в ГКЦ щодо вшанування Франка тривали ще за його життя, а саме в 1913 році у часі святкування 40-річчя його творчої діяльності. Отець Іван Гарматій у газеті «Діло» виступив із закликом долучитися до вшанування Франка, високо оцінивши його твори «Мойсей», «Панські жарти» і «Лис Микита». Дискусію з ним розпочав отець Николай Садовський, видавши брошуру «Християнське становище у справі 40-літнього ювілею Франка», в якій піддав різкій критиці позицію отця Гарматія. Автор назвав культ Франка «модерним ідолопоклонством», висловивши своє категоричне несприйняття вшанування Франка християнами: «Шанувати 40-літний ювілей такої діяльности Франка християнам не годить ся, бо Франко був ворогом Христа, а шанувати ворога Христа, значить зраджувати Христа – а се є проти нашої совісти». Проте в гострому саркастичному стилі отець Садовський був висміяний на сторінках студентського часопису «Шляхи» у статті «З царства гасителів духа». Автор статті вказував на те, що його позиція суперечить християнським цінностям любові та милосердя: «Прочитавши його брошуру, можна подумати, що ідеалом християнства є ненависть, сліпа нетолєранція, туподумство і жорстокосердність».
Утім Перша світова війна і перші складні повоєнні роки на якийсь час пригасили запал дискусій стосовно Франка. Знову розгорілися вони вже під час відзначення 10-их роковин його смерті (1926 рік). А пік дискусій припав на 1933-ій, коли відкривали надгробний пам’ятник Франкові на Личаківському цвинтарі.
Позиція латинників
Оскільки на той час не було соцмереж, то дискусійним майданчиком слугували сторінки газет і журналів. Причому варто пам’ятати, що на той час преса була досить чітко розподілена за різними ідеологічними та світоглядними напрямками, тобто відображала думку певної суспільної групи. Газета «Нова зоря» – орган Української Католицької Організації, репрезентувала прозахідну течію (так звані латинники) в греко-католицькому духовенстві, провідником якої був єпископ Станіславівський Григорій Хомишин. Латинники підтримували ідею впровадження обов’язкового целібату, були противниками очищення обряду від домішків латинських практик та зближення ГКЦ із православ’ям, оскільки вважали, що це приведе до нової схизми.
На сторінках «Нової зорі» пропагувалася думка, що українському народові, особливо греко-католикам, недоцільно, навіть шкідливо вшановувати Франка як національного героя. Головною причиною цього дописувачі часопису вважали матеріалістичні, соціалістичні та атеїстичні тенденції у світогляді Франка. Навколо цієї тези розкручувалися інші додаткові тези-аргументи, які мали б закріпити у читачів «Нової зорі» погляд про недоцільність вшанування постаті Івана Франка.
Аргумент перший ґрунтувався на проведенні паралелей з іншими відомими постатями, переважно із західних і католицьких держав. А оскільки латинники орієнтувалися на західне християнство, то показували його як приклад для наслідування. Мовляв, німецьким чи французьким католикам і на думку не спаде ставити пам’ятник Ніцше або Вольтеру. Другий аргумент проти Франка – його твори мають згубний вплив на молоде покоління. Осип Назарук (редактор «Нової зорі») зробив короткий аналіз вибраних Франкових поезій, порівнявши його любовну лірику зі «Стражданнями молодого Вертера» Й. -В. Ґете. Цей роман про нещасливе кохання породив свого часу цілу хвилю самогубств серед молоді, яка захоплювалася ним. А самогубство, як відомо, є одним із найбільших гріхів у християнстві. Отець Лев Бурнадз писав, що мав нагоду особисто пересвідчитися в шкідливому впливі культу Франка. Він розповідав про малого хлопця, який ішов на літургію (було свято Вознесіння Христового), але дорогою того хлопчину забрали на репетицію Франкового свята, мотивуючи це тим, що там він більше потрібен, аніж на літургії. Крім того, автор обурювався творами Франка, які змушували вчити дітей, зокрема «Вічний революціонер» і «Товаришам із тюрми». Третій аргумент мав би апелювати до страхів та фобій читача. Одним із головних образів ворога у статтях «Нової зорі» були більшовики. Тому, проводячи паралель між ними та Франком, дописувачі видання намагалися остаточно дискредитувати всяку можливість творення культу Франка. Осип Назарук прямо назвав його «предтечею большевизму»: «Атеїстичні погляди Франка скріпили свого часу большевизм і причинилися до заливу ним України. Тому Франко є і буде співвідповідальний за моральну й фізичну руїну України».
Позиція візантиністів
Головним опонентом «Нової зорі» у дискусіях щодо культу Франка був католицький тижневик «Мета» – орган Українського Католицького Союзу (УКС). «Мета» і УКС відображали просхідний (так звані візантиністи) напрямок в ГКЦ, за яким стояв сам Митрополит Андрей Шептицький. Візантиністи вважали, що ГКЦ потребує очищення обряду від латинських впливів, повернення до джерел духовності східного християнства та акцентували на потребі активної місійної діяльності ГКЦ на східному напрямку.
В статтях «Мети» головний акцент робився на еволюції поглядів Франка, зміні його світогляду. Дописувачі тижневика визнавали його певні «гріхи молодості», але знаходили їм виправдання. Одні писали, що Франко підпав під «впливи модного тоді матеріалізму та соціалізму», інші, що Франко, коли писав свої «матеріалістичні» чи «атеїстичні» твори, перебував «під сильним вражінням цих думок. Може і в якомусь духовному потрясінні або душевному заломанні». Втім попри ці «впливи» та «духовне потрясіння» Франкові «ніколи не була чужою сфера релігійних почувань». Як підкреслював Микола Гнатишак: «Франко є типовим прикладом людини, що в нетрях губить правильні шляхи, підшукує їх та знову губить, щоб наново відшукати».
Підтримувала позицію «Мети» й інша католицька газета «Неділя», яка теж була заснована і функціонувала за сприяння Митрополита Андрея Шептицького. В одній зі статей цього видання були наведені уривки зі спогадів про Франка, в яких спростовувався його атеїзм. Отець Олексій Волянський згадував випадок, коли в дискусії про те, чи існує Бог і чи є життя після смерті, Франко замість підтримати колег-матеріалістів сказав: «Ій, панове! Що про то говорити! Що ми про те все знаємо? » В двох інших уривках д-р Д. розповідав, що бачив кілька разів, як Франко «клякав на сходах Волоської церкви та молився», а також повідомляв, що Франка в 1911 році запросили на антиклерикальне віче, де він сказав «щось таке, що ніхто не сподівався», і «потім тільки жалували, що взагалі на те віче Франка запрошували».
Дискусії щодо Франка стосувалися й можливості обрядово-релігійних форм його вшанування. Напередодні відкриття надгробника Іванові Франку 27 травня 1933 року в Успенській церкві відбулася панахида за душу раба Божого Івана (Франка). Панахиду відправляли: парох церкви отець Д. Лопатинський, отці Бозюк, Громницький, Дзерович і отець-радник Василів. З приводу цієї події в «Новій зорі» вийшла стаття, у якій автор під криптонімом К. П. виступив із засудженням панахиди: «Така «фасонова» панахида все обнижує престиж Церкви… І власне наша трагедія, що служимо панахиди, а не знаємо над ким». Ця стаття спричинила дискусію: можна чи не можна публічно молитися за Франка? Головною тезою дописувачів «Нової зорі» було те, що не можна проводити публічних панахид, літургій чи будь-яких інших публічних молитов за душу Франка, бо він відрікся від католицької віри, помер без сповіді, а відтак його церковний похорон не можна вважати легітимним. Натомість опоненти з «Мети» доводили, що публічно молитися за душу Франка не лише можна, але й потрібно, бо той хитався у своїй вірі. На їхню думку, Франко не був публічним відступником від віри, не був офіційно екскомунікований від Католицької Церкви, а його похорон відбувся з офіційного дозволу вищої церковної влади.
Цікаво, що «Нова зоря» помістила лист до редакції від Івана Копача на захист Франка. В ньому Копач розповідав про те, що особисто говорив із генеральним вікарієм Львівської архиєпархії отцем Андрієм Білецьким і той заявив йому, що не має наміру забороняти християнський похорон Франка. Але тут же під цим листом був поданий лист отця Теодозія Галущинського, в якому той спростовував легітимність християнського похорону Франка, кажучи, що сам був у отця Білецького напередодні цього похорону і доповів, що Франко помер без сповіді. Тому отець Андрій не дозволив церковного похорону. Натомість отець Василь Давидяк боявся помсти прихильників Франка, якщо не дозволить церковного похорону. А оскільки ще й був москвофілом (в часі Першої світової війни москвофіли зазнавали переслідувань з боку австрійської влади за підозрою в шпіонажі або симпатії до Російської імперії), то побоювався опинитися в концтаборі Талергоф. Щоб на нього не донесли, отець Давидяк не виконав офіційного розпорядження церковної влади і дозволив провести похорон отцеві Гургулі. Відтак похорон Франка, на думку отця Галущинського, слід вважати нелегітимним.
Ставлення найвищої єрархії ГКЦ до вшанування Франка
Розділилися думки в питанні шанування культу Франка і серед найвищого духовенства. Єпископи Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський заборонили священикам своїх єпархій (Станіславівської та Перемиської) відправляти заупокійні літургії за Івана Франка і брати участь у меморіальних заходах його пам’яті. В 1931 році Григорій Хомишин висловив обурення з приводу надання гімназії «Рідної школи» в Дрогобичі імені Івана Франка. Він критично ставився до українського націоналізму через те, що той не виріс на ґрунті Католицької Церкви і від початку його корені були «звихнені і затроєні». І причину єпископ Хомишин вбачав у тому, що три головні творці українського націоналізму – Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов та Іван Франко були безбожниками і антиклерикалами.
Єпископ Філадельфії Костянтин Богачевський пішов далі і спробував заборонити всім вірним своєї єпархії брати участь в меморіальних заходах, присвячених 10-им роковинам смерті Франка. Однак таке рішення єпископа викликало чималий спротив як з боку вірних єпархії, так і з боку священиків. Головним аргументом прихильників культу Франка було: «Чому ж Митрополит Шептицький, в котрого дієцезії помер і похоронений І. Франко, не виступає проти «культу» того «генія»? Видно ясно, що Митрополит признає рацію нам, а не тим, котрі противляться ширенню такого «культу»?» Відтак єпископ Костянтин вирішив написати листа Митрополитові Андрею, в якому просив пояснити його позицію щодо Франка.
Відповідь глави ГКЦ була досить виважена і дипломатична. Поперше, Митрополит Шептицький зауважив, що «в творчості І. Франка атеїзм і матеріалізм займає тільки незначне, спорадичне місце, а головне місце займають посередньо чи безпосередньо національні і патріотичні теми», за що вірні його юрисдикції власне й шанують Франка. По-друге, Шептицький поставив запитання, чи виступи проти Франка і спроби заборонити його вшанування зупинять його культ. І сам відповів на нього: «Певно, що ні! Зате справа, як думаю, взяла б ще гірший оборот для Церкви. Запеклі приклонники Франка стали б при всіх нагодах видвигати якраз його світогляд, ворожий Церкві, і нападати на ієрархію, духовенство. А що Франка величають широкі маси і практикуючих вірних, то вони внаслідок симпатії тим легше були б виставлені на шкідливий вплив Франка і на духовне відчуження від Церкви».
Дискусія щодо вшанування Франка як прояв ширших процесів
Фактично вся ця дискусія була насправді чимось більшим, аніж просто дискусією щодо того, вшановувати чи не вшановувати Франка християнам. Це була дискусія з приводу ширших і значущіших питань, а саме модернізації ГКЦ та її ролі в українському національному русі. У зв’язку зі стрімкою модернізацією та секуляризацією суспільства перед ГКЦ постав непростий вибір: або йти шляхом збереження власної традиції та втрачати можливість діалогу зі значною частиною суспільства, або ж реформуватися, осучаснитися та шукати діалогу з модерним світом. Як зазначає дослідниця Ліліана Гентош («Митрополит Шептицький. 1923 – 1939. Випробування ідеалів»), тодішній глава Церкви Митрополит Андрей Шептицький хоч і не був модерністом, втім сприймав деякі з модерністських ідей. Його можна назвати модерністом-практиком, який завдяки власному досвіду, візіонерству, толерантності та широті поглядів розумів важливість пошуку відповідей на виклики модерного часу. Його програму повернення до візантійських коренів Греко-Католицької Церкви варто розгляди як спробу надати потужного імпульсу для розвитку й оновлення ГКЦ. Постать Франка фактично була одним із символів популяризації модерних ідей у Галичині. Відтак позитивне ставлення до нього Шептицького та візантиністів і є тим прикладом пошуку діалогу Церкви з модернізмом. Натомість латинники відзначалися переважно традиціоналізмом, нетолерантністю і небажанням йти на компроміс. Відповідно поширення культу Франка в галицькому суспільстві було загрозою їхньому світогляду. Митрополит Шептицький негативно оцінював вузьку й нетерпиму поставу латинників, бачачи в ній погорду, що заважає розвитку Церкви: «Послухати їх (латинників. – Авт.), то тільки вони є найвірнішими католиками в цілій країні, а всі, хто не погоджується з ними, є поганими католиками, заполоненими духом єретичної схизми і з котрими потрібно завзято боротися». Понад те, глава ГКЦ вважав, що «якщо ця тенденція переможе, то вона допровадить нашу Церкву до руїни».
Візантиністи і латинники мали не тільки відмінні реакції на виклики модернізму, але й різне бачення ролі Церкви в національному русі. Дещо спрощуючи й узагальнюючи, латинники здебільшого були проти привнесення національних чинників у релігійне життя і проти перетворення Церкви на релігійнонаціональну установу, намагалися підкреслювати лояльність до Польської держави. Візантиністи ж брали активнішу участь в національному житті, деякі з них навіть намагалися синтезувати ідею націоналізму та християнства у вигляді християнського націоналізму. За роки перебування Андрея Шептицького на митрополичому престолі ГКЦ впевнено українізувалася, тісно переплівшись із діяльністю багатьох суспільно-політичних, громадських та культурно-просвітницьких українських установ.
Фактично приклад Митрополита Андрея і візантиністів у ставленні до Франка як до символу національних та модерних ідей показує християнам, як потрібно, не зраджуючи своїх християнських ідеалів, відповідати на сучасні виклики, як перемагати любов’ю, а не ненавистю.
Ігор Медвідь, історик Інститут релігії і суспільства УКУ, Інститут Івана Франка НАН України
