В червневому числі «Патріярхату» було опубліковано, що в цьому числі дещо докладніше порушимо та зреферуємо питання святкувань 1000-річчя християнства Руси-України, а зокрема справу присвяченого симпозіюму, що його організатором чи вірніше плянувальником є проф. Павло Маґочий і Компанія. Бажалось би оминути терміну «Компанія», але не знаємо осіб, хто ще цією справою займається. На цьому місці ще раз підкреслюємо, що 1000-річчя християнства Руси-України має більше й глибше значення, як ми собі уявляли.
Поволі ці питання нам стають більше виразні. Зокрема в останньому часі виявилось, яке велике заінтересування цими питаннями виявили наші відвічні вороги — Москва і навіть деякі наші противники. Якщо тільки приглянутись, скільки місця й уваги присвячується цьому питанню у комуністично-атеїстичному світі, то це також про щось говорить. Справами 1000-річчя християнства Руси-України займаються вожді Кремля і «святці» Загорська. Вони створили цілу плеяду дресованих у цій ділянці «найкращих» борзописців, які навипередки пишуть «паньщизняні» «сочіненія».
Слід відмітити, що не задніх в цьому відношенні пасе Російська Православна Церква на еміграції. Однаково перші й другі привласнюють собі тисячорічне надбання християнської культури Руси-України.
Більшовицькі вожді Кремля роблять і, мабуть, будуть продовжувати спроби намовити Апостольську Столицю, щоб вона взяла участь у цих святкуваннях, які приготовляються у Радянському Союзі. Тут зроблено тільки натяки на цю широко закроєну акцію.
В останньому часі на сторінках «Свободи» (за 7 травня ц.р.) була надрукована стаття проф. Омеляна Пріцака під назвою: «Тисячоліття християнства України та українська національна гідність», яка відкриває небезпеку, що скривається за симпозіюмом, заплянованим П. Маґочим і Ко.
Стаття О. Пріцака написана драматично. Це зрозуміло. Запізнавшись, мабуть, з цим самим матеріялом, що й О. Пріцак, треба було так писати, щоб збудити увагу української громади та вказати на евентуальні небезпеки, що скриваються за заплянованим симпозіюмом.
Стаття О. Пріцака викликала широке заінтересування серед української громади. (Щоб не переповідати статті, друкуємо її повністю на іншому місці). Стаття не була повністю інформативною, і читач перед собою ставив питання з надією, що скоро будуть надруковані додаткові інформації та вияснення. Через вісім днів, замість сподіваних додаткових вияснень й інформацій, появилась заява з підписом проф. д-ра Омеляна Пріцака, якою заперечено статтю з 7-го травня, і цією заявою закрито відкриту щілину правди (заяву також друкуємо на іншому місці).
За таке кажеться — вибачаємось, бо читач був поставлений у складну й безглузду ситуацію. Читач мав тепер сам шукати, що є правдою — стаття з 7 травня чи заява О. Пріцака з 15 травня. Найбільше істотне сказав у своїй заяві сам О. Пріцак: «Як тепер виявилося, я опирався на неповні і частинно неточні інформації…». Чи справді так? Маючи перед собою ці самі документи, ці самі прилоги, ці самі списки людей, що їх мав і ними користувався О. Пріцак, трудно повірити, що його заява відповідає змістові справи. Тому виринає припущення, що заява була даниною комусь і для чогось. Ні більше, ні менше, заява О. Пріцака викликала велике замішання і різні припущення, але знайти в цьому правду не було й дальше не так легко.
Після цього появилась заява-вияснення Павла Р. Маґочого, що, до речі, поза з’ясуванням самої справи, нічого не вияснювала. Магочий у своєму виясненні підкреслює моменти, в яких проф. Пріцак помиляється, чи вказує, що не відповідає правді, але він не каже, що саме є правдою. Варто звернути увагу на перше речення його вияснення, яке звучить так: «З огляду на велике значення недалекого Тисячоліття Християнства для українців та інших східніх слов’ян…» П. Маґочий не називає по імені «інших східніх слов’ян». Чи справді є якісь «інші східні слов’яни», що були одночасно в 988 році у Київській Русі охрещені? Це дуже засадниче питання, яке чомусь злегка нам підсуває П. Маґочий. Нам відомо, що П. Маґочий вже поробив деякі «відкриття» нових народів чи народностей. Чи в даному випадку маємо вважати за ще одну спробу відкриття «нових» східніх слов’ян?
Переглянувши всі матеріяли і списки осіб, що є запропоновані як учасники симпозіюму, важко повірити, що такий список міг складатись істориком української катедри. [Текст проекту П. Маґочого подано повністю в українському перекладі на іншому місці — Ред.].
Щоб у цій справі бути краще зорієнтованим і дізнатись, чи дальше продовжується праця над здійсненням цього проекту, я вирішив потелефонувати безпосередньо до проф. Маґочого і при цьому поставити йому кілька питань. На мої питання П. Маґочий давав відповіді.
На питання: «Як це сталось, що Ви взялись за організацію симпозіюму, присвяченого 1000-річчю хрещення Руси-України?», відповідь П. Маґочого була така: «Це сталось у Торонто під час конференції, присвяченої Митрополитові Андреєві Шептицькому, якої я був організатором. Толі до мене підійшов о. Скрибано з Риму і запропонував, чи я міг би зайнятись і виготовити плян для симпозіюму, присвяченого 1000-річчю хрещення Руси, і чи міг би я прибути до Риму, щоб обговорити ці справи. На що я дав згоду. Тоді також був пан Маркусь».
П. Чи Ви могли б мені сказати, хто, крім Вас, був з Вами у Римі, якщо це не є таємницею?
В. Ні, це не є таємниця, але мені не вказано називати їх імен.
П. До чого Ви в Римі договорились?
В. Властиво ми ні до чого не договорились, я представив свій плян.
П. Чи продовжуєте дальше працювати над Вашим пляном?
В. Ця справа все ще є на столі. Якщо будуть фонди, то можна буде продовжувати. Ми не маємо фондів.
П. Чи Вам відомо, що вже від довшого часу підготовляється для цієї ж справи міжнародній симпозіюм з участю визначних науковців-медіявістів, який має відбутись у Равені, Італія?
В. Так, я знав, але програми не бачив. Це українська імпреза.
П. Що значить українська, це ж має бути міжнародня?
В. На жаль, відповідь була невиразна і заплутана. Співрозмовник «спіткнувся» — М. Г.].
П. Будь ласка, чи Ви могли б мені сказати, хто і як підбирав кандидатів до участи? Я маю перед собою Ваш проект.
В. Чи друга сторінка цього проекту є підписана мною? Ні, немає. Це не є мій проект. У моєму проекті було подано 35 осіб, в цьому, який Ви маєте, є більше. Цей проект, що Ви його маєте, є римський проект. [Як мене інформували, то цей проект розсилав сам П. Маґочий — М. Г.]
П. Чи можна мати Ваш проект, щоб побачити різницю?
В. Ні один з проектів не є затверджений, вони є на столі для обговорення, їх можна міняти, додавати чи віднімати.
На закінчення я подякував проф. Павлові Маґочому за розмову і його відповіді. Маґочий попросив, щоб йому переслати те число «Патріярхату», у якому буде наша розмова. Я його запевнив, що це зроблю.
Після цього я мав нагоду запізнатись із написаною заявою у цій справі президента Фундації Катедри Українознавчих Студій при Торонтському університеті Ігоря Бардина. яка була надрукована у «Новому шляху» за 8 червня 1985 р. (Заяву друкуємо на іншому місці). Автор заяви пише про «жалюгідний спалах гніву професора Пріцака…», але в той час прозраджує деяке незнання справи.
Друга заява-лист Петра Яцика. що про нього можна б і не згадувати, бо він є дещо не в тоні.
Не тільки одним чи двома, але і десятьма телефонами, не тільки до ректорів, але й до президентів держав, не можна деяких справ вирішувати і в даному випадку згаданої справи також ні. Цікаво, чи автори двох згаданих листів-заяв простудіювали всі закулісні матеріяли і списки проекту П. Маґочого і Ко?
Цікаво було б також знати, які були розмови з представниками з Радянського Союзу? Я певний, коли б автори двох листів до проф. Пріцака були докладно познайомлені про всі ці питання, то вони були б не написали таких своїх заяв.
Назвім хоч деяких осіб і установи із згаданого проекту, які є запрошені браги участь у симпозіюмі 1000-річчя християнства. Ось вони — православні росіяни (московська патріярхія): архиєп. Пітірім, митроп. Владімір і представник Радянського Союзу (мабуть, відповідальний по релігійних справах, іншими словами — КҐБіст) Ніколай Гордієнко. Це є ті ліквідатори Української Католицької Церкви, що сьогодні дальше її переслідують і останньо арештували Йосифа Терелю за те, що він вимагав дотримуватись Радянської Конституції, щоб була свобода слова, віри, зборів… Це переємники Патріярха Алексея, який 40 років тому закликав: «… Господь явно благословив зброю тих, хто піднявся проти Гітлера і фашизму на захист волі, миру та щастя людськости… А до чого закликав Вас небіжчик митрополит Андрей Шептицький та його найближчі спільники? Вони кликали Вас під ярмо Гітлера. вони вчили вас схиляти свої голови перед ним…». А після цих слів дальше Алексей закликав: «… порвіть, розторгніть вузи з Ватиканом, який веде вас у темряву, у духову загибель завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти цієї вільної людськости, хоче вас поставити спиною до всього світу».
Це є слова церковного ієрарха московської Церкви. Сьогоднішній патріярх Пімен, який також сповняє волю кремлівських вождів, ще ні разу не став в обороні переслідуваних вірних українців православних, католиків, баптистів і взагалі в обороні невинних людей, мільйони яких караються по тюрмах і засланнях.
Це ті, що ограбували нашу християнську й національну культуру. Чи ми мали б з ним сідати до спільного столу? Тут влучно зареагував на це проф. О. Пріцак. Може, дехто з організаторів не знає чи не бажає знати цих справ, але обидва автори заяв-листів про це добре знають.
Також варто було б приглянутись до інших учасників симпозіюму, хоч би представників Російської Православної Церкви на еміграції і їхнім публікаціям на цю тему, тоді ми ще краще побачимо, з ким ми пробуємо відзначати наше 1000-річчя християнства Київської Руси і кому воно вийде на користь!
Згадаймо ще відому фігуру з ватиканських кругів, колишнього монсеньйора, а тепер кардинала, Яна Віллебрандса, голову Римської Курії християнської єдности, а також єзуїта Дж. Лонга. До речі, український Патріярхальний рух не від сьогодні твердив і твердить, що кардинал Віллебрандс вже від довшого часу шукав «медових» днів діялогу з московською патріярхією, але в цьому завжди йому стояла на перешкоді УКЦерква.
Тому він мовчав на Соборі московської православної Церкви у Загорську, коли там ще раз анулювали унію УКЦеркви з Римом у присутності згаданого кардинала і, якщо не помиляюсь, о. Дж. Лонга. Ні тоді, ні після того Ян Віллебрандс як офіційний представник не запротестував проти цього акту. Сьогодні кардинал Віллебрандс займається чи буде займатися оркестровкою нашого 1000-річчя християнства Руси-України.
Правдоподібно П. Маґочому не ішлось про цього роду питання, бо він до цих релігійно-національних питань не має відповідного відчуття, а у першу чергу йому йдеться, щоб особисто блиснути в ролі доброго науковця і організатора. Чи так ми маємо відзначати наше 1000-річчя християнства Руси-України? Звичайно, ні. Тут належить проф. Пріцакові подяка, що він вчасно виніс це питання на денне світло, хоч можна було ці питання поставити у дещо іншій площині. Ні більше, ні менше — за лаштунками плянованого симпозіюму криється небезпека для українського народу!
Микола Галів
П.С. Коли ця стаття була вже складена. Редакція одержала листа-пояснення проф. О. Пріцака, що його друкуємо нижче. Тому зміст згаданого листа не був взятий до уваги.
