Українська діаспора в Аргентині увійшла в 125-ий рік свого існування. Наразі в країні проживає 200-
300 тисяч громадян українського походження. Для тих із них, котрі є греко-католиками, діють 72 парафії, в яких служать 15 священників. Асиміляція, розсіяння вірних по величезних теренах цієї країни, що є співмірними за площею із Західною Європою, а також мобільність молоді ставлять багато викликів перед Церквою та спонукають її до розвитку, каже єпископ Буенос-Айреський УГКЦ Даниїл Козлинський.
– Преосвященний владико Даниїле, про Греко-Католицьку Церкву в Аргентині дуже мало знає український загал вірних і, зрештою, духовенства також. Як виглядає єпархія Покрову Пресвятої Богородиці в Аргентині у вимірі географії та цифр?
– Аргентина – це країна площею понад 2 мільйони 780 тисяч квадратних кілометрів із населенням близько 45 мільйонів осіб. Вона має великий сільськогосподарський та індустріальний потенціал, і завдяки цьому мільйони європейських іммігрантів прибули сюди в другій половині ХХ століття. Найперше це були вихідці з Австро-Угорської імперії: італійці, поляки та інші слов’яни, а між ними й українці. Перша хвиля української еміграції до Аргентини почалася в 1897 році, коли сюди прибули 13 українських сімей. Відтак прибули інші, формуючи села іммігрантів у північній частині Аргентини, в провінції Місьйонес. Невдовзі число українських іммігрантів перевищило тисячу сімей. Більшість із них походили з Галичини та належали до УГКЦ. Душпастирську опіку українці отримали тут лише в 1908 році в особі отця Климентія Бжуховського, ЧСВВ, із Бразилії, який не залишився на довший час і вже цього самого року повернувся назад до Бразилії. Наприкінці 1909-го з Перемиської єпархії прибув отець Ярослав Карпяк, який продовжував розпочату працю отця Бжуховського. Зокрема, налагодив контакт з іншими українськими поселеннями, стараючись організувати душпастирську опіку для українців. На початку 1910 року отець Карпяк заснував першу школу, яка була базою для заснування організації «Просвіта» в Аргентині. Отець Карпяк прибув до Аргентини на два роки, тому вже 1911-го повернувся в Україну. Того ж року зі Станіславівської єпархії до Аргентини прибули двоє священників: Іван Синишин та Омелян Ананевич. Завдяки їхнім зусиллям українська Церква в країні дуже розвинулася, були збудовані храми, засновані парафіяльні спільноти. Душпастирська праця названих щойно отців була зосереджена тільки в провінції Місьйонес, хоч українські греко-католики проживали й у інших провінціях Аргентини. В 1917 році отець Ананевич поїхав душпастирювати в Бразилію, в Аргентині ж залишився тільки отець Синишин. Через слабке здоров’я та дуже інтенсивну душпастирську працю він важко захворів і помер у 1927 році. Цього ж року до Аргентини прибули ще два священники: Степан Вапрович і Степан Турчин. Ці отці надавали душпастирську опіку українцям і в інших регіонах Аргентини, переважно в Буенос-Айресі.
Нова велика хвиля українських іммігрантів прибула до Аргентини в 1922-1927 роках. Частина їх залишилась жити в провінції Буенос-Айрес, частина опинилася в інших регіонах, у тому числі в провінції Чако. Варто у тому числі в провінції Чако. Варто наголосити, що іммігранти ці походили з різних регіонів України і не всі належали до УГКЦ. Отже, в ці роки Православна Церква також почала організовувати свою душпастирську працю в провінціях Буенос-Айрес і Чако. Крім цього, серед українських іммігрантів були євангелики, тобто протестанти, які також розпочали організацію своїх спільнот.
Першу божественну літургію в Буенос-Айресі отець Вапрович звершив у 1930 році. Згодом він написав в українському журналі «Місіонар», що в Буенос-Айресі проживає понад 30 тисяч українців, які заснували культурно-просвітницькі організації, але не мають свого священника. Отець Степан Турчин не адаптувався до життя в Аргентині, тому після двох років повернувся в Україну. Отець Степан Вапрович упродовж 1933 1934 років запрошував отців-василіян із Бразилії, щоб вони здійснювали місії (проповідували) в провінції Місьйонес. Відтак ці отці-василіяни залишились у країні на постійно, заснувавши в 1934-1935 роках про- вінцію ЧСВВ у Аргентині та надаючи душпастирську опіку українським греко-католикам не тільки в провінції Місьйонес, але й у Буенос-Айресі та по цілій території Аргентинської Республіки. Першими місіонерами ЧСВВ в Аргентині були отці Іпатій Майка та Орест Дуб. Душпастирська діяльність отців-василіян мала великий успіх. Згодом прибули інші єромонахи, були засновані понад 40 парафіяльних спільнот у Місьйонесі, Чако, Буенос-Айресі та в Республіці Парагвай. Великий успіх мали отці-василіяни й у заснуванні новіціяту та семінарії в місті Апостолес, що в Місьйонесі.
Важливо також наголосити на душпастирській праці отців-василіян у провінції Буенос-Айрес. Серед них були Іпатій Майка та Йосиф Галабарда. Отець Степан Вапрович у 1936 році повернувся в Україну в наміренні знайти нових місіонерів для Аргентини та Бразилії. Але через початок Другої світової війни і встановлення комуністичного режиму був утрачений контакт та інформація про нього. Отець Вапрович став однією з найвизначніших постатей місіонерського Душпастирювання серед українських греко-католиків Аргентини.
У 1939 році до Аргентини прибули перші сестри ЧСВВ, які донині виконують велику роботу щодо катехизи, літургійного співу, заснування католицьких шкіл та в інших ділянках пасторальної праці, стараючись допомагати людям у збереженні українських традицій і культури.
Після Другої світової війни прибули нові іммігранти з України, які в більшості своїй залишились у провінції Буенос-Айрес. Прибули сюди й нові священники, зокрема отці Іван Балук і Микола Куницький. Від самого початку імміграції українські греко-католики просили про душпастирську підтримку, надсилаючи багато листів до єрархії УГКЦ в Україні з проханням про нових священників. З часом виникла потреба заснування на території Аргентини єрархічної одиниці УГКЦ. Єпископська конференція Аргентини завжди підтримувала спільноти українських греко-католиків. Для прикладу, в 1934 році під час Євхаристійного конгресу в Буенос-Айресі для українських греко-католиків була офіційно звершена божественна літургія у візантійському обряді на знак визнання присутності українців у Аргентині.
У 1961 році був призначений перший єпископ для українців-греко-католиків у Аргентині – владика Андрій Сапеляк (як апостольський візитатор). У 1968-ому Папа Павло VI заснував заснував Апостольський екзархат для українців-греко-католиків у Аргентині. В 1978 році Папа Іван Павло II підніс Апостольський екзархат до гідності єпархії. І владика Андрій Сапеляк став правлячим єпархом до 1998 року. Завдяки цьому єпархіальне і парафіяльне життя могло зорганізуватися краще і вирости до того рівня, який маємо сьогодні.
Важливо наголосити й на важливості душпастирської праці отців-салезіян у єпархії в Буенос-Айресі та різних регіонах Аргентини. Серед них отці Григорій Герасимович, Степан Чміль та Василій Король.
На сьогоднішній день у єпархії є 15 єпархіальних і богопосвячених священників. Загальна кількість парафіяльних спільнот – 72 храми. Серед них є такі, де служать рідше ніж раз на тиждень. Допомагають нам сестри-монахині: сестри-василіянки (від 1939 року), Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії (від 1965 року) і Катехитки Пресвятого Серця Ісусового (від 1963 року).
– Ведучи мову про аргентинську єпархію, зазвичай згадують УГКЦ в Аргентині. Реалії такі, що багато вірних тут іспаномовні, тож культура їхньої спільноти переважно іспаномовна, південноамериканська. Зміна поколінь привела до інкультурації й асиміляції українських іммігрантів на новій батьківщині. Що це означає для Церкви і що в цих умовах означає слово «Українська» ГКЦ?
– Українці живуть у Аргентині вже понад 120 років. Останні іммігранти, які беруть активну участь у нашому церковному житті, прибули до Арген тини понад 60 років тому. Інкультурація на новій батьківщині – це природний процес, бо місцеві українці у своїй більшості вже є аргентинцями з українським корінням.
Українська мова не завмерла, навпаки – люди хочуть підтримувати і берегти церковні традиції, культуру і мову своїх дідів-прадідів. У багатьох регіонах Аргентини поряд із парафією існують організації, які дбають про це, стараються виконувати цю місію.
Українська центральна репрезентація в Аргентинській Республіці має більш ніж 15 різних організацій, серед них «Просвіта» (12 філіалів), «Відродження» (5 філіалів), «Пласт», СУМ та інші. Але те, що робить спільноти живими й діяльними, це парафіяльна активність у Греко-Католицькій Церкві, в Православній Церкві та різних протестантських спільнотах українців, які прибули з тих регіонів України, де не була організована УГКЦ. Важливо наголосити, що всі аргентинці українського походження вважають себе українцями, навіть якщо зовсім не знають української мови. Адже вони свідомо пов’язують себе з культурою та релігією перших переселенців із України.
Особливо потрібно згадати три важливі події, які дали міцну основу справі збереження і розвитку ідентифікації та приналежності до українського коріння.
Перша – історичний візит Митрополита Андрея Шептицького до української громади в Аргентині у 1922 році. Друга – візит Патріарха Йосифа Сліпого в 1968 році до всіх регіонів у Аргентині, де проживають українські громади. 7 вересня 2020 року ми святкували 52 річницю від дня посвячення нашої катедри в Буенос-Айресі Патріархом Йосифом Сліпим. Третя – візит Папи Івана Павла II 10 квітня 1987 року до нашої катедри в Буенос-Айресі.
Ці важливі події українці дуже цінують, підтримують і презентують на високому рівні українську громаду в Аргентині.
– Очевидно, що інкультурація УГКЦ в Аргентині сприяла й виникненню низки особливих рис духовності та церковного життя, багато з яких дозволяють Церкві краще діяти там, де вона присутня. Що в цьому плані є особливим надбанням і багатством єпархії?
– Церква мусить бути разом зі своїми вірними. Наші парафії не мають якихось лімітів чи кордонів мусимо бути присутні там, де є наші вірні. Тому такою важливою є присутність священників, які душпастирюють і служать божественну літургію щосуботи і щонеділі (часто два, три, навіть чотири богослужіння на день). А все для того, щоб бути разом із нашими вірними. В тому, власне, й полягає ця особливість – пасторальна диспозиція нашої єпархії разом із працею та заангажованістю світських людей у парафіяльне життя: катехиза для дітей, молоді й дорослих, групи молоді, молитовні рухи. Також важливою є постійна присутність самого священника для заохочення, підтримки і настанови вірних у християнськму житті. В деяких наших парафіях божественну літургію співають усі парафіяни лише іспанською мовою, роблячи це відповідно до нашого, без впливу латинського обряду.
– Яким у світлі сказаного ви бачите подальший розвиток єпархії, з одного боку, зокрема залучення аргентинців неукраїнського походження, а також збереження зв’язку з українським корінням, з другого боку?
Ми завжди кажемо, що наша Церква не має бути цілком і повністю закритою чи консервативною. Завжди потрібно шукати нові елементи, нову методологію, щоби краще дійти до наших вірних, бути разом із ними. Це наш шлях бути близько до наших вірних, шукаючи найкращі методи провадження Церкви, яка змогла 6 відповісти на всі потреби людей на сьогоднішній день. Нині дуже важливими є відносини і комунікація між єпархіями нашої Церкви в цілому світі. Ми є синодальною Церквою, тому повинні йти і зростати разом. Відколи Україна стала незалежною у 1991 році, ці між’єпархіальні відносини стають щораз сильніші. Ми стаємо Церквою, яка чимраз більше й сильніше живе та дихає своєю власною обрядовістю, богослов’ям і канонічним правом. Це повинно провадити нас, щоб виконувати нашу місію проповідування Євангелія для всіх, але завжди згідно з приписами нашої Церкви.
– Які питання церковного життя тепер найбільше обговорюють у вашій єпархії? Якими є виклики?
– Те, що найбільше нас турбує, це внутрішня міграція в Аргентині. Багато людей, шукаючи кращих можливостей для праці, переїжджають із одного регіону в другий і дуже часто залишаються там, де немає наших організованих парафій. Тож надто важко або й узагалі неможливо підтримувати зв’язок з усіма. Також молодь, ідучи на навчання в університети інших регіонів чи міст, втрачає зв’язок зі своїм обрядом, своєю Церквою, зі своїм українським корінням. Так, вони бережуть свою віру, але дуже часто не в нашій Церкві, не в обряді своїх батьків, дідів і прадідів. На сьогоднішній день, на жаль, люди дуже часто вибирають зручність, беручи участь у парафіяльному житті церкви чи каплиці, що розташована найближче до дому, незважаючи на те, що в місці проживання може бути присутня й українська парафіяльна громада. Соціальна інтернет-, телекомунікація також чинить значний, та не завжди позитивний вплив: ведеться велика пропаганда нових ідеологій, які дуже часто йдуть проти навчання Церкви і Євангелія. Важливо зазначити, що Церква також повинна широко використовувати засоби соціальної теле-, радіо- та інтернет-комунікації, щоби могти бути ближче, мати контакт із вірними, особливо коли відстані дуже великі. Власне цим ми й займаємося, особливо в часі пандемії.
– Якою є ситуація з покликаннями до священства і богопосвяченого життя?
– Ми дуже потребуємо нових священничих покликань, тому й працюємо в цьому напрямку. Такі покликання є, але потрібно і далі їх шукати, йти назустріч, показувати шлях. Яким повинен бути цей шлях? Він має базуватися на прикладі власного духовного життя і молитви! Хоч не багато, але ми маємо священничі покликання. Більші труднощі відчувають жіночі монастирі, спільноти богопосвяченого життя. Але тут також потрібно зважати на те, що в Церкві постійно народжуються нові харизми для служіння, і ми повинні використати наші сили в пасторальному служінні для того, щоб мати що запропонувати молодим людям у їхньому пошуку та дорозі до священничого і богопосвяченого життя.
– Аргентина за розмірами співмірна із Західною Європою, українські поселення розміщені на її великих просторах. Чи всюди умови життя Церкви хоча б приблизно однакові?
– Аргентина – дуже велика країна. Тому й відстані між нашими парафіями дуже часто великі. Ми звикли долати 200-300 кілометрів на день і при цьому ще й звершувати кілька божественних літургій. Є священники, які долають 500-600 кілометрів на день для того, щоб бути разом із вірними, служити для них літургію. І все це вони роблять своїм коштом, а також завдяки пожертвам парафіян. Ми не звертаємо уваги на великі дистанції і робимо все для проголошення Євангелія для наших вірних у аспекті й реальності нашого обряду, культури та мови.
Порівняйте, будь ласка, умови життя УГКЦ в Аргентині та Бразилії – країні вашого народження, становлення і першого служіння. Хотілося б більше почути про Бразилію.
– Ми не можемо порівнювати ці дві країни, бо Аргентина і Бразилія дуже різні в культурному аспекті. В Бразилії набагато більше українців, які у своїй абсолютній більшості належать до першої хвилі імміграції. Що підтримувало і підтримує живою та сильною українську спільноту в Бразилії? Насамперед Церква, присутність священників, які прибували разом з іммігрантами до Бразилії. Ще один важливий факт – близькість людей між собою, їхня єдність. Українські родини на початках жили в поселеннях, де були дуже часто тільки українці. Це були, в певному сенсі, «закриті» села з виключно українським населенням. Самі українці часто казали: «Це моя земля! Тут моє майбутнє!» І, що цікаво, більшість із них навіть не були власниками землі, на якій проживали. В тих українських селах на бразильській землі сім’ї жили близько одна від одної, підтримували стиль життя таким, яким він сформувався в Україні. Люди були прості, бідні, але горді зі свого походження, зберігали те, що було для них найцінніше: віру, підкреслену культуру і побожність. У 1980-их роках, коли починалося моє священниче служіння, відвідуючи українські сім’ї, я дуже часто зустрічав п’яти-шестирічних дітей, які ще не знали португальської мови і розмовляли тільки українською, настільки домінувальною і сильною була українська мова і культура в наших поселеннях у Бразилії. Інший важливий чинник присутність сестер-монахинь, які дуже багато допомагають у пасторальній і катехитичній ділянках, заснуванні українських шкіл і передаванні культури, духовності, мови дітям, молоді й дорослим. Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії працюють у Бразилії від 1911 року в більш ніж 40 українських парафіяльних громадах. Додаються до цієї праці два згромадження, засновані у Бразилії: Сестри Катехитки Святої Анни і Катехитки Пресвятого Серця Ісусового. Наприкінці 1970-их років у Бразилії починають працювати Сестри Святого Йосифа і Сестри ЧСВВ. Душпастирюють у Бразилії понад 80 священників: єпархіальних і ЧСВВ. Маємо також покликання до священничого і богопосвяченого життя. Ця велика група священників і богопосвячених осіб, катехитів і катехиток, світських людей працює в зорганізований та послідовний спосіб на добро Церкви і народу. Свого часу перший посол України у Бразилії наголосив: «Ми маємо українців у Бразилії завдяки нашій Церкві!»
– У 2013 році Папа Бенедикт XVI призначив вас апостольським візитатором для вірних УГКЦ, що проживають в Уругваї, Парагваї, Чилі та Венесуелі. Як складається релігійне життя українців у цих країнах, Чи можна говорити про процессти новлення структур УГКЦ?
– Так, ми продовжуємо цю місін уах яка нам була ввірена. Кількість осіб українського походження в Парагваї перевищує 15 тисяч. У Парагваї присутня Українська Автокефальна Православна Церква, Православна Церква України і наша УГКЦ. Всі Церкви та їхні вірні гармонійно співпрацюють між собою. Структурна одиниця (парафія) УГКЦ в Парагваї присутня від 1946 року. Всі 10 храмів (парафія і 9 каплиць) УГКЦ розташовані у пів денній частині Парагваю. Маємо там добре організовану парафію, в якій душпастирюють двоє священників. Храми розміщені на досить великій відстані один від одного, але всі дуже добре організовані. Дуже важливою є праця Катехиток Пресвятого Серця Ісусового, які діють у Парагваї з 1963 року, допомагаючи у пасторальній і катехитичній праці нашої парафії. Це, зокрема, катехиза дітей, молоді і дорослих, літургійний спів, збереження та підтримка української культури, духовності і традицій. У всіх наших парагвайських спільнотах дуже добре збереглася та постійно використовується українська мова – як у літургії, так і в повсякденному житті.
В Уругваї наша Церква була присутня у 1958-1962 роках, коли душпастирював Іпатій Майка, ЧСВВ. Там було надто мало наших вірних, тож зараз дуже важко зібрати їх знову в одну спільноту, передусім через брак зацікавлення з боку українців і через відсутність нашого місцевого священника, який би виконував цю місіонерську роботу. Подібною є ситуація і з формуванням нашої громади в Чилі.
З огляду на складну політичну ситуацію у Венесуелі ми практично не маємо змоги підтримувати хоч якийсь контакт чи відвідувати нашу тамтешню українську спільноту, яка була заснована в цій країні ще у 1960-их роках. Патріарх Йосиф Сліпий у 1967-ому відвідав нашу українську громаду у Венесуелі, де вже душпастирював священник. Із плином часу всі контакти з цією спільнотою втратилися. Але ми маємо велику надію, що незабаром зможемо щось зробити у справі формування нашої парафіяльної громади у Венесуелі.
Розмовляв Володимир Мороз
