(Продовження з березневого числа)
В розмові з Романом Шухевичем, який ніс на собі тяжкий обов’язок відповідальности, довідався я, що найважніше для нього — не допустити до розв’язання частини, до її демобілізації, бо часи напевно зміняться і Україна буде потребувати вишколеного і вже в боях випробуваного вояцтва. І друге: Роман Шухевич не думав ніколи про боротьбу з партизанами на Білорусі. Йому йшлося про те, щоб його вояцтво знайшлося поблизу України. Як польовий духовник, сказав я Романові Шухевичеві, що духовником у поліційному відділі не хочу служити, і просив про звільнення та інше призначення. По-дружньому прийшли ми до згоди з тією умовою, що я мав підшукати іншого духовника для частини. «Щастя», а може така була Воля Божа, нам сприяло. Запропонував я свого доброго приятеля, який у цьому часі жив у Кракові, о. д-ра Івана Дурбака. Про нього пізніше. Я враз із ад’ютантом Романа Шухевича отримали інше призначення. Перебравшись в «цивіля», тобто, скинувши свої військові мундири, обидва ми, майже як дезертири з німецького війська, дісталися до Берліну, підплативши властителя маленького пансіону Кляйст, замешкали в одній холодній кімнаті і почали робити заходи, щоб залегалізуватися, щоб отримати харчові картки, а найважніше, отримати офіційне звільнення з німецького війська в «Оберкоммандо дес Геерес», Начальне Військове Командування. З цікавими пригодами вдалося нам усе осягнути. Ми стали «цивільними людьми», поліційно зареєстрованими, з забороною повороту на Україну (!)
В цьому ж самому часі, як було вирішено, обидві військові українські групи, одна під командою Романа Шухевича, друга (віденська) під командою полк. Побігущого-Рена з’єдналися у Франкфурті над Одрою. їх переодягнено в поліційні мундири, тим разом з усіма старшинськими відзнаками. Там почався їх поліційний вишкіл.
Не до теми тут переповідати про працю «по призначенні» мою і Юрка Лопатинського в грудні 1941 р. — травні 1942 р. Коротко — я служив Богослужби в нашій парафії у Берліні, де парохом був мій товариш зі студій в Інсбруці, о. д-р Іван Чорняк, апостольським вікарієм — о. д-р Петро Вергун (обидва в пізніших роках жертви більшовицького терору).
В неділі я доїздив до нашої частини у Франкфурті над Одрою, служив там св. Літургії, аж доки не прибув там мій «кандидат» на духовника, названий вище о. д-р Іван Дурбак. Правда, служив я там уже не як полевий духовник, а як звичайний український душпастир. Настрої у частині були досить «напняті». Полковник Побігущий, найвищий рангою, колишній професійний («заводови») старшина в Польській Армії, знав одне: наказувати і виконувати накази. Роман Шухевич, в ранзі сотника, люблений усіма, був для більшости вояцтва «ідейним комендантом», своєрідним орієнтиром-прапором. Попрощався я з усіма день наприкінці березня, коли ця українська частина була перекинена на Білорусь…
Рамки задуманої моєї статті за вузькі, щоб присвятити детальніший спомин про частину як цілість і про кожного з тих ідейних вояків. Та не можу стриматися, щоб не написати спомину-некрологу про мого наступника, полевого духовника о. д-ра Івана Дурбака. Походив він зі старої священичої галицької родини. Був сиротою по-батькові, священику. Виховували його мати-вдова і дід по-матері, парох у селі, недалеко Бережан. Про його «бурхливі» юнацькі роки в часі гімназійної науки, про старання підпільної ОУН включити його в свої кадри, про відбування т.зв. проб з наказом перевозити підпільну літературу поїздом Львів-Бережани довідався я від нього щойно в 1936 p., коли ми стали сусідами «через стіну наших мешкань» в забудуваннях св. Юра, як архикатедральні сотрудники. «Проби» він не пройшов, бо кожного разу, лякаючись поліційної контролі, викидав підозрілий багаж з вагонного вікна на поле… Був він жертвою т.зв. польської пацифікації в 1930 р. Його арештували в родинному селі і несамовито збили, викрикуючи: «Малєнкі, спусьць споденкі» — «Маленький, спусти штанята»…
Талановитого абсольвента гімназії вислано на студії до Риму (мабуть 1927-30 pp.). Осягнув, як відмінний студент, ступінь доктора філософії. Почав студіювати теологію. Не витримав атмосфери в Колегії, всів на поїзд й «утік» до Львова, продовжуючи теологічні студії вже в Богословській Академії під керівництвом о. Ректора Йосифа Сліпого. Після абсолюторії прийняв священичі свячення з рук Слуги Божого Андрея.
Познайомившись в 1936 році, ми стали приятелювати. Разом ходили на обіди до ресторану Маселка, разом ходили на футбольні імпрези. Але часто разом служили похорони, парастаси, мінялися в дияконській службі, коли в храмі св. Юра служили владики-помічники — єп. Іван Бучко чи єп. Никита Будка. Отець Іван Дурбак був обдарований незвичайними талантами. Мав чудовий голос — бас-баритон. Ніколи не навчаючись у музичній школі, грав на кожному музичному інструменті, від фортеп’яна починаючи. Самотужки вивчив читати ноти. Признаюсь, я заздрив його талановитості. Характерами ми були наскрізь різні: я спокійніший, казали «розважніший». Він, як я йому до очей випоминав, «нарваний», необчисливий в тому, що робить, постійно готовий ризикувати, зробити непродуманий крок, за що потім перепрошував і жалував. Наприклад, взяв його одного разу єп. Бучко як свого диякона-капеляна на канонічну візитацію в селі недалеко Львова. В неділю перед архиєрейською Службою Божою, замість приготовити все потрібне до Служби, ранком, не повідомляючи єпископа, о. Дурбак всів до поїзду і з’явився в мене, щоб пополудні піти на футбольні змагання «Гасмонея-Україна». Ці змагання між передовими дружинами «національних меншостей» у Львові притягали завжди тисячі глядачів українських і жидівських.
Окрім сотрудництва в св. Юрі доповнювали ми себе ще іншою працею: я був душпастирем студентської молоді, він душпастирем ремісничої.
Мав о. Дурбак журналістичний талант, як філософ глибоко аналітично-критичний любив полемізувати. Як не було з ким, то сам з собою. Доходило до курйозів! Велася полеміка між «Нивою» під редакцією проф. д-ра Гавриїла Костельника і «Зорею», що виходила в Станиславові, спонзорована єп. Хомишиним під редакцією д-ра Назарука. В гарячій полеміці появилася знаменита стаття, підписана автором, о. Іваном Дурбаком. У відповіді йому появилася стаття в «Новій Зорі», підписана криптонімом — о. Х. У. чи щось подібне.
Знаючи стиль свого приятеля, я відразу розгадав, що криптонім це о. Іван Дурбак. В житті я ще з таким «феноменом» не зустрічався. Своє припущення з докором висловив я своєму приятелеві і запитав: «Чого таке робиш?». А він спокійнісінько відповів: «Знаєш, інколи хочеться подискутувати з розумною людиною». Вважав себе розумним. І це правда! Схолястичну філософію знав краще, як дехто з його італійських професорів. Володів чужими європейськими мовами. Зі старинних знав досконало латинську, грецьку і єврейську. Пам’ять мав феноменальну. Не був гордим; коли в чомусь провинився чи зробив якусь дурницю, перепрошував і признавався до помилки. Готовий помогти кожному. Радо все записував, на календарчику віднотовував хроніку «своїх поточних дій», за що пізніше у в’язниці гестапівські посіпаки при переслуханнях його до нестями били. Часто користав я з його послуг. Сам я лінивий до писання. Своїх проповідей тоді ніколи не записував, хоч порядкував усе у своїй голові нераз годинами. А коли приходилося проповідувати на дуже важливі свята, як Перший Листопад чи на могилах Січових Стрільців на Зелені Свята, я виголошував надумане в голові, а о. Дурбак за столиком усе записував. Він був «скорописцем» і разом з тим першим критиком мого слова. Любили його всі наші святоюрські владики, Митрополит Андрей, єпископи-помічники — Іван і Никита. Любили його священики — за його простоту, щирість і гумор-веселість. Хоч о. Іван був невеликого росту, кілька сантиметрів менший за мене, був він атлетичної будови. Він був любителем спорту, першуном у легкій атлетиці. Ходили ми бодай раз на тиждень «на вправи» до «Сокола Батька» на вул. Руській — я був призначений Митрополитом Андреєм духовником цього спортового Матірного Т-ва «Сокіл Батько». Мій приятель залюбки «боксувався» з іншими атлетами. Його рамена, груди — самі залізні мускули.
І при всьому тому о. Іван був незвичайно працьовитий. Пересиджував ночами, медитував і писав-писав, а ранком, о год. 5:30, вже був у храмі св Юра і молився та служив ранні богослуження. І хоч ми були своїми характерами іншими, ми були нерозлучними приятелями, помагаючи собі взаємно. Здавалося, ми себе доповнювали, бувши молодими українськими священиками. На короткий час нас розділила химерна доля. Польська поліція, провівши обшук у моїй квартирі, замкнула мене насамперед у в’язниці на Лонцького і перевела до слідчої в’язниці на Казимирівській вулиці, де я просидів якийсь час до вибуху війни з іншими українськими священиками, а в часі війни в ізольованій для особливо підозрілих в’язнів келії аж до зайняття Львова більшовиками. Зустріч з приятелем вже під новим «визволителем-займанцем»… Були ми зголоднілі, бо харчових запасів у нас не було.
Закривши шалями свої священичі нагрудники, допленталися ми до українського ресторану на Ринку біля ратуші. Імени власника вже не пригадую. З головного входу ресторан був закритий. Зрозуміло. Грабежі «доблесних» вояків Червоної Армії були на порядку дня і ночі. Застукали ми в двері при задньому вході. Впустив нас господар, було порожньо в їдальній залі, тільки при одному столику сиділи, їли й попивали нам знайомі, між ними проф. Кирило Студинський, д-р Щурат і ще кілька відомих політичних діячів з комунофільської партії «Хлібороб». Привіталися, розцілувалися.
Проф. Студинський запросив нас обох бути його гостями. Довідалися ми, що ця група очікує покликання від командування Червоної Армії політично-адміністраційного правління Західніх областей України. Як виявилося незабаром, були це тільки мрії. Нам обом радив проф. Студинський зголоситися до професійної Спілки учителів. Словом, усі були оптимістами. Попрощалися ми вже під вечір. По дорозі до св. Юра мій приятель на весело поздоровляв кожного стрічного солдата словами: «Хай живе Українська Самостійна Україна!», додаючи тут то там тихцем «соціялістична».
Наступного дня, просто з цікавости, зайшли ми під вечір до ресторану передового готелю Жоржа, де ми були знайомі з обслугою і де звичайно збиралася добре прибрана публіка-гості, українці і поляки. Сіли при столику, приглядалися. Сценарій не до пізнання, гості самі солдати, найкраще зодягнені — кельнери, що спокійно обслуговували оцю масу. Контрасти — минуле і сучасне. З огірченням залишили ми приміщення.
Скоро минали дні і тижні. Ми сповняли свою службу в парафії, як давніше. Слідкували за подіями дня. Доходили до нас різні чутки про арешти, про втечі цілих родин на Захід, про виселювання польського населення за Сян. Ми сиділи в Святоюрській твердині, нас покищо не зачіпали, і нікому з нас не приходило на думку залишати рідний Львів. Раптово дійшли до нас тривожні вісті: на листі призначених на арешт знайшлися і наші імена і багатьох інших священиків, між ними о. Олександра Малиновського, віцеректора Духовної Семінарії.
Пішли ми до Митрополита Андрея, оповіли про можливість нашого арештування. Засумовано відповів Митрополит: «Ну, що ж? І ви хочете мене залишити?». Це нас так зворушило, що ми припали в сльозах до Митрополита і повторювали: «Ні, ні ми залишаємося». З благословенням Митрополита вийшли ми з митрополичої палати. Вийшли бадьорі, якось легше стало на душі по цій візиті у свого батька, глави і пастиря нашої Церкви.
Знову минали дні. Одного разу ранком прибігає до мого мешкання Льоньо Дяків, сестрінок о. прелата Леонтія Куницького, посла від УНДО до польського Сейму і пароха св. Юра. Льоньо Дяків, абсольвент Богословської Академії, потім мій співпрацівник в католицьких організаціях «Орли», «Обнова», в журналі «Юнацтво», «Лицарство Пресвятої Богородиці». Льоньо якраз вернувся з переслухання в НКВД. «На милість Бога, йдіть негайно до Митрополита, якому я вже все оповів, просіть про благословення і чим скорше втікайте на Захід». Благає мене в сльозах. Порозуміваюся з о. Дурбаком і Малиновським. Як на ново просити Митрополита про звільнення з наших обов’язків, коли ще недавно запевняли його: «Ми вас не залишимо». Та вирішили піти і вислухати, що скаже Митрополит. А він був уже приготований Льоньом Дяковим на нашу зустріч і зорієнтований у новій ситуації. «Звільняю вас з ваших обов’язків і на якийсь час відпускаю вас. Як не знайдете праці як священики, беріть усяку працю, аби тільки ця праця не противилася священичому станові. Я благословлю вас!».
Спакували найконечніші «манатки» в наплечник, зодягнувши на себе блюзку мотоцикліста, з єдиним документом «Право язди на мотоциклях на дрогах публічних» (зберігаю ще в своєму архіві цей документ, в якому я витер дві букви «КС»— скорочення на «ксьондз»). Переодягнувся «на цивіля» також мій супутник о. Іван Дурбак. Поїзди на Захід відходили всі з залізничної станції на Замарстинові.
О. Малиновський, який по довгому лікуванні на інфаркт серця жив у Народній Лічниці, вибрався туди окремо. Під вечір вийшли ми вдвох з своїх помешкань. Настоював я, щоб іти пішки. Та о. Дурбак уперто настоював — взяти фіякра і їхати на Замарстинів. Не вдалося мені його переконати. Як тільки по дорозі зустріли кінну дорожку, популярно званого «фіякра», всіли ми до повозки, а візник питає: «Доконд ксєнжа завєзьць?» (куди завезти отців?). Перша халепа! Візник нас пізнав, хоч ми були переодягнені. До хворих ми їздили такими повозками і, видко, цей візник нераз нас возив. Я мовчав, у душі сердився, візник нас «розконспірував». Як ми сказали Замарстинів, він відразу зорієнтувався, що ми втікаємо. Вистачало, щоб він повідомив НКВД, що до поїзду всідають українські священики, щоб нас схопити.
На рейках стояв готовий до від’їзду поїзд — напрям Перемишль. Треба було силою пропхатися до вагону. Втікали поляки й ми не сміли признаватися, що ми українці. Сіли ми в вагоні один напроти другого. Знаючи гнів і лють поляків на українців, зокрема в останніх днях війни, обидва ми старалися мовчати, щоб не зрадити себе, що ми українці. В іншому кутку вагону сиділа група польських сестер-монахинь. Мій супутник, передрімавшись, не витримав, зайшов до них, шепнув, що він «ксьондз», і польські сестри погостили його солодощами. Виладовано нас з вагону над ранком у полі. Пройшли ми пішки до залізничного мосту на ріці Сян. Гранична лінія була по середині мосту. Там стояли німецькі прикордонники, а перед мостом стояли солдати-червоноармійці. Тисячна маса — чоловіки, жінки з малими дітьми — товпилася і добивалася до входу на міст. Були це польські втікачі. Галас, плач, крик. Якось удалося нам дістатися до входу на міст. Пропускали насамперед польських залізничних службовців. В німецькій зоні було для них запотребування. Як «залізничники» проскочили ми більшовицьку контролю, перед німецькими прикордонними сторожами «легітимували» ми себе, подали вже як доктори Мюнхенського і Римського університетів.
(Далі буде)
Лист до редакції
Високоповажаний Пане Редакторе!
Прошу не відмовити надрукувати у Вашому цінному журналі таку заяву:
У спомині о. д-ра Івана Гриньоха п. заг. «Ще у справі українського військового духівництва» («Патріярхат», лютий 1992 р.) читаємо таке (несуттєві для порушеної тут справи подробиці пропускаємо, маркуючи це дужками):
«До походу на Схід — готовила свої кадри ОУН, організуючи т.зв. Похідні групи. Провід ОУН покликав навіть до життя своєрідну Комісію для політично-психологічного вишколу цих груп. Попав і я до цієї Комісії, хоч не був членом ОУН (…). В склад Комісії входили Василь Рудко, Степан Ленкавський, Володимир Янів, всі члени ОУН, і о. Гриньох. Цілими днями відбували ми засідання Комісії на квартирі вул. Лобзовська 43, де я жив разом зі своїм приятелем о. Богданом Липським (…). Опрацьовували ми різні інструкції поведінки і праці серед українського населення власно (сік!) для названих Похідних груп».
Нема тут виразно сказано, але є всі дані думати, що ствердження о. д-ра Гриньоха відносяться до першої половини 1941 року. Рік 1940 був, як широко відомо, часом великої і здебільша конспіративної метушливости внутрі націоналістичного руху, яка знайшла свій вислів у розламі ОУН, що про нього широка публіка довідалася щойно в кількох останніх місяцях цього ж року. Отець д-р Гринох робить мене учасником Комісії, яка, як виходить недвозначно з його тексту, діяла по лінії ОУН Степана Бандери. Супроти цього я мушу заявити наступне:
- У Кракові перебував я тільки до березня 1940 року, а про існування згаданої Комісії довідався вперше тепер — і то із спомину о. д-ра Гриньоха;
- Будучи в Кракові, я ніколи не зустрічався ні з Ст. Ленкавським, ні з Вол. Яневим. Оба ці громадяни були мені, якщо йде про суспільно-політичні справи, далекі й чужі тоді, як також через усі наступні десятки літ. Так само ніколи в житті я не був разом у ніякому робочому греміюмі ні з названими громадянами, ні з о. д-ром Гриньохом. Звідки о. д-р Гриньох взяв свою інформацію про мене, це його загадка і — його проблема.
Василь Рудко
Поправка до статті о. Івана Гриньоха
Прошу справити неточність у статті о. Івана Гриньоха «Ще у справі українського духівництва» у числі за лютий 1992 р. на стор. 29 «Патріярхату» було написано, що «Радимно лежить над річкою Бугом», а мас бути, лежить над річкою Сяном. У числі за березень 1992 р. було написано, що пор. Остап Линда з Яворова, сказано, що Линда є псевдонім, а це навпаки Остап Линда є його правдиве прізвище. В статті згадано два рази.
В. Гоцький
