800 років тому, в 1221-ому, Папа Гонорій ІІІ усно затвердив спосіб життя «братів і сестер покути святого Франциска з Ассізі, які живуть у власних домівках». Фактично це були перші Правила життя майбутнього Третього ордену францисканців. Як історик і дослідник цього явища, роздумуючи над природою та місією третіх орденів, хочу звернути увагу на деякі важливі, на мою думку, аспекти.
Передусім, чому «третій орден», звідки походить така назва? У наш час чоловічі чернечі спільноти вважають першим орденом, жіночі – другим, а світські члени інститутів богопосвяченого життя – третім орденом. Але історично так було не відразу. У Середньовіччі (V – XV ст.) в Європі було поширене уявлення про троїсту будову суспільства. Воно поділялося на три стани: «тих, що моляться» (священнослужителі), «тих, що воюють» (лицарі, феодали) і «тих, що працюють» (спочатку переважно селяни, а згодом ремісники, торговці, підприємці – так званий «третій стан»). Поступово склалося й уявлення про триєдину будову Церкви. Наприкінці ХІІ століття до «чину клириків», тобто священників, та до «чину монахів» додався «орден (або чин) покаяння (покути)», який складався з мирян. Рух покаяння став дуже популярним наприкінці ХІ століття. Його характерною рисою було апостольське життя, виражене добровільною вбогістю, народними проповідями, покутними практиками та справами милосердя.
Головною підвалиною, фундаментом ідентичності Третього ордену завжди було і є виразне уявлення про богопосвячене життя як найвищу християнську досконалість – життя за «образом Христа» (для пор.: Іван Павло ІІ. Богопосвячене життя/ Vita Consecrata, §§14, 18, 32). Чимало світських людей прагнули наслідувати спосіб життя святих Франциска, Домініка та інших, проте не всі могли стати монахами. Серед ревних віруючих, сповнених Христовим Духом, були люди вже одружені, які мали сім’ї та дітей або займали певне суспільне становище і були зв’язані різного роду відповідальністю. Відмовлятися від виконання взятих на себе обов’язків означало б шукати для себе легшого життя замість того, щоби виконувати заповіді Христові та обов’язки власного стану і нести таким чином за Ним свій хрест.
Із таких засновків і народжується Третій чин як свого роду «монахи в миру», вірні, що перебувають фактично на межі Церкви та світу. Вони є активними членами Церкви, але залишаються в світі, хоч і не є від світу, будучи «народжені згори» (Ів 3, 3) та «отримавши владу бути дітьми Божими» (Ів 1, 12-13).
Спочатку стиль життя, який святий Франциск дав мирянам, був викладений ним у «Листі до вірних». Зміст його стосувався найпростіших мінімальних основ покаянного життя, а саме:
- 1) любові до Бога (усім серцем своїм, усією душею, усім розумом та всією силою своєю) і ближніх, як до самих себе;
- 2) відмови від гріха;
- 3) участі в Євхаристії і Тайні покаяння;
- 4) актів милосердя як плодів покути і доказу євангельського життя.
Людина, яка не чинить цього, на думку святого Франциска, є мертвою ще за життя. Потім, у 1221 році, були затверджені вже докладніші Правила життя Третього ордену, які періодично коригували впродовж століть аж до нашого часу. Практично одночасно або невдовзі після францисканців виникли треті ордени домініканців, кармелітів та інші.
Найкращий засіб моральної віднови суспільства
Після несприятливих обставин і відвертих гонінь епохи Просвітництва, Великої французької революції та просвічених монархій друга половина ХІХ століття стала часом відродження й активізації римо-католицьких чернечих орденів. На тлі модернізації та секуляризації західного суспільства і культури Церква в період понтифікатів Лева ХІІІ (1878 – 1903 рр.) та Пія Х (1903 – 1914 рр.) прагнула дати відповіді на виклики часу, передусім на соціальне питання, а також дедалі більше усвідомлювала необхідність підвищення ролі світських людей у церковному житті. Поступове відновлення чернечих орденів у другій половині ХІХ століття разом із культурою романтизму мало вплив і на відродження Третього чину.
Особлива роль у цьому належала Леву ХІІІ, за час понтифікату якого були сформульовані основи соціальної доктрини Католицької Церкви. Він вважав поширення терціарства ліком від тодішніх проблем Церкви та суспільства. «На всі ті болячки є відповідний засіб у конгрегаціях Третього ордену, тож гаряче заохочуємо всіх вірних до вступу в Третій чин святого Франциска й дотримання його Правил […]. Віримо […], що душпастирі зроблять усе, щоби засновувати в своїх парафіях подібні конгрегації та формувати життя братів Третього чину згідно з засадами, встановленими святим Франциском», – писав він у пастирському листі від 20 грудня 1871 року, ще будучи архиєпископом Перуджі в Італії.
Ту ж лінію він продовжив як Папа. З нагоди 700-ої річниці від дня народження святого Франциска 17 вересня 1882 року Папа Лев ХІІІ видав енцикліку «Auspicato concessum», у якій, наголосивши на величі постаті святого і труднощах, котрі переживав його Перший орден, доручив продовження його місії Третьому чинові та закликав вірних до численного вступу до лав терціарства. Понтифік розглядав у енцикліці Третій чин як найкращий засіб моральної віднови суспільства.
Андрей Шептицький і Третій чин в УГКЦ
Відродженню терціарства сприяли нові, дещо спрощені та пом’якшені Правила францисканського Третього чину, запропоновані Левом ХІІІ у його Апостольській конституції «Misericors Dei Filius» 30 травня 1883 року. Документ відкривав Третій чин для ширших верств віруючих, щоби «прискорити навернення одиниць і всього суспільства до Ісуса Христа». Станом на початок ХХ століття загальна кількість членів францисканського Третього чину становила два з половиною мільйони осіб по всьому світу, а в 1930-ті роки – чотири мільйони.
У той же історичний період, наприкінці ХІХ століття, в Галичині, що перебувала у складі Австро-Угорщини, виникли братства василіянського Третього чину. Як свідчать найновіші дослідження архівних документів, зокрема сестри Християни Голомідової, Мирянський чин Святого Василія Великого був заснований в УГКЦ у 1897 році ігуменом монастиря Святого Онуфрія у Львові отцем Андреєм Шептицьким, ЧСВВ, майбутнім Митрополитом. Згодом Митрополит Шептицький запросив до нашої Церкви Згромадження редемптористів, при якому в часи підпілля УГКЦ теж розвинувся Третій чин. У повоєнний період треті ордени василіян і редемптористів відіграли помітну роль у збереженні та функціонуванні підпільної УГКЦ в умовах комуністичних переслідувань у СРСР.
Водночас у багатьох країнах впродовж ХХ століття щораз більше зростала кількість людей, які бажали жити духом чернечих спільнот, співпрацювати з ними, але не хотіли формально вступати у них (через тривалий випробувальний термін, урочисті обітниці, у деяких спільнотах – нове ім’я, габіт тощо). Тому в наш час є формальні й неформальні (або «офіційні» й «неофіційні») члени різних третіх чинів, які разом із відповідним чернечим орденом вважаються одною чернечою родиною.
Багато чинів і згромаджень уже вилучили з назви слово «третій»: «Францисканський орден світських» (чинний статут із 1978 року), «Світські домініканці» (1987 року), «Мирянський чин Святого Василія Великого» (1992 року) та інші.
Не тримати святість тільки для себе
Загалом Третій чин можна визначити по-різному. Як правило, це світські люди, які належать до чернечих згромаджень, але не обов’язково живуть у спільнотах і не складають чернечих обітів (чистоти, убогості й послуху), однак беруть участь у духовності згромадження та його діяльності. Або ж, як пишуть Микола Кирюшко та Ірина Єрмак, це об’єднання людей, котрі «прагнуть служити Богові, не виходячи зі свого світського стану. Не полишаючи мирських занять, вони максимально можливою для них мірою присвячують своє життя Богові». При цьому вони перебувають у тісному зв’язку та під духовною опікою одного з чернечих орденів або згромаджень і є його невід’ємною складовою частиною, його мирянським відгалуженням.
Директорія Третього чину мирян Чернечої родини Воплоченого Слова, який діє і в УГКЦ, визначає його як асоціації мирян, які, живучи у світі, бажають брати участь у дусі Чернечої родини, щоби певніше та дієвіше шукати власне християнське вдосконалення та здійснити освячення всіх людей через діла апостоляту. Чому «певніше та дієвіше»? Тому що під духовним проводом і опікою чернечої спільноти. Тобто метою є найперше сприяти духовному зростанню і освяченню особи, направляти її самовдосконалення. Але разом із тим «не тримати святість тільки для себе», а поширювати християнські принципи і духовність свого згромадження на світ довкола, своє середовище: сім’ю, родину, друзів, робочий колектив і так далі. Найперше власним прикладом, а також словом, справами, вчинками. Саме терціарії можуть бути дієвим прикладом реальної можливості жити за євангельськими принципами у світі, за межами монастиря.
Що ж дає людині належність до Третього чину? Відповідає на це питання досвід Вселенської Церкви, з якого ми покликані користати, спираючись на власну традицію.
Про успіх Третього чину в справі втілення християнських ідеалів можемо судити насамперед із великої кількості святих (тільки францисканських – близько 75 станом на початок ХХ століття, а зараз набагато більше) та блаженних різних соціальних станів, яких він породив. У історії Церкви залишили вагомий слід і відомі домініканські терціарії: свята Катерина Сієнська (одна з чотирьох жінок, визнаних учителями Церкви, мирянка, яка мала величезний моральний авторитет і вплив на найвищих духовних осіб свого часу); в Америці перша канонізована свята – Роза з Ліми (померла 1617 р.) та перший мулат-американець, зачислений до лику блаженних, Мартін де Поррес (помер 1639 р.); у Франції – святий Людовік Марія Гріньйон де Монтфорт (1673 – 1716 рр.), відомий своїми трактатами про істинне вшанування Пресвятої Діви Марії, про Вервицю та багатьма іншими.
Серед знаменитих осіб, яких історична традиція відносить до францисканських терціаріїв, можуть бути й видатні діячі культури та мистецтва епохи Відродження – Данте Аліґ’єрі, Джотто, Франческо Петрарка, Рафаель, Мікеланджело; знамениті першовідкривачі Христофор Колумб, Васко да Гама; відомі письменники, класики світової літератури Сервантес («Дон Кіхот»), Лопе де Вега («Собака на сіні»), Дон Педро Кальдерон (вершина іспанської драматургії ХVІІ ст.), видатний угорський композитор і піаніст ХІХ століття Ференц Ліст. Сюди ж належали відомі винахідники, науковці Луїджі Гальвані (фізик, гальванічний елемент), Алессандро Вольта (на честь якого електричну напругу вимірюємо у вольтах), відомий італійський правник кінця ХІХ – початку ХХ століття Контардо Ферріні (1859 – 1902 рр.), автор 200 праць і підручників з римського права, і багато інших. Серед відомих державних, політичних діячів – свята Єлизавета Угорська, король Франції Людовік ІХ Святий, король Кастилії святий Фердинанд, свята Єлизавета Португальська, а також Кола ді Рієнцо (середньовічний римський політик, народний вождь, трибун, вождь народного повстання у Римі 1347 р.), святий Томас Мор – лорд-канцлер Англії ХVІ століття, виступив проти неморальної поведінки короля Генріха VІІІ, який мав кілька офіційних дружин і коханок (відомий фільм «Генріх VІІІ та його шість дружин»), Габріель Гарсіа Морено – еквадорський державний діяч, двічі президент країни в ХІХ столітті, який був обраний і на третій термін, але загинув унаслідок замаху. Під його керівництвом Еквадор здійснив значний поступ у галузі науки й освіти. Він сприяв розвитку економіки країни, боровся з корупцією, віддавав свою зарплату на доброчинність. І цей перелік можна продовжувати.
Цікаво, що укладач знаменитої «Помпейської дев’ятниці» блаженний Бартоло Лонго (1841 – 1926 рр.) був спочатку сатаністом і навіть служителем цього культу, але навернувся і належав до Третього чину домініканців, прожив 85 років, відомий як апостол молитви на Вервиці, дуже поширював цю практику.
Членами Третього чину були всі понтифіки від середини ХІХ до середини ХХ століття, тобто від Пія ІХ (роки понтифікату 1846 – 1878) і до Івана ХХІІІ (1958 – 1963).
У другій половині ХХ століття, діючи в умовах комуністичної влади, до францисканських терціаріїв належав примас Польщі кардинал Стефан Вишинський, якого називали «примас тисячоліття» (за його керівництва польським Костьолом краківський кардинал Кароль Войтила був обраний Папою Римським – Іваном Павлом ІІ). Третьочинцями були також Архиєпископ Праги кардинал Франциск Томашек, Архиєпископ Загреба кардинал Алоїзій Степінац та інші відомі люди. Чимало зі згаданих вище осіб не мали формальної влади, але здійснили величезний влив на сучасників силою свого морального авторитету.
Уже в ХХ столітті у житті світських орденів брали участь такі відомі політики, як Конрад Аденауер – творець сучасної ФРН, один із батьків-засновників об’єднаної Європи – майбутнього Євросоюзу, який бачився як об’єднання на християнських засадах. Вислів «ера Аденауера» – це, зокрема, й «німецьке економічне диво» 1950-их років. До Третього чину належали рейхсканцлери Німеччини в період між двома світовими війнами Вільгельм Кун і Вільгельм Маркс (обидва були членами Третього чину домініканців), визначні німецькі політики другої половини ХХ століття Франц-Йозеф Штраус, Райнер Барцель, Гайнріх Любке (усі – ХДС/ХСС).
Втілювати образ святості та євангелізувати культуру
Сучасний світ любить говорити про успішність, міряючи її своїми критеріями. Насправді кожен із нас обирає один із двох шляхів: шлях посередності, на який нас штовхає світ, або шлях величі. Святість – це шлях величі, як і моральне лідерство. Незалежно від суто земних вимірів і критеріїв. Адже можна говорити і про звичайну повсякденну «святість по сусідству» (для порівняння: Папа Франциск, Апостольське повчання «Радійте й веселіться» 2018 р.).
Усі згадані особи вплинули на хід світової історії. Їхні імена знає весь світ. Це якщо вести мову про «успішність», про яку так модно говорити сьогодні. Але що спільного є в них усіх? Кожен із них на своєму місці, в свою епоху, в своїх власних умовах і конкретних обставинах життя втілював свій образ святості, часто унікальний і неповторний. По-своєму вони «євангелізували культуру» свого часу і свого народу, втілювали християнські принципи в своєму житті.
Суттю богопосвяченого життя є продовження людськості Христа, його людської природи в часі та просторі аж до нашого дня. «Хто ж пристає до Господа, є одним з Ним» (за іншими перекладами – «стає одним духом із Ним») та «хіба не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, що у вас пробуває, якого ви маєте від Бога?» (1 Кор 6, 17, 19)
Чи може хтось дати другу людську природу Христові, не живучи Його Духом? Відповідь дуже проста (я не кажу, що легка для виконання, але проста за суттю): віддати Христові свою людську природу, тобто своє тіло і душу, означає, по-перше, сповнитися і жити Його Духом, перебувати в Ньому, у Ньому знаходити свою власну ідентичність, тобто тотожність, тожсамість. Адже саме «у Ньому бо живе вся повнота Божества тілесно, і ви причасні в тій Його повноті» (Кол 2, 9-10). А звідси, по-друге, завжди робити те, що Він, тобто щоб Він міг продовжувати творити все через нас, а саме:
- 1) споглядати Отця і слухати Його голосу;
- 2) молитися – розмовляти з Отцем;
- 3) проповідувати Слово і Царство Боже, поширювати їх, навчати, ділитися духовними дарами;
- 4) зцілювати душі й тіла (через молитву і Таїнства Церкви), виганяти злих духів (усюди, де ми присутні), творити інші справи любові та милосердя.
А продовжувати втілювати Христа у все людське є дуже актуальним сьогодні, завжди буде актуальним, поки існує світ. Особливо важливим є плекання традиційних християнських моральних і сімейних цінностей: збереження людського життя від зачаття до природної смерті, захист сім’ї як союзу чоловіка і жінки, народження та християнське виховання дітей. Переконався на власному досвіді (маю похресників із різних сімей), що ніхто і ніщо – ніяка школа, ніяка держава, ніякі хресні чи родичі – не здатні повноцінно замінити дитині нормальну, здорову сім’ю. Сім’я є основою всього суспільного життя. Руйнування сім’ї – це руйнування людського суспільства, перетворення людей на атомізовану масу, з якою можна робити все, що завгодно. Недарма Христос був таким категоричним, коли навіть законне розлучення прирівнював до перелюбу. Думаю, що захист людського життя і підтримка здорової християнської родини найближчим часом буде особливою місією для всіх християн.
Духовні шукання в сучасному світі
Християнським покликанням є загалом свідчити всюди про Божу присутність насамперед власним прикладом – прикладом свого життя. Це також означає продовжити Воплочення і дати другу людськість Христу. Добре, але що тоді дає належність до Третього чину саме в умовах сьогоднішнього світу?
- 1) Насамперед це унікальна можливість брати повноцінну участь у богопосвяченому житті, а також в його місії та діяльності у світі, залишаючись при цьому особою світською, мирянином чи мирянкою, людиною одруженою чи ні, будь-якої професії чи заняття.
- 2) Можливість жити духом Христа в його конкретному історичному і культурному виразі – у вигляді духовності певної чернечої родини, жити нею у впорядкований і схвалений Церквою спосіб – на основі затверджених у встановленому порядку правил життя. Наприклад, святий Франциск свого часу вважав правила книгою життя, серцевиною Євангелія, шляхом досконалості, ключем до раю, заповітом вічного союзу.
- 3) Мати братерську спільноту і завдяки їй – взаємодопомогу та підтримку (передусім молитовне заступництво, що може мати вирішальне значення в недугах, потребах і труднощах, під час спокус, випробувань, диявольських підступів), а також постійне утвердження у вірі через систематичне формування впродовж цілого життя, особливо духовне, та середовище зустрічі, спілкування і спільної діяльності близьких за духом людей.
І на завершення, оскільки тепер загальнопоширеною є думка, що місія будь-якої організації – це головний сенс її існування, варто сказати кілька слів про базові поняття покликання, призначення та місії. Сьогодні так модно шукати себе та самореалізації, шукати свого покликання і призначення на різних коучингах, тренінгах, семінарах і так далі. Усе це нормально і свідчить про одну з фундаментальних потреб людини – пошук справжнього себе та смислу свого буття. Мені видається, що ми ще по-справжньому не запропонували нашої християнської відповіді на цей великий духовний пошук сучасної людини.
Для нас, християн, із покликанням усе зрозуміло – всі ми покликані до святості – особистої та освячення інших – у тому чи тому стані, кожен у свій унікальний спосіб. Що ж до місії, то це слово походить від латинського «відправляти» або «надсилати»: «Ідіть, отже, навчіть усі народи…» (Мт 28, 19) І тут я згоден із сучасною психологією, що місія має бути практичною реалізацією земного призначення, а воно завжди перебуває на перетині наших талантів і найбільших потреб людства. Оскільки таланти є Божими дарами – через нас для інших та всього світу, так само «харизма» для будь-якого згромадження означає божественний дар, тобто талант. Тому воля Божа щодо кожного з нас чітко виражена в наших талантах, тобто Божих дарах, завдатках, які ми маємо і які нам доручено використовувати (тобто застосовувати з користю для всіх), розвивати і примножувати, щоби сторицею повернути Богові належні Йому плоди. Для кожного згромадження таким талантом є його харизма. А одна з найбільш фундаментальних потреб людства, на яку треба відповісти, це туга за втраченим раєм (Небесною Батьківщиною), відображена символічно в притчі про блудного сина – повернення до «батьківського дому» – дому любові, милосердя та безумовного прийняття тебе таким, яким ти є, до того, що може дати тільки Бог та єднання з Ним. Прийти самому до Нього і допомогти іншим – ось єдина справжня місія християнина, гідна праці та самопожертви.
Бажаю всім третім чинам нових покликань і неймовірних Божих натхнень, щоби завжди жити Духом Христа і його конкретним вираженням у дусі кожної чернечої родини та її засновника, адже кожне згромадження живе по-справжньому, допоки дух засновника передається не лише через писані тексти, але й через живий приклад. Бажаю третьочинцям жити насамперед живим прикладом і молитвами Пресвятої Богородиці й Пречистої Діви Марії та всіх святих!
Олег Жерноклеєв, д-р історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника
