У попередніх двох числах нашого журнала за грудень 1982 р і січень 1983 р. ми інформували й аналізували форму листа кард. В.Рубіна, його грубі, образливі, без всякого такту і обґрунтування закиди, зроблені Главі нашої Помісної УКЦеркви Патріярхові Йосифові. Ми вказали, що лист Рубіна є безпідставний і нехристиянський. Не наша страждальна Церква є боржником перед Апостольською Столицею, але — навпаки. Ми підкреслювали, що згідно з вченням Церкви заподіяну кривду належить направити. Нашій Помісній УКЦеркві зроблено велику кривду, але досьогодні Апостольська Столиця її не направила. Ми також фактами довели, що ні кард. Рубін, ні сучасний папа не повинні говорити про льояльність нашої Церкви до Апостольської Столиці. На це ми маємо, ще досьогодні належно не оцінені факти, маємо незлічимі жертви наших вірних, священиків і владик не тільки у наш час, але й далеко в минулому за вірність Апостольській Столиці. Не місце тут говорити про те, як інші народи виявляли свою льояльність до Апостольської Столиці.
Поруч з цими питаннями не заторкувано становища наших владик. Що вони, до часу, поки став публічно відомий лист Рубіна, в тій справі зробили? Яке вони зайняли становище до цього листа? В листі був заторкнений не тільки Глава нашої Церкви, Блаженніший Йосиф, але в цілому наша Церква й українській нарід. В листі було в загальному заторкнене українське релігійно-церковне «я». Ми не є латинською Церквою, ми не просимо ласки, але бажаємо, згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського II і згідно з історичними правами нашої Церкви існувати, як всі Церкви східнього обряду. Наше право і домагання базуються на Божих законах — вимагаємо справедливости. Все, що заперечує право на наше існування, не є Божою справедливістю, але політичними махінаціями.
Правда, дехто з мирянської сторони в цій справі вилаяв екзарха А. Горняка за те, що він був так «нечемний» і перший опублікував ці листи. Без сумніву, єп. А. Горняк заслуговує на лайку не тільки тепер, але й в минулому, але у жодному випадку не за опублікування листів. Його треба було лаяти вже не раз і всім за його розбишацьку й шкідливу роботу у нашій Церкві на терені Великої Брітанії. Ми не маємо найменших даних, що листи були секретні та не призначені до публікації, і тому не варто за це лаяти єп. Горняка. Хай лають його ті, що мають на це документи, в яких було написано, що листи були не до публікації. З другої сторони, вказується на владик, які ніби «об’єднано» мовчали, не виломлюючись з рамок. Звичайно, це найлегше було зробити.
До речі, це вже не вперше сталось, що лається не того, хто дав до цього причину. Пригадаймо собі обмін листами московського патріярха Пімена з папою і відповідь Папи Івана Павла II Піменові, які опублікував Пімен. В цьому також дехто з українців лаяв московського патріярха Пімена, мовляв, дивіться, який цей Пімен поганий, що надрукував листа папи, не згадуючи при тому, як кривдячий був лист папи для нашої Церкви і незгідний з правдою, заперечивши важність «Торжественного засудження т. зв. львівського «собору» з 1946 р.», що було схвалене на синоді наприкінці 1980 р. Наші владики навіть не зуміли стати у своїй власній обороні. Це також багатомовний факт, який не потребує коментарів.
Лист Папи Івана Павла II широко цитується у радянській пресі. Зовсім зрозуміло, він же їм вигідний, бо підтримує їх становище. Ось що написано в 10 числі за 1981 р. в журналі Московської Патріярхії: «У зворотньому листі з 24 січня 1981 року Папа Іван Павло II запевнив святішого патріярха Пімена, що «тексти (синоду українських католицьких єпископів) не затверджені (Святішим Престолом — Ред.) і тим самим не мають офіційного характеру»… Дехто мав після того відвагу лаяти Пімена за їх опублікування, а не звернув найменшої уваги на заперечення папою незаперечних фактів. Хіба ж це не є вияв меншевартости? Коли ми вже будемо самі собою?
З жалем треба ствердити, що ні тоді, ні тепер наші владики не виявили свого відмінного українського церковно-релігійного «я» і не стали в обороні правди, яка є незаперечною, а тим самим в обороні Помісної УКЦеркви. Хіба ж від липня до надрукування листів не можна було зайняти продумане становище до листа В. Рубіна. На жаль, цього наші владики не зробили. Якщо вони вже не мали що відповісти, то можна було хоч написати листа до Папи Івана Павла II, що повністю піддержують Патріярха Йосифа і солідаризуються з його відповіддю кард. В.Рубінові. На жаль, і цього не сталось.
В останньому часі редакція одержала потверджуючу вістку, що один з єпископів (не подано його імени) запропонував, щоб в цій справі написати до кард. В. Рубіна спільного листа. На жаль, пропозиція була, щоб не сказати грубо, зігнорована, промовчана. Ставимо риторичне питання — чому? Миряни хочуть знати становище своїх владик до цієї справи. Згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського II миряни є також відповідальним чинником в Церкві, що має право знати, як керується нею, а в першу чергу, як наші владики заступають інтереси нашої Церкви?
Справді, приємно було читати спільну заяву наших владик в США, у якій вони закликали українську громаду, яка поділилась на XIII Конгресі, до єдности. У заяві подано низку оправданих аргументів, чому таке поєднання повинно наступити. Мабуть, у більшості громада прийняла цю заяву позитивно, з надією, що це, може, приведе до замирення. Але яка була б велика радість не тільки для української громади в США, але в цілій діяспорі, якщо б наші владики показали добрий приклад і самі об’єднались і діяли спільно. На жаль, дотепер і на довгі прохання мирян того ми ще не завважили. Ні Надзвичайний Синод, ні Синод після нього, не згадуючи попередніх, цього не показали. Якщо ця єдність існувала б, то ми сьогодні стояли б краще.
Наша Церква повинна рости й розвиватись. В нашій Церкві повинна також запанувати обрядова єдність, себто однообразність, щоб наша Церква на всі питання відповідала рішуче і була з’єднана, як одна і неподільна Церква. Переконано віримо, що наші владики дадуть добрий приклад і об’єднаються ще за життя Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України Помісної Української Католицької Церкви, Блаженнішого Отця Йосифа І.
М.Г.
