Властиво, я не збираюся тут подавати перебігу нарад і засідань П’ятого Світового Конгресу Вільних Українців, що відбувся в Торонто (Канада) від 23 до 26 листопада 1988 р. Тут бажаю тільки заторкнути деякі важливі, на мою думку, питання, які вражали делегатів під час нарад. До речі, треба сказати собі, що те, що було добре двадцять чи п’ятнадцять років тому, не обов’язково мусить бути добре сьогодні. В цьому сенсі ми дуже часто ставимо самі перед собою безпотрібні непоборні перешкоди.
Здавалось би, що ми вже навчились певної форми, певної гладкости, зокрема тоді, коли відкриваємо і приступаємо до праці. На жаль, тої гладкости бракувало при самому відкритті П’ятого Конгресу. Організатори напевно наперед мусіли знати, коли, кого і як вітати, без зайвої плутанини, бо це надає певного присмаку й неприємної атмосфери.
На Конгресі, що був справді серйозним форумом української діяспори, були заступлені українці з різних континентів і різних місць нашого поселення у вільному світі, включно з безпосередніми представниками українського руху опору з У країни. Властиво, участь останніх мала свою особливу вагу. їхня присутність, а зокрема їхні безпосередні виступи при відкритті Конгресу надали більше вагомої, актуальної і святочної атмосфери.
Неофіційно були поширені чутки, що, мовляв, перед самим Конгресом дехто опонував виступам наших дисидентів при відкритті Конгресу. Добре сталось, що таки кожному було дозволено виступити та висловити дещо відмінні від наших думки. Може декому важко признатись, що ми після сорока років поза межами Батьківщини відстали від нашого народу, але це незаперечний факт. Це нічого дивного, це природна закономірність. Виступи голови Гельсінської Спілки Миколи Руденка, пані Оксани Мешко, Петра Рубана і прочитане Надією Світличною звернення від Євгена Сверстюка, звернене безпосередньо до П’ятого Конгресу, були ориґінальні й зворушливі. Крім згаданих гостей, що виступали з словом у залі нарад, за почесним столом сиділи о.
В. Романюк, пані Січко і Данило Шумук. Звертаю на це особливу увагу, бо видається мені, що це важливий факт, якого не можна поминути, бо з їх участю ми були ближче з нашим народом, нашою Батьківщиною-Україною.
На Конгресі було біля п’ятсот управнених до голосування делегатів, які заступали широкий громадсько-політичний і церковно-конфесійний вахляр української діяспори у вільному світі. Справді, це досить численна, на наші обставини, участь делегатів. Для цього треба було докласти чимало зусиль. Бо для цього потрібно було жертвувати не тільки дорогоцінним часом, але й власним здоров’ям і також фінансами. Готель, у якому відбувався Конгрес, не належав ані до дешевих, ані до середніх. Було б цікаво підрахувати, скільки такий Конгрес коштував, враховуючи не тільки покриття коштів організаторів, але також враховуючи видатки кожного учасника зокрема. Направду це була б фантастична цифра.
Зацікавлення нашої громади проблемами СКВУ говорить про те, що наша українська громада у діяспорі не є байдужою, що вона живе і цікавиться українською проблематикою, що вона все ще є свідома своїх завдань. Під тим оглядом не можна української громади недооцінювати. Вона заслуговує на увагу і респект. Принцип, який стосується у практиці на форумі Конгресів СКВУ, не підтверджує факту, що шанується і мається респект до делегатів. їх поставлено у ролю пасивних глядачів, які фактично не мають жодного рішаючого слова. А цим принципом є домовлення — якщо немає того домовлення, не може нічого статися. А запитаймо, хто і з ким домовляється? Це знову окреме питання. Звичайно, ніби все діється для спільного добра, але домовлення відбуваються за параваном і домовлюючі пильнують свого городця, чи він поганий, чи гарний, але його настирливо обстоюють, не питаючись делегатів, що вони про те думають. Ті, що домовляються, дуже часто носять високо голову і вважають, що вони є сіллю, а все інше… нічим.
Це справді пародія. Делегати, які їдуть на конгрес з ціллю, щоб вирішити наші спільні справи, але в дійсності вони не мають на них жодного впливу.
Делегатам дозволяють вислухати часто нерічеві, натикані фразами і патріотизмом, звіти. Делегати можуть поставити питання, на які одержують ще раз звіт з. тими самими патріотичними фразами, але не конкретні відповіді на питання. Живемо у демократичному світі, але чомусь не користуємося у нашому громадському житті демократичними засадами. До речі, принцип домовлення себе не виправдав. Цей принцип зводиться до таких курйозів, щоб задовольнити контрагентів, одного чи іншого партійного чи обезпечневого діяча, і в наслідок того замість одного голови вибирають двох голів, які діляться діючим часом на половину. Чи справді це розв’язка? Правдоподібно, до такої розв’язки змагали і на останньому Конгресі, але не вдалося, бо делегати, не питаючись «домовлеників», чи їм це подобається, чи ні, заявили свою волю, кого вони бажають бачити на чолі Світового Конгресу Вільних Українців. Так, правдою є, що це не було формальне голосування, і нібито воно не вирішувало справи, але, з другої сторони, «домовленики» не могли зігнорувати волі подавляючої більшости делегатів.
Дехто з приводу того може твердити, що ми виграли, а вони програли. Здається, мені, що не можна так ставити питання, бо це невірно. Уважаю, що немає тих, що програли, і немає тих, що виграли, але, без сумніву, виграла українська справа. І так головою вибрано порівняльно молоду, кваліфіковану людину — Юрія Шимка. Вибір Ю. Шимка на президента СКВУ — це є вияв і перемога здорової думки учасників П’ятого Конгресу. Дехто це називає зворотньою точкою праці в історії СКВУ. Якщо за головування Ю. Шимка будуть уведені дещо нові, осучаснені форми праці, будуть прийняті відмінні від старої традиції принципи, тоді це можна буде назвати зворотньою точкою, але покищо ще важко говорити про зворотню точку.
Варто б також взяти до уваги, що такі конгреси треба організувати так, щоб члени різних комісій мали можливість брати участь у нарадах, а час для праці комісій був окремо призначений. Бо делегати, які приїжджають на конгрес, дуже часто деякі з них попадають у якусь комісію і, замість слухати перебіг нарад, доводиться їм сидіти довгі години в такій чи іншій комісії. Говорю про це тому, бо мені довелося бути у резолюційній комісії, яка забрала цілий день, а на другий день знову продовжувалось те саме, але я вже не з’явився.
Кілька слів про резолюційну комісію
Головою тієї комісії була мґр Ольга Кузьмович. До цієї комісії я увійшов з рамени Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) і подав внесок релігійних резолюцій. Ось їх текст:
Сугестії до резолюцій П’ятого Конгресу СКВУ
П’ятий Конгрес стверджує, що українська спільнота в діяспорі гідно достойно, святочно й величаво відзначила тисячоліття Володимирового Хрещення Київської Руси-України.
Українська діяспора у вільному світі по відношенні тисячоліття хрещення Руси-України зробила те, чого не міг із зрозумілих причин зробити український нарід у своїй столиці Києві.
Українська діяспора засвідчила, що Хрещення Київської Руси-України не було хрещенням Москви-Росії, хоч російське християнство походить з Київської Руси.
П’ятий Конгрес висловлює щиру подяку Святішому Отцеві Папі Іванові-Павлові II, що активно своїми Посланнями і Пастирським Листом до українців піддержав наше тисячоліття хрещення Руси-України і своєю безпосередньою участю звеличав наші святкування у Римі. Також висловлюємо окрему подяку Вселенському Патріярхові Православної Церкви, Святішому Димитрієві І, що не поїхав на святкування тисячоліття хрещення Руси-України до Москви.
П’ятий Конгрес висловлює подяку всім тим, що з нами святкували наше тисячоліття, зокрема Польській Ієрархії, Американській Католицькій і Православній Грецькій Церкві в СІЛА й інших місцевостях вільного світу.
Водночас П’ятий Конгрес Вільних Українців поновно звертається до Святішого Отця Папи Івана-Павла II з тими самими проханнями, що й підчас попереднього конгресу:
- Визнати Патріярхат Помісної Української Католицької Церкви згідно з внеском св.п. Патріярха Йосифа з 11 жовтня 1963 р. на Вселенському Соборі Ватиканському II.
- Дати Українській Католицькій Церкві у Польщі власного єпископа і зберігати там українські церкви та пам’ятники.
* * *
На прочитаний текст резолюції була дивна реакція, ніби всі в унісон казали: ну… це… задовга резолюція, її, мовляв, треба просто відкласти, як неприємливу. Тут заважував православний голос, а католики на все погодяться, тільки щоб не вразити православних. Тому була висловлена пропозиція, щоб в церковних резолюціях обмежитись до проекту, який подала голова резолюційної комісії Ольга Кузьмович. Ось її текст:
«У зв’язку із закінченням року 1000-ліття Християнства в Україні, СКВУ стверджує незмінну велику ролю, яку виконує в українській нації Христова Церква й віра, і закликає поглиблювати дальше українську духовість та підтримувати наш нарід в Україні в його змаганні за релігійну свободу. СКВУ з глибоким признанням і подивом спостерігає відкриті вияви релігійности та організованого церковного життя в Україні й клонять голови перед героїзмом сучасних ієрархів, священиків, пасторів і вірних та їхні зусилля відновити Українську Католицьку і Українську Православну Церкви».
Мені доводилось дальше обстоювати запропонований мною текст, бо він ні в чому не суперечить вищенаведеному, але більше актуальний, конкретний і на часі. І я знову почав речення за реченням читати, щоб якслід все узгіднити і виелемінувати суперечності, якщо такі були б. Після цього обговорено й прийнято текст церковних резолюцій. До речі була пропозиція, щоб точку про справу визнання папою патріярхату Помісної УКЦеркви узгіднити з нашими присутніми на Конгресі Митрополитом Української Православної Церкви в Канаді, Владикою Василієм, і Митрополитом Української Католицької Церкви в Канаді, Владикою Максимом Германюком. Ці резолюції були прочитані згаданими митрополитами і вони на них погодились, за винятком того, що пропущено посилання на внесок Патріярха Йосифа. Нижче подаємо вже узгіднений з нашими владиками і на резолюційній комісії текст церковних резолюцій:
П’ятий Світовий Конгрес Вільних Українців у Торонто стверджує, що українська спільнота у діяспорі гідно, достойно, святочно й величаво відзначила Тисячоліття Хрещення Київської Руси-України.
Українці в діяспорі всенароднім відзначенням тисячоліття християнства України засвідчили світові, що хрещення є ювілеєм українського народу, чого не могли зробити українці у поневоленій Батьківщині. П’ятий Конгрес висловлює щиру подяку Святішому Отцеві, Іванові-Павлові II, що своїми посланнями і безпосередньою участю звеличав наші українські святкування у Римі, та Вселенському Патріярхові Православної Церкви Димитрієві І, який не включився у святкування московського патріярха, а своїми листами до митрополитів УАПЦеркви та через своїх делегатів взяв участь у цьому знаменному ювілеї українського народу.
П’ятий Конгрес висловлює щиру подяку ієрархії Української Православної і Української Католицької Церков і пастирям Євангельсько-Баптистських Об’єднань за участь у соборних святкуваннях тисячоліття українського християнства. Також висловлює щиру подяку тим церковним і державним достойникам, що святкували з нами наше Тисячоліття Хрещення Руси-України.
П’ятий Конгрес підтримує змагання Української Католицької і Української Православної Церков та Євангельсько-Баптистських Об’єднань за привернення права свого існування і вимагає, щоб уряд Радянського Союзу привернув права нашим Українським Церквам в Україні.
Водночас Конгрес поновно звертається до Святішого Отця Івана-Павла II з проханням визнати патріярхат Помісної УКЦеркви згідно з бажанням українців-католиків і встановити для них єпископат у Польщі та проголосити святими мучениками УКЦеркви тих, що загинули за віру після насильної ліквідації УКЦеркви в Україні в 1946 р.
Конгрес вимагає встановлення єпископату Української Православної Церкви у Польщі, незалежного від московського патріярха.
Конгрес вимагає збереження українських пам’яток і церков у Польщі і закликає українську спільноту у вільному світі фінансово сприяти їхній віднові.
При відчитанні головою Резолюційної комісії Ольгою Кузьмович на пленарному засіданні П’ятого Конгресу до церковних резолюцій висловив застереження Блаженніший Митрополит Мстислав, який із запізненням прибув на наради СКВУ. Пояснення, що резолюції були узгіднені з нашими владиками, не міняли ситуації. Властиво, невідомо, яка доля цих резолюцій. Це ще один незаперечний доказ «узгіднення»!
Чи справді в таких обставинах узгіднень можна щось здійснити і до чогось дійти? Про це можна дуже сумніватись! Принцип узгіднення може знівечити навіть найбільше корисну, святу ідею і пропозицію. Це найвищий час відмовитись від таких недемократичних принципів. Треба сподіватись, що новообрані органи СКВУ на чолі з надійним, молодим президентом Юрієм Шимком візьмуть це все до уваги і проведуть здорові поправки у дотогзчасній системі праці. Новообраним органам СКВУ на чолі з Ю. Шимком бажаємо успіхів у праці.
