Передісторія
Активна фаза підготовки до Святого і Великого Собору Православної Церкви тривала за найскромнішими підрахунками останні півстоліття. Якщо ж поглянути назад, то спроби скликати всеправославний форум були навіть у ХIХ столітті. В цей час розпочався свого роду тектонічний зсув, головно у Константинопольському Патріархаті. У 60-их роках ХІХ століття в Патріархії на Фанарі зародилася ідея скликання зібрання, рішення якого були б зобов’язуючими й легітимними для всіх автокефальних Церков. Ця ідея зринала не раз і в наступні десятиліття. До прикладу, Патріархи Йоаким ІІІ (1878 – 1884; 1901 – 1912 рр. ) і Йоаким IV (1884 – 1886 рр. ) намагалися консолідувати єдність і стати свого роду координаторами внутрішньоправославних справ. Такі дії зі зрозумілих причин наштовхувались на критику з боку росіян, які звинувачували Константинопольську Патріархію в «східному папізмі». Іншою важливо віхою на шляху скликання Всеправославного Собору є неординарна для нинішнього православного світу енцикліка місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Брусського Дорофія «До Церков Христових всього світу». Митрополит ставив собі за мету пожвавлення стосунків з іншими християнськими конфесіями та «оживлення і посилення любові між Церквами». І вже прямими передвісниками такого зібрання були дві наради, чи конгреси, яким все ж не судилося стати вповні Всеправославними Соборами. Одна з них відбулась у 1923 році в Константинополі з ініціативи тамтешнього Патріарха Мелетія, і за її результатами більшість Православних Церков (на короткий час це зробили навіть росіяни) поступово змінили юліанський календар на новоюліанський (фактично аналог григоріанського). Друга нарада відбулась у Москві в 1948 році з очевидної ініціативи Йосифа Сталіна, який прагнув перетворити Москву на вселенський центр православ’я. Але ці дві наради не зібрали достатньої кількості ключових учасників, що володіли «контрольним пакетом акцій» у всеправославній спільноті. На нараду до Константинополя прибули тільки представники найбільш лояльних на той час до нього Церков. А до Москви приїхали сумлінні представники Православних Церков соцтабору, але грецька делегація була представлена доволі низьким рангом, тому така нарада не могла приймати серйозних рішень. Контакти між православними значно пожвавішали після того, як у Римі був оголошений початок підготовки Другого Ватиканського Собору. Тому надзвичайно важко позбутися враження, що соборний процес у православ’ї активізувався саме завдяки аналогічному процесу в Католицькій Церкві. У наступні десятиліття відбулося близько десятка всеправославних нарад на грецькому острові Родос, а згодом у швейцарському Шамбезі та в самому Константинополі. Ентузіазм їх учасників на початках був гідний подиву. Один із перших списків запитань, які необхідно було винести на всеправославне обговорення, містив понад 100 пунктів, згрупованих у вісім головних тем: віра і догмат, богослужіння, управління і церковний устрій, відносини між Православними Церквами, взаємостосунки з рештою християнського світу, православ’я в сучасному світі та соціальні питання. За ці п’ятдесят з лишком років, впродовж яких із перемінним успіхом та конфліктами тривала підготовка Собору, його програма стала менш амбіційною. Тим, що прискіпливо стежили за останніми тижнями і днями перед зустріччю на Криті, було зрозуміло: головною метою зібрання стає сам факт зустрічі, не більше. З програми були вилучені найболючіші питання – такі як автокефалія, нюанси структури Православної Церкви чи кодифікація канонічного права. А ті документи, які дійшли до моменту розгляду, були наскільки вихолощені в процесі узгодження, що не містили нічого неочевидного, лише в загальному потверджували й так відомі вчення і практики Православної Церкви. Інтригою було хіба одне формулювання, що таки «вистрелило», але про це згодом. Тож зустріч все-таки відбулась, хоча її проігнорували Російська, Грузинська, Болгарська, Антіохійська Церкви. Представники Сербської Церкви до останнього часу вагалися, їхати чи ні. Але таки приїхали – лише поглянути, проте їм сподобалося і вони залишились.
Liberum veto
В історії існує один дуже яскравий приклад, коли для прийняття рішення необхідно було домогтися одностайної згоди всіх учасників процесу. Це сейми Речі Посполитої XVI – XVIII століть. Liberum veto («вільне вето») забезпечувало право кожного учасника сейму чи сеймику заблокувати розгляд будь-якого питання або припинити засідання сейму як такого. Ідея цього правила полягала у тому, що рішення, які приймає сейм, повинні влаштовувати всіх зацікавлених його учасників. Безперечно, одноголосне прийняття будь-якого рішення значно підвищує його легітимність. Проте якщо хтось забажає скористатись таким принципом, відійшовши від ідеї «спільного блага», і переслідуватиме тільки власну вигоду чи що гірше – стане засобом деструктивного впливу зовнішніх сил, як це сталося із сеймами Речі Посполитої у XVIII столітті, Liberum veto врешті-решт стане цвяхом у віку домовини всіх добрих починань. Щось подібне трапилося і з підготовкою Всеправославного Собору. Liberum veto – правило, чуже Церкві, проте сучасні очільники Православної Церкви під тиском Московської Патріархії вирішили його імплементувати в соборну практику. Важко собі уявити, щоби учасники Соборів шукали золотої середини, скажімо, між ортодоксальною вірою і аріанством чи іншою єрессю. Тут є щось від постмодерного визнання рівноцінності багатьох правд, щодо яких необхідно було б знайти рішення, внаслідок якого ніхто не відчував би себе неналежно потрактованим. Звісно, існує певна градація богословських питань. Щодо одних мусить бути одностайність, яка, однак, ніколи не досягається компромісом, а лише визнанням однієї правди і засудженням хиб. І є питання другого плану, щодо яких у помісних Церквах може бути свобода, а уніфікація була б зайвою чи навіть шкідливою. Однак принцип консенсусу, чи Liberum veto, на якому так наголошували представники Московського Патріархату і яке зазнало критики на самому Соборі, поховав саму суть соборного процесу ще до його початку. Це було очевидним уже впродовж останніх передсоборних нарад, які провели делегації помісних Православних Церков. Для двох основних опонентів передсоборного процесу – Константинополя і Москви – Liberum veto в його широкому вимірі (оскільки сюди варто включити ті процедури надання автокефалії, які пропонувались напередодні і які передбачали застосування такого ж принципу в таких процесах) стало чи не найгострішим питанням. Простіше кажучи, Москва, вводячи право вето у процедуру Соборів і діянь Церкви, намагається виключити прийняття будь-якого рішення без власної участі й погодження. Константинополь пішов на введення права вето, як виглядає, лише з однією метою – започаткувати зібрання помісних Православних Церков, рішення яких будуть легітимні для всіх. Можна, звісно, дошукуватись низки нецерковних мотивів Константинополя, але в його діях все ж відчувається відповідальність за єдність православної спільноти та прагнення віднайти чи сформувати єдиний православний голос перед обличчям сучасного світу. Московський Патріархат вбачає у цьому прояви «східного папізму», хоч і не проти, щоб така роль була звалена на його плечі. Ця ситуація знову ж таки ставить у центр старе питання вселенської єдності Церкви та роль у ній примату. Не секрет, що в Католицькій Церкві цього православного Собору чекали з надією, що Православна Церква з’ясує нюанси власної природи і єдності, оскільки неузгодженість еклезіологічних традицій у православ’ї унеможливлює й просування діалогу з католиками. Варто лише пригадати конфлікт, який виник між Константинополем і Москвою під час католицько-православної зустрічі в Равенні у 2007 році, коли дійшло до обговорення примату у Вселенській Церкві, або суперечки навколо ролі Константинополя в Православній Церкві, які точилися між грецькими та російськими богословами і спровокували появу документа «Позиция Московского Патриархата по вопросу о первенстве во Вселенской Церкви». Однак, щоби православні спромоглися на власну догматичну конституцію про Церкву, необхідна вільна богословська дискусія, яку наразі блокує Liberum veto.
Відсутні
Здавалося б, після запровадження права вето як принципу прийняття рішень на Всеправославному Соборі вже ніщо не заважало приїхати на нього всім потенційним учасникам. Кожна делегація мала повне право блокувати будь-яке рішення. Проте сталося так, що чотири помісні Церкви таки не приїхали. І не слід у всьому вбачати лише «руку Москви», хоча її вплив на Болгарську Церкву – доведений факт. До прикладу, Грузинська Церква, перебуваючи в постійній опозиції до всіх змін і нововведень, не бачить потреби в Соборі як такому (бо так, як є, є добре) і вважається однією з найвідсталіших у богословському плані, як і Болгарська. Її представники навряд чи могли б зрозуміти занадто тонкі матерії еллінської думки… Неабияким викликом для Константинополя стала відсутність делегації Антіохійського Патріархату (це одна з найдревніших кафедр на християнському Сході, яка належить до давніх Східних Патріархатів разом із Константинополем, Александрією та Єрусалимом). Йогосуперечка щодо парафії у Катарі з Патріархатом Єрусалима (можемо собі уявити, скільки там християн…) виглядає занадто дрібним конфліктом, щоб так сильно вплинути на позицію щодо Собору. Заноситься на те, що у вселенському православ’ї існують набагато глибші неузгодженості (навіть неприязнь), аніж ті, про які зазвичай говорять. Можливо, йдеться про арабсько-грецькі неузгодженості, наприклад, у Єрусалимському Патріархаті, де паства в більшості арабська, а єрархія грецька. Бо ж Антіохія, як відомо, є переважно арабською Церквою. Як я знаю, для греків відсутність антіохійців стала майже шоком. Не кажучи вже про їхню глибоку образу на росіян, які після всіх поступок не приїхали та ще й «накрутили» болгар. Не були присутні на Соборі й Церкви, позбавлені офіційного спілкування чи визнання повнотою вселенського православ’я. Мовиться найперше про Православну Церкву в Америці, богословська думка якої вважається багатьма найбільш розвиненою і плідною на сучасному етапі. Не враховувати її здобутків нині не вдасться жодному православному богослову, проте на Соборі її делегація офіційно не була представлена (за винятком хіба американського богослова українського походження диякона Павла Гаврилюка, який був на Соборі як зовнішній кореспондент прес-служби Вселенського Патріархату). Цікаво, що напередодні Собору на Криті з’явився колективний лист православних богословів світу, які гаряче підтримували проведення зібрання і заохочували єрархів сміливо приступати до обговорення важливих питань та відкритися на дію Духа Святого. Серед його підписантів було чимало представників власне богословської школи Православної Церкви в Америці, які займають важливі посади на богословських факультетах у США. Зі зрозумілих причин на Соборі не було й делегації Київського Патріархату та Македонської Церкви – структур, які виборюють визнання свого автокефального статусу. Українське питання, безперечно, обговорювалось у кулуарах і безсумнівно було для мислячих єрархів набагато цікавішим та серйознішим, аніж ті, що дійшли до протоколу, оскільки торкається самої серцевини проблем, які накопичились у православ’ї. Відсутність делегації Московської Патріархії не стала несподіванкою. Напередодні представники Російської Церкви намагалися викинути з порядку денного всі незручні питання, і коли їм все ж таки пішли на поступки, вони зрозуміли, що їх не влаштовує сам факт проведення Собору. Москва з усіх сил намагається і намагатиметься зруйнувати будь-яку можливість понадпомісного органу в Православній Церкві. Націоналістичне гасло дуче Беніто Муссоліні «Все в державі, нічого поза державою, нічого проти держави» найкраще віддзеркалює підхід керівництва РПЦ. На їхню думку, жодне питання, яке стосується життя помісної Православної Церкви, не може вирішуватись поза нею чи всупереч їй. І якщо, за задумом Константинополя, Собори повинні тепер стати постійними і відбуватися регулярно, то з часом їх учасники зможуть набратися сміливості й почати вирішувати справжні проблеми. Наслідки таких рішень, оскільки зібрання ці повинні бути всеправославними, покликані стати авторитетними для всіх Церков. Такого «втручання» у внутрішнє життя в Москві не бажають. Російську Церкву більше влаштовують двосторонні, часто залаштункові, домовленості, аніж відкритий і зобов’язуючий діалог з усіма його наслідками.
Що далі?
Я бажав би уникнути заглиблення в документи Собору, що відбувся на Криті, з простої причини – ці документи очевидні. Ніхто не очікував від православних нічого іншого: що мало бути прийняте, те й прийняли. Ніяких новаторських підходів чи документів Собор не видав, лише потвердив те, що було відомо раніше. Навіть навпаки – у помісних Церквах подекуди існують набагато змістовніші напрацювання, аніж запропоновані Собором. І це справді доволі дивна тенденція. Проте одне положення, вважаю, треба виокремити. Воно було не так новаторським, як досить радикально змінило суть попереднього проекту документа. Мовиться про трактування Православною Церквою інших християн. Якщо в попередній версії зазначалося, що «Православна Церква констатує існування (ὕπαρξιν) в історії інших християнських Церков і конфесій, які не перебувають у спілкуванні з нею», то в офіційному документі Собору в реальному існуванні таким Церквам вже відмовлено, але їхні самоназви шануються: «Православна Церква визнає історичні найменування інославних християнських Церков і конфесій, які не перебувають у спілкуванні з нею». Тож судячи з документа Собору, за межами православ’я є онтологічно-церковний «нуль», одні, так би мовити, вивіски. Слабкість решти документів виявилась і в тому, що ми наразі не спостерігаємо жодного постсоборного процесу. Можливо, ще рано робити висновки, але ймовірно, що його не буде взагалі. Головні дискусії зосередились навколо того, чи був Всеправославний Собор узагалі, а чи це черговий «холостий постріл», як то було із зустрічами у 1923 і 1948 роках. Для післякритського періоду вселенського православ’я це питання залишається ключовим. Дозволю собі припустити, що визнання цього зібрання справді Всеправославним Собором, чи його першою сесією, всіма Церквами може справді відкрити в наступні роки шлях до усунення всіх проблем та плідного пошуку Православною Церквою відповідей (у тому числі й на «українське питання») на виклики сучасності. Якщо ж цього не станеться, це відкине цілу православну спільноту на кілька десятиліть назад і тільки поглибить внутрішні протиріччя, посилить самоізоляцію помісних Церков, помножить і без того чималу кількість проблем. Тож як до, так і після зустрічі на Криті для помісних Православних Церков ключовим питанням залишається те, чи вони справді здатні бути єдиною Церквою, про яку йдеться у сповідуваному ними Символі віри.
Анатолій Бабинський
