Я щораз більше не розумію цього світу, а тому не маю що про нього сказати. Треба було б промовчати і цього разу, але невралгічне для України рішення Польського сейму змушує осмислити бодай для самого себе, що відбувається.
Важливі висновки щодо Польщі вже зроблені іншими: кінець «медового місяця». Вичерпання парадигми Ґєдройця. «Рука Москви». Політична гра місцевих еліт. Все так – але чому? Чому цього не сталося ще кілька років тому? І чому одна за одною «сходять з розуму» інші країни?
І тут на гадку спадає узагальнений висновок: вичерпується не лише парадигма Ґєдройця – вичерпується ширша парадигма, в якій досі функціонував світ. Віра в ефективність дотеперішнього modus vivendi занепадає, а формула нової віри ще не визріла.
Скриню Пандори відчинив, звичайно ж, Путін. Його команда, здається, втямила, що коли події котитимуться самоплином, Росії через кільканадцять років – кінець. Вона сама западеться під власним тягарем. До того ж у Кремлі інстинктивно відчувають: кожне піднесення Києва автоматично означає занепад Москви. Тому порятунок путінського режиму – в тому, щоб «перевернути шахову дошку» взагалі.
Масовий exodus біженців, майстерно спрямований на Європу, спричинив вулканічне пробудження національних егоїзмів. Ціла низка народів дійшла висновку (правильного чи неправильного – тут не про це річ), що якщо вони сліпо коритимуться Брюсселю, то зашкодять своїм національним інтересам. Ідея колективного захисту затріщала, пропустивши в тріщини потребу національного самозахисту.
Тріщини пішли далі. Спершу Голландія на своєму референдумі проголосувала не так проти України, як проти Брюсселя. А згодом і Британія через свій знаменитий Brexit вирішила, що краще вона подбає про свої інтереси самостійно, ніж і далі довірятиметься брюссельській версії спільного узгодження інтересів.
У Туреччині Ердоган ламає хребет історичній і ледь не сакральній «парадигмі Ататюрка» з особливою роллю армії, яка була дотепер гарантом світськості держави. І навіть в Америці Трамп на кожному своєму передвиборчому виступі й собі «перевертає шахову дошку», руйнуючи всі можливі табу американської політкоректності, які видавалися вічними, – і схоже, саме цей стиль бунту проти усталених канонів величезному числу американців якнайбільше подобається.
Нарешті Польща «волинським» рішенням свого Сейму заманіфестувала, що «епоха Ґєдройця», тобто (у цьому випадку) гарантування безпеки від Росії через співпрацю з потенційними союзниками на Сході, перестала відповідати політичному моменту. Польща досягла безпеки через входження в НАТО й ЄС, набула значної потуги, увійшла до клубу найсильніших європейських партнерів, отож її нинішня керівна еліта хоче бути гравцем, який диктуватиме умови слабшим. Доктрина ж «національного сорому», якою Польща почасти визнавала хиби своєї давньої політики щодо національних меншин, цій меті, на думку нової еліти, суперечить.
Всюди у світі ліберально-демократичні формули сили й безпеки поступаються місцем формулам націоналістично-авторитарним.
Центральна теза «гри з позитивною сумою» – а саме: від співпраці виграють усі учасники – перестала бути аксіомою: її тепер знову треба доводити. А тим часом усі гравці з особливою насолодою освоюються в уже призабутих, але по-свіжому привабливих правилах «гри з нульовою сумою»: дбай про свої власні інтереси, а проблеми інших – це їхні проблеми.
Біда не в тому, що вичерпується віра у брюссельську бюрократію, – вона, бюрократія, давно заслуговує на доброго прочухана. Й американці навряд чи даремно сердяться на бюрократію вашингтонську. Тобто криза, як завжди, може стати підставою для виходу на новий виток розвитку. Біда лише в тому, що в нинішньому глобалізованому світі кожний різкий крен у бік від принципу «доданої вартості» до принципу «нульової суми» загрожує війною всіх проти всіх, тобто врешті-решт – черговою світовою війною. Адже чим закінчилася азартна європейська гра в національні егоїзми в середині ХХ століття, добре відомо.
Народи довго повторювали гасло «Ніколи більше!» – так довго, що воно й приїлося. А зараз, схоже, закортіло гасла прямо протилежного «Тепер – і негайно!».
Тому перелік світових подій, які ілюструють порушення дотеперішніх табу, буде ще, напевно, продовжений. Адже порушення табу не лише солодке – воно й заразне. У тих, хто його порушив, з’являється розкішне почуття суб’єктності: «Теперь рулить парадом буду я!». А в тих, хто на порушення табу ще не зважився, з’являється острах, що до моменту «ділення пирога» він може не встигнути.
Що відбувається далі, добре видно з ритуального танку так званих первісних племен, в якому відображаються наслідки порушення табу: суперництва наростають в геометричній прогресії, рухи «танцюристів» стають щораз агресивнішими, ворожнеча «всіх проти всіх» заполонює уми й душі та врешті розряджається всеохопним насильством.
Воістину, щоб Ісус міг спасти цей світ, останній мусить поставити себе на грань катастрофи…
Яка в цій реконструкції роль українського Євромайдану? Адже Путін «перекинув шахову дошку» не знічев’я, а в момент гострої загрози для нього, коли український Майдан здобув перемогу. У філософському плані Майдан був апофеозом національної згоди українців через подолання дотеперішніх мовних, релігійних та регіональних суперечностей. Всю їхню дотеперішню логіку «нульової суми» увібрала в себе «нульова толерантність» щодо Януковича (а ще більше – до Путіна на початку його агресії). Відтак у всьому іншому проявилася неймовірна для України співпраця за формулою «доданої вартості», або «позитивної суми».
Майдан був апофеозом європейської ідеї: долати суперечності шляхом співпраці. Недарма Адам Міхнік назвав Євромайдан «найвеличнішим моментом прояву сенсів європейських цінностей». Це була феєрична перемога класичних цінностей – любові, самопожертви, прагнення справедливості, готовності підтримати слабшого. Вона була нестерпною для «колективного Путіна», який у відповідь задіяв, навпаки, усе диявольське: ненависть, облуду, агресію, гординю, підступність. Усі два з чубком роки він намагається довести, що саме його лінія зневаги до загальноприйнятих табу й буде врешті-решт успішнішою за натхненний ідеалізм Майдану.
Тому заявку на інші принципи буття, на інший modus vivendi, першим зробив у листопаді 2013 року саме український Майдан. Це була заявка зі знаком «плюс»: Майдан відхилив завісу, за якою ми побачили світ любові й самопожертви. Проте цей світ смертельно небезпечний для вселенського Зла, а тому воно мусило негайно розпочати контратаку. Його обранцем став режим Путіна, і саме він зробив альтернативну заявку на інший modus vivendi– зі знаком «мінус».
Тривалий час звільнена від комунізму Східна Європа лише поепігонськи повторювала моделі, вирощені в латинській, католицько-протестантській, а тепер – щораз більше постхристиянській європейській культурі. Свого власного голосу Східна Європа не мала.
Сьогодні від неї виходять дві пропозиції для світу. Хронологічно першою була пропозиція «майданна», українська: утвердити Європу цінностей, вернутися до ціннісних фундаментів Європи. Другою стала пропозиція путінська: відкинути згадані цінності як застарілі. Тобто зруйнувати дотеперішні європейські правила «гри в додану вартість» і через вільну сутичку національних егоїзмів (вільну «гру з нульовою сумою») виявити сильніших і з ними разом черговий раз переформатувати світ.
Україні забракло послідовності: її заявка була видовищною, але нетривкою. Боротися за цінності виявилося легше, ніж жити відповідно до них. Станом на сьогодні більшість українців самі зневірились у тих цінностях, що їх задекларував Майдан, а відтак в очах Європи порив Майдану до нового modus vivendi виглядає фальстартом.
Натомість путінський режим, навпаки, демонструє дивовижну послідовність в утвердженні своєї заявки. Йому, як бачимо, чимало вдається, а відкрита ним скриня Пандори видається бездонною. Зло стає щораз заразнішим, а твердині дотеперішньої європейської цивілізації падають одна за одною.
Яка модель переможе? Що чекає нас у майбутньому?
Я шукаю провіденційний сенс у низці суперечливих фактів:
– Чому українці прагнуть у Європейський Союз, коли інші з нього вже наміряються чкурнути? Що це: дивний анахронізм, чи вічне українське спізнення на півфази?
– Чому Україну не лише не приймають в ЄС, а й виразно відпихають від нього як чужорідне тіло?
– Чому мети своєї – не допустити Україну в Європу – Путін таки досяг, незважаючи на очевидну скандальність своїх дій?
Іншими словами, який провіденційний сенс у тому, що Україна опинилась у лещатах між російським «силуванням до любові» і європейською Ukraine fatigue – втомою від незрозумілої, а тому нецікавої України?
Відповідь моя для когось може прозвучати несподівано: бо обидва альтернативні шляхи не відповідають новітньому призначенню України. Западання в антицивілізацію «русского міра» для нас погибельне – це більш-менш очевидно. Тому проєвропейські аспірації України є важливим запобіжником такої небезпеки. Своєю чергою, нехіть Європи щодо України рятує нас від цілковитого розчинення в добре структурованому латинському світі, бо ж нинішня Україна – лише напівфабрикат, лише сирий матеріал, в якому може визріти нова альтернатива.
Приналежність України до Європи очевидна, проте модель такої приналежності ще треба уточнити. Передчасне входження в ЄС нинішньої аморфної незрілої України не сприяло б утвердженню її суб’єктності, адже ЄС – це об’єднання не альтруїстів, а виразних прагматиків, які навчилися дбати про свої інтереси. До того ж потребує уточнення саме поняття «Європа», до якої ми прагнемо. Нинішня Європа щораз більше стає царством регулятивних правил, аніж цінностей. Тут наче спрацьовує ейнштейнівський ефект часу: поблукавши в інших світах, космічний корабель «Україна» хоче повернутись на Землю, а на ній проминуло вже стільки епох, що Земля, в яку повертаються, мало нагадує ту планету, з якої колись вилетіли. Тому своїм майданним викликом Україна наче спонукає Європу вернутись у своє давно забуте минуле, куди вона вертатись уже не хоче.
Отож тупцювання України на місці може бути еволюційно виправданим, якщо воно передбачає поки що невидиме визрівання радикальної пропозиції, яка відображатиме саме глибинну ідентичність нашої землі. В цьому сенсі нинішня Україна – це поки що лише цивілізаційний «бульйон», в якому формуються «амінокислоти» нового культурного організму. Втім нова альтернатива визріти може, але не мусить. Це як дитя в лоні матері: воно має народитися живим, але не мусить.
Сильна армія, справедливий порядок і модернізована економіка потрібні Україні, щоб не бути поглинутою ненависницькою Росією. Але переможно подолати кремлівського Чорномора можна лише утвердженням нової цивілізаційної альтернативи. Для цього потрібні не так брюссельські гроші, як мобілізація власних українських інтелектуальних і духовних ресурсів. Зокрема, потрібна мобілізація молодого покоління нашої країни, яке є поки що хаотичним скупченням атомів, що ще не знають, як солідарно зібратись у молекулу. Проте саме цій «молекулі» під силу було б сказати нове цивілізаційне слово, з якого для України (а то й для всієї Європи) почнеться новий відлік часу.
Моя віра в Україну спирається не на те, що це моя рідна земля, а на той очевидний факт, що саме тут принаймні двічі було зроблено серйозну заявку на повернення до ціннісних підвалин цього світу. Попри моральний безлад у державі, вектор національних устремлінь дуже чіткий. В інших державах, навіть попри їхні економічні успіхи, ціннісна платформа щораз помітніше деградує.
На жаль, поки що для більшості українців згадані геополітичні лещата – це безвихідь, черговий історичний фатум, це кара Божа, що періодично нависає над нашим нещасним народом. Проте пам’ятаймо: кожна криза – це водночас шанс, яким ми можемо скористатися, але який можемо й занапастити.
Мирослав Маринович
Передрук з дозволу Zbruč.eu
