Довкола останнього Синоду Помісної Української Католицької Церкви, що відбувся на початку лютого 1991 року в Римі, виринуло багато різних, логічних і нелогічних припущень, а навіть чисті вигадки. Не будемо до цього займати становища, це в першу чергу повинні вияснити відповідальні за Синод чи його безпосередні учасники. На жаль, серед самих учасників і відповідальних по скликанню Синоду нема узгіднених понять щодо Синоду і його рішень. Поперше невідомо, чи Синод, що відбувся у лютому 1991 року в Римі, є «надзвичайним», чи «сьомим» синодом. Якщо він є надзвичайний, то в чому полягає його надзвичайність, а якщо сьомий, то чому давно перед тим синодом прийнято було на синоді постанову, щоб не вживати порядкового числа синодів, а називати синод такого-то року. Це було зроблено тому, що були синоди, які скликав св.п. Патріярх Йосиф, і треба було б продовжувати порядкове число з того часу. Цього не було зроблено, тому рішено називати синод з такого-то року. Це може видаватись не дуже істотним, але воно має своє вагоме значення у розвитку історії нашої УКЦеркви.
Ми вже згадували у березневому числі про особливу засекреченість синодів у загальному, а останнього — зокрема. Редакція одержала з Риму листа, у якому написано: «Які маєте вістки про Синод? Бо ми тут, у Римі, не знаємо навіть, що Синод відбувся…». Звичайно, у цьому є деяке перебільшення, але не велике, бо з того, що відбувалось за закритими дверима, українську громаду не інформовано. Були чутки й поголоски, а навіть різні цілево спрямовані спекуляції. В кожному разі поставлене питання: «Які маєте вістки про Синод?» — говорить багато. Українська преса вчасно одержала вістку про те, що на початку Синоду була сказана проповідь про блудного сина чи виголошене слово секретаря Східньої Конгрегації, який запевняв учасників, яке це велике щастя, що вони мають щастя бути при гробах святих апостолів Петра і Павла і біля священномученика Йосафата (непотрібне повторення з промов Папи Івана-Павла II) і потішати, що 1 жовтня 1991 року увійде у життя Кодекс Канонів Східніх Церков, що, мовляв, це буде «найкращим даром» для нашої УКЦеркви. Тіштеся цими цукерочками. Ми не забули і добре пам’ятаємо, як для нашої Церкви діяли Кодекси Канонічного Права не тільки у минулому, але й те, що є проголошене і має бути «найкращим даром», не передбачало для нашої Церкви їй належних прав. Політичний стан нашої Церкви змінився, вона воскресла на своїх прадідних землях і вже не можна їй заперечити прав, бо є територія. Отже, для Східнього Права була важніша фізично-політична територія, ніж територія людських душ. Ми перестали бути безбатченками, і сьогодні нас не треба потішати східньо-конґрегаційними цукерочками. Були й інші того роду для нас «потіхи».
Треба ствердити, що про проблеми і перебіг Синоду Помісної УКЦеркви краще були поінформовані чужинецькі пресові агенції і деякі пресові органи, а зокрема «Католік Нашіонал Сервіс», які обширно звітували про справи Синоду. Інформації, які появлялись на сторінках філядельфійської «Америки» чи «Шляху», якраз є взяті з чужинецьких пресових органів і агенцій.
Програма Синоду, яка попала припадково на редакційний стіл, нам не багато говорить. Наради Синоду почались у понеділок, 4 лютого, модератором був Блаженніший Мирослав-Іван. Там читаємо: «Відкриття синодальних нарад. Вибори кандидатів на Верховного Архиєпископа Львова, Вінніпегу, Торонто, Едмонтону, Чікаґо, Мельборну і Бразілії».
Перед нами постає питання, як можна вибирати ще одного Верховного Архиєпископа, себто главу нашої Помісної УКЦеркви, коли ми вже маємо Блаженнішого Мирослава-Івана? Чи, може, передбачається дві голови? Як знаємо, що Блаженніший Мирослав-Іван, як глава нашої Церкви — Патріярх, тридцятого березня повертається на Києво-Галицький престол на Святоюрській горі у Львові. Чи, може, таку дуже кумедну ситуацію передбачає нове Східне Канонічне Право, що мало б бути «найкращим даром» для нашої Церкви? До речі, про вибір нового глави пише Владика Василь Лостен у газеті «Сівач», що з’явилась за 10 березня 1991 р. Заголовок звучить: «Українські єпископи зійшлися вибрати нового Главу УКЦ». На жаль, з інформацій, які є подані у статті, трудно собі уявити, що це, властиво, таке, коли ми маємо Главу Патріярха Мирослава-Івана, якого збираються вітати з його приїздом до Львова при кінці березня ц.р.? Це справді якась непередбачена особливість. Якщо б у цьому було більше відкритости, а менше «конспірацій», то не було б комплікацій.
Знаємо, що на Синоді був читаний лист від Містоблюстителя Володимира Стернюка, який має дуже вагоме значення, але про нього не пишеться. Лист, як нам відомо, був читаний в українській мові, у посіданні редакції маємо листа в англійській мові. З цього листа довідуємось, що на попередньому Синоді, що відбувся наприкінці червня 1990 року в Римі, було прийнято ухвалу Львівського Синоду з 17 березня 1990 року, що наступний Синод Києво-Галицької УКЦеркви повинен відбутись на рідних землях, у Львові або в Києві. Властиво, чому так не сталося, як було запляновано? Ось це наслідки таємничости. Про таке рішеня Синоду з червня 1990 року не знали ні миряни, ні священики. Тут ми маємо жаль, чому не таємні рішення залишаються таємницею перед вірними і священиками? Хто змінив цей плян? Чи це є стара практика, яка велась ще за життя св.п. Патріярха Йосифа, коли на синодах робились ухвали і рішення, але ті, що ці рішення приймали, дехто їх не виконував.
Лист Владики Володимира Стернюка, що включає ключеві питання нашої Церкви, повинен був бути предметом широкого обговорення, а також його здійснення.
Між іншим, Владика Стернюк нагадує, що на братній зустрічі під час Синоду у червні минулого року Святіший Отець обіцяв Патріярхат, який є ціллю нашої Церкви від довгих років. Отже, першою справою наступного синоду, слід розуміти Синоду після червня 1990 року, на якому повинен був бути формально проголошений Патріярхат Києво-Галицької Української Церкви, згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського II. Це особливі й основні питання, які ми не повинні пропускати поза нашу увагу. Вдалою була пригадка Папі Іванові-Павлові II під час спільної авдієнції, коли Блаженніший Мирослав-Іван просив давно очікуваного визнання патріярхату УКЦеркви.
Хоч знаємо, що тепер існує одна і неподільна Помісна Українська Католицька Церква з своїм патріяршим престолом у Львові, але, як подає англомовна католицька преса, що існують намагання, щоб українські владики у діяспорі не підлягали Патріярхові в Україні. Це загрозливі тенденції, і ми їх повинні мати на увазі. До цих питань зокрема повернемось у наступному числі.
Микола Галів
