Промова Святішого Отця на врученні Міжнародної премії Карла Великого
Найпревелебніші еміненції та ексцеленції, шановні пані та панове!
Сердечно вітаю і дякую за вашу присутність. Особливо вдячний панам Марцелю Філіппу, Юрґену Лінделю, Мартіну Шульцу, Жан-Клоду Юнкеру і Дональдові Туску за їхні люб’язні слова. Прагну підкреслити свій намір присвятити Європі цю престижну нагороду, якої удостоєний. Адже ж ми не відзначаємо урочистий жест. Ми радше використовуємо нагоду, щоб спільно висловити побажання нового і відважного імпульсу для цього улюбленого континенту. Креативність, геніальність, здатність відроджуватися й оновлюватися є частиною духу Європи. В минулому сторіччі Європа дала людству свідчення, що новий початок можливий. Після років трагічних конфліктів, кульмінацією яких була найстрахітливіша зі всіх відомих воєн, народилось – завдяки Божій милості – щось безпрецедентно нове в історії людства. Попіл руїн не здатен був загасити надію і пошук солідарності, що запалали в серцях отців-засновників європейського проекту. Вони заклали фундамент бастіонові миру, споруді з держав, які об’єдналися не з примусу, а з огляду на вільний вибір спільного блага, назавжди відрікаючись від конфронтації. Європа, так довго поділена, врешті відшукала сама себе і почала будувати свій дім.
Ця «сім’я народів», похвально розширюючись, останнім часом, здається, менше почувається вдома у межах спільного муру. Деколи ці мури надто різняться від того світлого проекту, що був розроблений батьками-засновниками. Виглядає, що тодішня атмосфера їхнього нового і палкого прагнення будувати єдність щораз більше щезає. Ми, спадкоємці цієї мрії, спокушаємося ідеєю піддатися своїм корисливим інтересам і думати про спорудження окремих парканів. Однак я переконаний, що резиґнація і втома не лежать в душі Європи і що «труднощі можуть стати сильними каталізаторами єдності».
В Європарламенті я вжив образ Європи-бабці. Я зазначив, що є наростаюче враження змученої і постарілої Європи, безплідної і нежиттєлюбної, де великі ідеали, які інспірували Європу, втратили свою притягальну силу; підупалої Європи, яка втрачає свої інноваційні та креативні здібності, яка зосереджується на збереженні та здомінуванні простору, а не на генеруванні прилучення і змін; Європи, яка все більше «окопується», замість відкриватися на ініціювання нових соціальних процесів, здатних ангажувати всіх людей і всі групи в пошук нових і продуктивних рішень поточних проблем, що приносять плоди у вигляді важливих історичних подій, в Європу-захисницю простору, а не матір, що породжує процеси (пор. Evangelii gaudium, 223).
Що ж тобі сталося, гуманістична Європо, захиснице прав людини, демократії і свободи? Що ж тобі сталося, Європо, вітчизно поетів, філософів, артистів, музикантів, письменників? Що ж тобі сталося, Європо, мамо народів і країн, мамо величних чоловіків і жінок, що вміли захищати і життям своїм жертвувати за гідність своїх братів?
Вцілілий у нацистських таборах письменник Елі Візель сказав, що нині вирішальне значення має «трансфузія пам’яті». Мусимо «пом’янути», трохи дистанціюватися щодо теперішнього, щоб почути голос наших предків. Пам’ять не тільки допоможе нам не повторювати помилок минулого (пор. Evangelii gaudium, 108), а й дозволить ще раз осягнути досвід, що поміг нашим народам подолати кризи минулого. Трансфузія пам’яті звільнить нас від спокуси спішно будувати на рухомому піску миттєвих результатів, що приносить «легкий – швидкий і леткий – політичний зиск, але не творить звершення людяності» (Там само. – 224).
Для цього варто звернутися до батьків-засновників Європи. Вони вміли шукати альтернативні, інноваційні шляхи у світі, травмованому війною. Мали відвагу не тільки мріяти про ідею Європи, а й радикально змінити моделі, що спричиняли лиш насилля і нищення. Відважилися шукати різнобічні рішення все більш спільних проблем.
Роберт Шуман в тому, що визнається актом народження першої європейської спільноти, сказав: «Європа не виникне ані відразу, ані за єдиним планом: виникатиме шляхом конкретних реалізацій, творячи передусім солідарність de facto». Саме тепер в нашому позначеному конфліктами і стражданнями світі варто повернутися до цієї de facto солідарності, до цієї самої конкретної шляхетності, що існувала по Другій світовій війні, бо, як вів далі Шуман, «мир у світі неможливо зберегти без пропорційних загроз і творчих зусиль». Батьки-засновники були вісниками миру і пророками майбутнього. Нині їхня візія більше, як коли-будь, надихає будувати мости та руйнувати мури. Ця візія переконує нас не задовольнятися косметичною ретушшю чи крученими компромісами для виправлення тих чи інших угод, а відважно закласти нові, міцно вкорінені фундаменти. Як заявив Альчіде де Ґаспері, всі, «однаково інспіровані турботою про спільне благо нашої європейської вітчизни, нашої Вітчизни Європи», покликані безстрашно починати «конструктивний проект, що потребує всю нашу квоту терпіння і нашої безперервної співпраці».
Ця трансфузія пам’яті дозволить черпати натхнення в минулому, щоб відважно протистояти складним багатополюсним структурам наших часів і рішуче взятися за виклик «оновлення» ідеї Європи. Європи, здатної до породження нового гуманізму, заснованого на трьох здібностях: здатності інтегрувати, здатності провадити діалог і здатності генерувати.
Здатність інтегрувати
Еріх Привара у своїй прекрасній роботі Idee Europa («Ідея Європи») закликає нас до роздумів про місто як місце співіснування різних інстанцій і рівнів. Він знав оту редукціоністську тенденцію, невід’ємну в кожній спробі переосмислити суспільну тканину. Дивовижна краса багатьох наших міст великою мірою коріниться в тому, що їм вдалося зберегти специфічні відмінності епох, народів, стилів, візій. Досить глянути на безцінний культурний спадок Риму, щоб зрозуміти, що багатство і цінність народу ґрунтуються на вмінні поєднати всі ці рівні у здоровому співіснуванні. Різного плану редукціонізм і спроби уніфікації, не породжуючи жодних цінностей, прирікають наші народи на жорстоку бідність: бідність виключення. Зовсім не вносячи величі, багатства і краси, спричиняють нікчемність, вузькість і брутальність. Замість нагороджувати дух шляхетністю накидують посередність.
Корені наших народів, корені Європи, століттями консолідувалися необхідністю об’єднати в новому синтезі найрізноманітніші та найвідокремленіші культури. Ідентичність Європи є, і завжди була, динамічною та багатокультурною ідентичністю.
Політична діяльність не може не бачити невідкладність цього фундаментального завдання. Ми знаємо, що «ціле є чимось більшим за частину, але також і чимось більшим за суму частин», і це вимагає невпинної праці, щоби «розширити наші горизонти і розпізнати більше благо, яке приносить вигоди всім нам» (Evangelii gaudium, 235). Ми заохочені сприяти такій інтеграції,що в солідарності знаходить спосіб діяти, спосіб творення історії. Солідарності, яку ніколи не можна плутати з милостинею, а треба розуміти як засіб створення можливостей для всіх жителів наших міст, а також багатьох інших міст жити з гідністю. Час нас вчить, що не досить поселити людей разом – виклик полягає в глибокій культурній інтеграції.
Тільки так спільнота європейських народів зможе здолати спокусу повернення до односторонніх парадигм і вибору «ідеологічних колонізацій». Тільки тоді знову відкриється широта європейської душі, породженої із зіткнень цивілізацій і народів. Душа Європи за фактом ширша за чинні кордони Унії і покликана стати моделлю нового синтезу й діалогу. Істинний лик Європи не у конфронтації, а в багатстві її різних культур і красі відданості ідеї відкритості. Без цієї здатності до інтеграції слова, які колись сказав Конрад Аденауер, виявляться пророчими: «майбутньому Заходу загрожує не так політична напруга відносин, як загроза конформізму, однорідність думок і почуттів: коротше кажучи, цілої системи життя, втечі від відповідальності з піклуванням тільки про себе».
Здатність провадити діалог
Якщо є якесь слово, яке ми мусимо невтомно повторювати, то це «діалог». Ми покликані насаджувати культуру діалогу в усякий спосіб, щоб таким чином відбудовувати суспільну тканину. Культура діалогу закладає істинне учнівство і аскетизм, що допомагає нам розпізнати іншого як валідного партнера в діалозі, поважати іноземця, іммігранта, осіб різних культур як суб’єктів, яких треба вислухати. Пильним завданням є для нас сьогодні ангажувати всіх членів суспільства у творення «культури, яка віддає перевагу діалогові як формі зустрічі» та в творення «засобу консенсусу і згоди, прагнучи справедливого, чуйного й інклюзивного суспільства як мети» (Evangelii gaudium, 239). Мир буде міцний настільки, наскільки ми забезпечимо наших дітей зброєю діалогу, навчимо їх провадити добру боротьбу зустрічі й негоціацій. Так ми заповімо їм культуру, здатну накреслити стратегію життя, а не смерті, й інтеграції, а не виключення.
Ця культура діалогу має стати невід’ємною частиною освіти, що є в наших школах, і пронизувати всі дисципліни, допомагаючи дати молодим інструменти до владнання конфліктів у інший спосіб, аніж ми привчені робити. Нині існує невідкладна потреба творення «коаліцій» – не тільки військових та економічних, а й культурних, освітніх, філософських і релігійних. Коаліцій, які підкреслюють, що за багатьма конфліктами стоїть гра за владу економічних груп. Коаліцій, здатних захистити людей від експлуатації у невластивих цілях. Озброймо наших людей культурою діалогу і зустрічі.
Здатність генерувати
Діалог з усім, що він несе зі собою, нагадує нам, що ніхто не може залишатися простим глядачем чи спостерігачем. Для всіх, від найменшого до найбільшого, є активна роль у створенні інтегрованого і примиреного суспільства. Ця культура діалогу уможливиться тільки тоді, коли всі ми братимемо участь в її плануванні й творенні. Нинішня ситуація нікому не дозволяє стояти осторонь і спостерігати чужі змагання. Навпаки, – вона є потужним закликом до особистої та суспільної відповідальності.
У цьому сенсі наша молодь відіграє домінувальну роль. Вона – не майбутнє наших народів, вона – їхнє теперішнє. Вже зараз своїми мріями і життям вона формує європейський дух. Ми не можемо думати про майбутнє, не пропонуючи їй справжньої можливості бути каталізаторами змін і перетворень. Ми не можемо уявити собі Європи, не роблячи молодь учасницею і протагоністом цієї мрії.
Останнім часом я багато думав про це. Я питаю себе: як ми можемо втягувати нашу молодь в цей проект будівництва, коли не пропонуємо їй зайнятості, гідної роботи, що дозволяють їй самій розвивати вміння, інтелект і здібності? Як ми можемо сказати їм, що вони протагоністи, коли зростаюче безробіття та неповна зайнятість охоплюють мільйони молодих європейців? Як запобігти втрату нашої молоді, яка врешті виїжджає деінде у пошуках ідеалів і відчуття приналежності, бо тут, на своїй землі, ми не вміємо запропонувати їй можливості та належно її оцінити?
Справедливий розподіл плодів землі та людської праці не є звичайною філантропією. Він є моральним обов’язком. Якщо ми хочемо думати про наше суспільство в інший спосіб, то мусимо створити робочі місця гідної і добре винагороджуваної праці, особливо для нашої молоді. Це вимагає пошуку нових економічних моделей, більш інклюзивних і справедливих, націлених не на служіння нечисленним, а на вигоду простих людей і цілого суспільства. А це вимагає від нас переходу від грошової економіки до суспільної економіки. Я думаю, наприклад, про суспільну ринкову економіку, до якої заохочували й мої попередники (пор. Іван Павло II, Промова до посла Федеративної Республіки Німеччина, 8 листопада 1990 р. ). Це передбачає перехід від економіки, яка прагне доходу і зиску на підставі спекуляцій і позикових відсотків, до суспільної економіки, яка інвестує в людей, творячи місця роботі й кваліфікації.
Ми мусимо перейти від грошової економіки, яка сприяє корупції як ресурсові досягнення вигоди, до суспільної економіки, яка гарантує доступ до землі, до житла через роботу. Робота фактично є місцем, де люди і спільноти можуть ввести до гри «багато вимірів життя: креативність, планування майбутнього, розвиток талантів, життя згідно з цінностями, комунікація з іншими, віддаючи хвалу Богу. З цього випливає, що глобальні суспільні реалії сучасного світу поза вузькими справами бізнесу і сумнівною економічною раціональністю вимагають «прагнути досягнення – визнаного пріоритетним – мети, якою є доступ всіх до роботи» (Енцикліка Laudato si’ , 127).
Якщо ми хочемо гідного майбутнього, майбутнього миру для наших суспільств, то досягти його можемо тільки прагнучи реальної інтеграції, тієї, «яка дає гідну, вільну, творчу роботу, роботу співучасті й солідарності». Цей перехід (від грошової економіки до суспільної економіки) не тільки дасть нові перспективи та конкретні шанси інтеграції і включення, а й знову відкриє нам снагу мрії про той гуманізм, якого Європа є колискою і джерелом.
У відродженні змученої, але все ж повної енергії та потенціалу Європи може і мусить відіграти свою роль Церква. Це її завдання збігається з її місією: звіщення Євангелія, яке сьогодні більше, ніж будьколи, знаходить свій вираз у спробі перев’язати рани людства сильною і простою присутністю Ісуса, Його милосердям, що розраджує і підбадьорює. Бог прагне перебувати між людьми, але може це зробити тільки через чоловіків і жінок, які подібно до великих євангелізаторів континенту порушені Ним і живуть Євангелієм, не шукаючи нічого іншого. Тільки багата на свідків Церква може дати чисту воду Євангелія кореням Європи. В цій ініціативі прямування християн до цілковитої єдності є великим знаком часів і відповіддю на заклик Господа «щоб усі одне були» (Ів 17:21).
Серцем і розумом, з надією і без марної ностальгії як син, який знаходить в матері Європі своє коріння життя і віри, я мрію про новий європейський гуманізм, що включає «безустанний процес гуманізації» і закликає до «пам’яті, відваги [і] здорової та людської утопійної візії». Я мрію про молоду Європу, здатну ще бути матір’ю: матір’ю, яка має життя, бо поважає життя і дає довге життя. Я мрію про Європу, яка піклується про дітей, по-братерськи помагає бідним і тим, які приходять в пошуках гостинності, бо нічого не мають і потребують сховку. Я мрію про Європу, яка уважна і турботлива до хворих і старших, щоб вони не чулися виключеними як непотрібні. Я мрію про Європу, де бути іммігрантом було б не злочином, а закликом до більшого ангажування на користь гідності кожної людини. Я мрію про Європу, де молоді люди дихали б чистим повітрям чесності, любили б красу культури і простого життя, не забрудненого ненаситними потребами споживацтва; де шлюб і діти є великою відповідальністю і радістю, а не проблемою через відсутність стабільної роботи. Я мрію про Європу родин з високоефективними політиками, зосередженими більше на обличчях, аніж на числах, більше на рівнях народжуваності, аніж на темпах споживання. Я мрію про Європу, яка сприяє і захищає права всіх, не забуваючи про їхні обов’язки щодо всіх. Я мрію про Європу, про яку не можна буде сказати, що її відданість ідеї прав людини була її останньою утопією. Дякую.
Ватикан, 6 травня 2016 року.
Переклав Орест Друль.
Опубліковано з дозволу Zbruč.eu.
Міжнародна премія імені Карла Великого (англ. Charlemagne Prize фр. Prix Charlemagne) — престижна європейська премія, яка надається за внесок в об’єднання Європи. Названа на честь Карла Великого, засновника Франкської імперії та фактичного засновника Священної Римської імперії, який керував державою з Аахена. Традиційно вручається у свято Вознесіння на церемонії у Коронаційній залі ратуші Аахена. Премія була заснована у 1949 році, а вперше вручена у 1950 році. Висока нагорода присуджується за внесок у справу об’єднаної Європи і праці заради європейської спільноти та людства, миру в усьому світі. Цей внесок може бути в галузях літератури, науки, економічної або політичної діяльності. Серед перших лауреатів цієї премії були батьки-засновники ЄС: Альчіде де Гаспері (1952), Конрад Аденауер (1954), Роберт Шуман (1958), також Вацлав Гавел, Вінстон Черчиль та ін. Серед релігійних діячів було відзначено брата Роже, засновника спільноти Тезе (1989), а також святого Івана Павла ІІ (2004).
