В лютневому номері «Патріярхату» вміщено листа кількох християн з Одеси, який викликає зрозуміле співчуття. Водночас у розповіді авторів про труднощі з храмом мені вбачаються визначення, породжені тривалим перебуванням у комуністичному світі (сам такий), де поділ на кляси, верстви і категорії був одним із методів тримання у покорі. Мені йдеться, зокрема, про те, що римо-католики пустили безпритульних греко-католиків у цокольне приміщення свого храму. Автори дякують братам по вірі за цей вчинок, а тоді пишуть, що «у польському костелі» чутно кроки нагорі й тоді «не можеш позбутися відчуття, що по твоїй голові, твоїй вірі й твоїй церкві й досі топчуться чужі ноги». То хіба у католиків латинського й східного обрядів не одна віра, не один Господь і Його Слово? Чи не варто відмовитися від послуги, яка змушує страждати?
З цього приводу не зовсім доречне визначення «польський костел». Звісно, більшість одеських римо-католиків може бути поляками, але костел усе ж Божий і молитися у ньому може кожен не за національною ознакою, а за визнанням віри. Так само у дальшому тексті говориться, що євреям повертають синагогу, лютеранам — церкву, полякам костел, а українцям повертати нічого… Я не знаю історії греко-католицького храму в Одесі, тому не можу нічого сказати про його повернення (на жаль, не пишуть про це й автори листа), але прошу ще раз замислитися над тим, що синагогу повертають юдеям, костел — католикам, бо тут національності просто ні до чого.
Мені довелося зіткнутися з конфліктом в Умані, де міська влада не хоче повернути віруючим латинського обряду старовинний костел і говорить: у нашому місті поляків небагато, обійдуться. Але ж ідеться не про поляків, а про храм Божий, до якого апостол Павло закликав усіх, не тільки євреїв.
Такий поділ вигідний тим, хто прагне використати Церкву як політичний інструмент. І тоді високий служитель заявляє, що Україна є канонічно православною… Православна Церква в Україні найчисельніша, але усі інші Церкви з нею рівноправні. Якщо ж творити церкви тільки для українців, поляків чи євреїв, то до чого ми дійдемо? Поняття Українська православна чи католицька церква аж ніяк не означає її національної обмежености, а говорить тільки про сферу діяльности, про розмщення в Україні, бо насправді то не є Українська, а Христова Церква, готова прийняти і єврея, і татарина, і росіянина. Священик Української Православної Церкви Київського Патріярхату в підмосковному місті Ногінську о. Гліб Якунін — росіянин. І що з того? А переслідують його з політичних міркувань… Киньмо політику!
Лев Хмельковський
