Високодостойний Пан Іван Гречко
Голова Львівського Клюбу греко-католицької інтелігенції
Високодостойний і дорогий Пане Гречко!
В журналі «Патріярхат» за місяць листопад 1991 р. прочитав я з увагою Вашу коротку статтю «Українське військове душпастирство». Не потребую підкреслювати, що тема важлива як з історичного погляду, щоб вшанувати пам’ять сотень українських військових капелянів, так також з уваги на її актуальність: священик-душпастир у майбутніх збройних силах України.
Моїм бажанням зараз є поділитися з Вами та читачами «Патріярхату» кількома споминами.
Згадуєте о. Павла Пащевського, православного військового капеляна з часів Визвольних змагань 1917 р. і дальше. Я мав щастя з ним познайомитися влітку 1930 p., бувши курінним 13-го куреня старших пластунів у Львівській Духовній Семінарії (цей курінь існував тайно з приводу заборони Пласту польською владою), разом із двома десятками пластунів, абсольвентів у Богословській Академії відбули ми 6-тижневу мандрівку по Волині…
Галичина — греко-католицька, Волинь — православна, адміністраційно окреме воєвідство з польським воєводою Юзефським на чолі. Мала Волинь і своїх послів до Варшавського Сойму, між ними найвидніший Мстислав Скрипник, тепер глава УАПЦ Владика Мстислав. Між Галичиною і Волинню, хоч обидві українські провінції входили в склад Польщі, існував політичний і духовий бар’єр. Польська влада особливо пильнувала, щоб бува свіжий подув національної і релігійної свідомости не прокотився за річку Буг!
Вибираючися у для нас невідоме, відвідали ми митрополита Андрея, який дав нам своє пастирське благословення і напуття: «Ведіть себе всюди, як личить абсольвентам богословії, як віруючі, беріть участь у православних церковних богослуженнях, стримайтеся тільки від св. Тайн Сповіді і Евхаристії…».
В пластових одностроях вимандрували ми з с. Павлова, Радехівського повіту, вдалось нам проскочити кордон і знайшлися в Берестечку, де сердечно привітала нас місцева православна молодь, помолилися на козацьких могилах і бічними шляхами, свідомі, що польська поліція за нами стежить, добилися до Почаєва, брали участь у всіх богослуженнях, був празник в Почаєві на св. ап. Петра і Павла, — були гістьми на вечері в почаївських монахів…
Відвідали ми всі більші волинські місцевості — Крем’янець на Поділлі, Луцьк, Рівне, Володимир-Волинський. Свою мадрівку закінчили ми в Кристинополі (тепер Червоноград), пропливши річку Буг… Вражень не описати, радісних і болючих. Радісних, бо нас, українських пластунів, греко-католицьких студентів богословії, щиро прийняла українська молодь. Цілі ночі провели ми в розмовах з нею. І боліло нас, що ця молодь розгублена. Вона втратила СВОЮ РІДНУ МАТІР, ЦЕРКВУ.
Тодішня Церква на Волині зі своїм духовенством, прозиваним чорносотенним і насадженим передвоєнним т.зв. «Святєйшим Синодом», була для українського населення Волині не матір’ю, а мачухою… А розгублені добрі українські діти ставались жертвою різних хапливих сект (напр. «Свідки Єгови») та перекидуваного з радянської України комунізму. Ми підсумували: серед десятків монахів у Почаївській Лаврі був тільки один (дослівно), який признався нам, що він українець. Решта — прибулі з російських земель. Розмовна мова в них російська. Вимова в богослужбовій церковно-слов’янській мові — московська.
Не дивно, що свідомі українські миряни на Волині почали акцію за українізацію Української Православної Церкви. Очолювали цю акцію між іншими родина Річинських у Володимирі-Волинському, яка нас, як рідних, у себе гостила. Наскільки пригадую, обоє були розстріляні німцями у 1942 р. Українізованою була церква в Луцьку, якої настоятелем був о. протоієрей Павло Пащевський. Нас, пластунів, гостив він у себе обідом, оповідав нам про свою участь у Визвольних змаганнях, зокрема про участь у II Зимовому поході в характері польового духовника під командою Тютюнника. Показував нам Золотий Хрест, яким був нагороджений. О. Пащевський зберігав цей Хрест на престолі своєї церкви, кажучи: «Це найцінніша пам’ятка мого життя». О. П. Пащевський вже своїм виглядом робив на нас незвичайне враження: кремезна людина, довгі густі вуса. Ми й прозвали його «Тарас Бульба»! Хоч ми несподівано й незголошено з’явилися в його приходстві, він і паніматка не випустили нас, доки не погостили смачним українським борщем. Коли ж у часі обіду наскочила на приходство тайна польська поліція, наш господар нагнав її з двору… Такі переживання зберігаються навіки в молодої людини: о. Пащевський — батько-пастир і молоді адепти священичої служби. Він — православний, ми — католики, але всі діти єдиної Христової Церкви… Що ж це за феномен це таїнство єднання душ одного народу, зраненого, та не в битого! І це фундамент нашого майбутнього церковного з’єдинення!
Найдальшим пунктом на Волині, до якого ми добились, було містечко Рівне. Віднайшли ми там одного свідомого українського православного священика (!). Ставили ми собі питання: як це можливо, щоб після національного відродження в двадцятих роках Церква зі своїм духовенством і частиною ієрархії була чужою для віруючого українського люду? Шукав я відповіді в розмовах з людьми — наприклад з моїм приятелем, поетом Мосендзом й уродженцями Волині. Запевняли вони мене, що ще в другій половині XIX століття на Волині і Поділлі були «свої рідні» українські священики, свідомі священичі родини, що церковнослов’янські богослуження у своїй вимові не різнилися від таких же в Галичині.
Що, отже, сталося? «Святєйший Синод РПЦ», підтриманий царською адміністрацією, провів русифікацію. Масово перекинув українських священиків на схід імперії і замінив їх «сибіряками». Це обмосковлення мало свої трагічні наслідки знову ж у часі німецько-гітлерівської окупації українських земель в pp. 1941-44. Пригадаю тут політику єп. Алєксєя Почаївського і його смерть. Слід тут додати, що цей церковний хаос мав якоюсь мірою вплив на основоположні акти створеної в процесі боротьби проти обох окупантів України підпільної формації, Української Головної Визвольної Ради в липні 1944 р.
І тут переходжу до наступної теми Вашої статті, де пишете: «Покищо невідомі нам імена тих священиків, які виконували душпастирську працю безпосередньо в бойових з’єднаннях УПА». Хочу послужити доповненням і своїми міркуваннями до теми «Священик-душпастир в майбутніх українських збройних силах». Мої доповнення і міркування спираю на власному досвіді. Не є ніякою таємницею, що ядром для Української Повстанської Армії, що оформилася на переломі 1942-1943 років, були два батальйони т.зв. Дружин Українських Націоналістів, що за ініціятивою ОУН під проводом Степана Бандери, при повній законспірованості були створені весною 1941 р. Мали вони легіонерський характер, щось на взір Леґіону-Корпусу Українських Січових Стрільців.
Не входжу тут в дискусію за і проти такої концепції. Бездержавний народ, а такий був український, хапається за неї, як дошки рятунку, щоб вирватися з неволі і побудувати свою державу. Заінтересовані воюючі сторони враховують цей ідейний мотив, використовуючи його для своїх власних плянів.
В усіх легіонерських концепціях криється трагічна небезпека, що на фронтах може стати брат проти брата! З минулого пригадаю битву УСС на горі Маківка в Карпатах, а в своїй пам’яті згадаю в дальшому своє власне пережиття як польовий духовник. Ним я став припадково. А, може, це був святий Божий Промисел, який мене покликав ним стати? Відповідь залишаю вдумливому читачеві. А сталось воно ось як: в половині червня 1941 р. з’являється в мене в шпиталі св. Лазаря в Кракові, де я працював, знаний мені особисто п. Безхлібник. «Легітимується» як кур’єр від мого приятеля з гімназійних часів Романа Шухевича, приносить від нього записку дуже конспіративного характеру: «Дорогий Отче, стоїмо безпосередньо перед вибухом війни. Наше місце Пантальовіце на трасі Радимно. Наша група нараховує понад триста вояків. Ніколи так не було в нашій історії, щоб збройні українські частини не мали свого польового духовника. Прошу вас не відмовити моєму проханню і погодитись чим скоріше прибути до нас. Решту доповість вам мій кур’єр». Подаю в лапках зміст записки. Посланцеві, п. Безхлібникові, не багато надумуючись, сказав я, що я готовий перейняти це завдання. П. Безхлібник — живе тепер в Канаді — доповнив, що в найближчих днях приїде авто, щоб доставити мене до української військової частини. Що стоїмо на порозі вибуху війни, це відчувало все населення Кракова. Українці, жителі Кракова, які там опинилися у висліді відомого пакту Рібентроп-Молотов з 1939 p., зв’язували з війною надії на поворот на рідну землю. До «походу на Схід» готовила свої кадри ОУН, організуючи т. зв. похідні групи. Провід ОУН покликав навіть до життя своєрідну Комісію для політично-психологічного вишколу цих груп. Попав і я до цієї Комісії, хоч не був я членом ОУН, припадково, можливо тому, що в Богословській Академії був я доцентом раціональної і експериментальної психології. В склад Комісії входили Василь Рудко, Степан Ленкавський, Володимир Янів, всі члени ОУН, і о. Гриньох. Цілими днями відбували ми засідання Комісії на квартирі вул. Лобзовська 43, де я жив разом зі своїм приятелем о. Богданом Липським, професором Богословської Академії. Опрацьовували ми різні інструкції поведінки і праці серед українського населення власно для названих Похідних груп.
Моя участь у праці закінчилася дня 21.6.1941 p., коли під вечір приїхала по мене заповіджена тягарова машина з німецьким шофером-підстаршиною і мені знайомим українським студентом п. Сидором.
Не знав Роман Шухевич, покликуючи мене на польового духовника, і я, давши згоду, не був свідомий складної ситуації, в яку попав. Щоб бути польовим священиком, треба було бути покликаним на це становище єпископом, щоб отримати т.зв. юрисдикцію. Цим єпископом був тоді владика Григорій Лакота, що резидував у Ярославі. Як же я міг до нього звертатися, коли «найвищим законом» була «конспірація»? І друге: де взяти церковні ризи і потрібний літургічний сосуд? Працюючи в адміністрації шпиталя св. Лазаря, служив я Літургії, звичайно т.зв. двадцятники в нашій парафіяльній церкві, де парохом був о. д-р Павло Хрущ. В довір’я до нього я звірився йому і просив, щоб «пост фактум», як зникне потреба «конспірації», повідомив владику Григорія. Потрібний церковний виряд — ризи, чашу тощо отримав я в дарунку від незабутнього для мене приятеля-священика о. д-ра Павла Хруща.
Пізно увечері 21.6.1941 р. опинився в Пантальовіцах. Зустрічаю свого друга Романа Шухевича. Бачу купу німецьких старшин, між ними знайомого мені сотника, проф. Ганса Коха. Знайомлюсь з іншими німецькими старшинами, що призначені командувати, як довідуюся вперше, українською групою під засекреченою назвою «Нахтіґаль»— «Соловейко». Дивуюся, що і Роман Шухевич, і всі інші українські вояки без окремих старшинських чи підстаршинських відзнак. Та на роздуми не було часу… Завели мене до магазину, щоб переодягнути в такий самий мундир німецького піхотинця, як всі інші українці.
І так я «переобразився» в «німецького ляндштурміста»… Кость Паньківський пише у своїх споминах, на які залюбки і безкритично покликуються деякі наші дослідники, мовляв, о. Гриньох в мундирі німецького військового капеляна з офіцерськими відзнаками. Це йому привиділося. Все те відбувалося на скору руку. Військової присяги я не складав, ніхто цього не вимагав. Додам ще, що я не відбував військової служби в жодному війську, не знав я військової «муштри», але, як показалось, щоб бути вояком, вистачав для мене вишкіл з його «муштрою» у нашому Українському Пластовому Уладі.
Як польового духовника приділено мене до групи Романа Шухевича, який за внутрішньою структурою батальйону був сотником І сотні. Його ад’ютантом був Юрко Лопатинський, пізніше полковник УПА, незвичайно люблений серед вояцтва за свою відвагу і свій часто «гіркий гумор».
Дня 22.6.1941 р. о год. 8 ранку почалися воєнні дії. Цього ж дня ранком заряджено збірку нашого вояцтва, на якій я промовив до нього, закликаючи бути чесним вояком. Так почалося моє душпастирювання. Після того вимарш пішки до Радимна над Бугом. Користаючи з затримки, я знову промовляв на збірці.
Падав дощ… Вояцтво розійшлося по сусідніх хатах. Щоб сховатися перед дощем, біг я до одної хати і тут несподівано натрапив на змоклого від дощу, легко зодягненого, з підкасаними ногавицями Степана Бандеру. Перекинувся я з ним кількома словами, але зорієнтувався, що розмовляти зі мною він не бажав. Він прибув з Кракова, щоб відбути розмову з провідними членами ОУН, старшинами батальйону, а про що вони там у хаті говорили, «не видко було з-за могили»… З Радимна вернувся Степан Бандера до Кракова. Радимно було останнім українським містечком, в якому коротко перебував Степан Бандера.
Моє переживання цього ранку було гнітюче. Провідник великої революційної організації не вважав відповідним поділитися думками з польовим духовником. А ще більше болючим було, що він не скористав з нагоди, щоб промовити слово до «своїх підданих» у вояцьких мундирах! Для свого успокоєння старався я пояснити те все «конспірацією»…
(Далі буде)
