Свята і незаперечна правда — хто не стукає, тому не відкривають, хто не просить, тому не дають. Треба ствердити і підкреслити, що вибір владик: митр. Степана Сулика до Філядельфії і єп. Іннокентія Лотоцького до Чікаґо стався в наслідок нашого стукання. В тому акті була маленька поступка Апостольської Столиці в сторону нашої Помісної УКЦеркви. Після свячень і величавих інсталяцій нових владик дехто думає, що вже все осягнене і все в найкращому порядку і не потрібно нічим турбуватись, тільки спокійно молитись за своє спасіння. Без сумніву, стались деякі події в нашій Церкві, які дають причини до оптимізму. Очевидно, нововисвячені владики виявили особисту і національну гідність та підкреслили помісність нашої Церкви, пошанувавши наш власний авторитет — Патріярха Йосифа, попросивши його, щоб висвятив їх — поклав на їх голови свої струджені руки. Це мало й матиме велике значення у дальшому процесі змагань за історичні права нашої Помісної УКЦеркви. Цього факту не вільно недооцінювати.
Без сумніву, і вибір, і свячення наших владик — митр. Степана Сулика і єп. Іннокентія Лотоцького — є певним кроком до нормалізації проблем нашої Церкви з Апостольською Столицею. Це був крок у напрямі привернення історичних прав для нашої Церкви, які були також підкреслені Вселенським Собором Ватиканським II. Це — зворот до тих прав, що їх мала наша Церква, коли приступала в злуку з Римом. Поруч цих стверджень, належить зробити завваження, щоб ми часом не перебільшили того, що сталось, бо це ще далеке від того, що нашій Церкві належить, а крім того, щоб ми цього не потрактували, як певну ласку, яку зробила Апостольска Столиця для нашої Церкви. Звертаємо на це особливу увагу, бо існує серед деяких людей нахил приймати ці факти нормалізації, як велику ласку із сторони Апостольської столиці, за яку ми повинні виявляти нашу подяку і вдячність. Отже, ідеться про те, щоб не було зайвих перебільшень і щоб ми ці незначні поступки приймали в їх властивих вимірах. Дехто ці факти свідомо чи несвідомо підносить до великих досягнень. Придивімося до цих фактів трохи з іншої сторони, тоді напевно одержимо приблизно правильні виміри.
В цій справі, цю другу сторону віддзеркалюють офіційні документи Апостольської Столиці, в даному випадку таким документом є папська номінаційна булля. Цей документ був повністю надрукований у попередньому числі «Патріярхата», за місяць травень. На жаль, в буллі немає ані згадки, ані найменшого натяку про те, що новойменовані владики були перед тим вибрані на Звичайному Синоді УКЦеркви і вибраних кандидатів передано для Папи Івана Павла II для вирішення. Ось як це місце звучить у буллі:
Отже, на пропозицію Преподобного Брата нашого Святої Римської Церкви Кардинала від публічних справ Церкви, назначуємо Тебе і проголошуємо Єпископом митрополичої Столиці Філядельфійської українців, з усіма правами й обов’язками, які в’яжуться з цим саном. А що відноситься до Твоїх свячень, визнання віри і складення присяги та вірність Нам і Нашим Наступникам, до відчитання цього Листа й тому подібного, то треба додержувати, і то з докладністю, приписів права Східніх Церков. А будь-які розпорядження є недійсні. (Збережено правопис оригіналу).
З вище наведеного виразно видно, що для булльописців нічогісінько не змінилось, а все залишилось як перед тим. Можливо, що зміни, які стались в нашій Церкві, ще до булльописців не дійшли. Гадаю, що це не є собі маловажний і без значення факт. Його не можна поминути і пройти мовчки.
Ми повинні поставити перед собою питання, чи цей факт прийняти спокійно й мовчки, чи, як дехто суґерує і підказує, щиро помолитись до Всевишнього Господа Бога і до ватиканських чинників та самих булльописців. Молитва до Всевишнього Господа Бога побажана і добра, але молитва до ватиканських чинників не промовляє, бо вони скоріше розуміють, а ще більше респектують «молитву» твердої мови. Життя і факти минулого тільки ці твердження підкреслюють. Хтось це повинен виразно й голосно сказати. Якщо це залишити мовчки і нічого не сказати, то може залишитись так, як було перед тим і може повернутись до повної нівеляції нашої Церкви.
Знову ж треба повторити відоме — хто не стукає, тому не відчиняють, але ми чомусь стараємось від тієї незаперечної правди втікти і її не практикувати у нашому релігійно-церковному житті.
Чи в цій справі щось наявного зроблять наші владики, трудно сказати. Мабуть, від них не можна сподіватись, бо їм «не випадає» звертати увагу, чи домагатись належних прав у Апостольській Столиці, а тим більше у Папи-слов’янина, який ніби прихильно ставиться до нашої Церкви. Тільки не зрозумілим є, що чомусь булля не прозраджує ні сліду прихильности до наших оправданих вимог і прав нашої Церкви. Булля навіть не віддзеркалює правдивого стану подій і ситуації останнього часу.
Знову ж постає питання: в ім’я чого це робиться? Чи це звичайний припадок, чи наперед продуманий плян, як «скінчити» УКЦеркву, щоб вона «вмовкла», щоб не було чути її протестів і слушних домагань? На це питання трудно дати точну відповідь, але одне з певністю можна сказати, що це не міг бути зроблений недогляд вдруге підряд. Тут треба згадати сумнівної вартости буллю для коадьютора Мирослава Любачівського. Отже, за тим криється щось іншого.
До речі, з публікації за січень-лютий 1981 р. Священої Конгрегації для Східніх Церков, префектом якої тепер є кардинал Владислав Рубін, що його батько був вірменином, а мати — українка, а він сам вихований на польській культурі та є ієрархом Польської Церкви, є згадка про номінації наших владик: митр. Ст. Сулика і сп. Іннокентія Лотоцького, тут є сказано, що «папа призначив», але також немає найменшого натяку, що вони були вибрані як кандидати на Звичайному Синоді УКЦеркви в Римі. З певністю можна ставити твердження, що це не був припадок. Ватиканські пляновики знають, що роблять.
Якщо ми в тій ситуації не бажаємо протидіяти, то повинні хоч дати відчути ватиканським пляновикам, що ми свідомі того, що вони роблять. Якщо ми цього не зробимо, то треба припускати, що наша Церква не тільки нічого більше не осягне, але втратить те, що осягнула. В тій ситуації наші владики повинні сказати рішуче слово. Повинні звернутись до Папи Івана Павла II і попросити в цій справі вияснень та ясного і виразного становища, щоб нас не вдоволяли «цукерком». В цій справі до наших владик повинні звернутись миряни, себто провід організованого мирянського руху УПСО і крайові управи на місцях. Якщо від цієї справи відмовляться чи взагалі не виявлять зрозуміння наші владики, то це повинен зробити в імені зорганізованого мирянства його провід, в даному випадку Українське Патріярхальне Світове Об’єднання. Ця справа не може і не повинна пройти мовчки. Треба діяти рішуче й негайно. Іншої альтернативи немає.
