І знов закінчили ми ще один рік нашого життя. Переступили ще один ступінь ближче до кінця нашої істини на цьому світі.
Чи радіти, чи сумувати нам? Це — як кому, але коли підсумувати разом початок і кінець нашого існування на землі, то всетаки радіймо. Ми знаходимось одним ступенем ближче до Господа. Ближче дарованого нам вічного і правдивого життя. Вічного щастя, за яким намарно шукати на цьому світі.
Отож, радіймо! Хоч і спомини минулих літ, дорогі моменти, прожиті в колі дорогих осіб, що відійшли від нас, стиснуть нам серце, хоч втомлена душа прагне спокою і його не знаходить, хоч світ меркне, заслонений сльозами, хоч невимовний біль торгає, кривавить немічне серце, хоч терпінням краю немає,— радіймо!..
Пробую і я радіти. Пробую, Христе! Крізь сльози, що заслоняють Твій вид, Твоє палаюче любов’ю святе Серце, в іконі, що стоїть недалеко. І крізь сльози пробую схопити Твій ласкавий, ледве помітний, усміх, що, чергуючись, міняється в сумний…
Вдивляючись у Твоє святе лице, у Твої сумно-ласкаві очі, я радію, Христе. Радію, що можу ще клякнути на коліна перед Тобою, що можу передати Тобі мою скорботу, мій біль і в Твоїх усмішках знаходити відповідь і потіху.
Дякую, Ісусе! Ти прости моїм сльозам. Вони самі пливуть, і нема їм стриму. Ти сам плакав теж… кривавими сльозами над недолею Твого народу. І, дозрівши до своїх терпінь, напевно тужив за своїм дитинством, хоч був свідомий свого завдання на землі.
Ти був теж колись маленький. І Тебе пригортали Твої батьки і гладили по голівці. І Ти мав своє щасливе земне дитинство, хоч сам Ти був вже тоді Могутнім Владикою світу.
І хоч не щипав ранній мороз Твоїх щічок, не дубіли ніжки в чобітках від морозу, не щебетав Ти — «сійся, родися», не наповняли Твоєї торбинки коржиками, але Ти був тоді теж з нами.
Твоїм Ім’ям — ми, маленькі, благословили всіх сусідів наших батьків. Бажали їм щастя, здоров’я і всіх Твоїх благ. І всі були щасливі. І ми, маленькі, й ті, яким ми посівали пшеничкою, і Ти, Ісусе, радів нашою радістю.
Тепер вже не те. Все вже відійшло в минуле. Примеркло, забуте… Його заступила доба великих досягнень. Наука завзято шукає стежок, відкрити хоч рубець заслони Твоїх тайн. Мудрують, доказують свою малеч…, а «мудрість їх» поїла щасливе дитинство наших дітей.
Нема кому посівати вже «щастя і здоров’я» під Новий Рік. Не готують вже наші малята торбинок і пшенички для посіву. І не вичікують Святого Миколая, що принесе і підкладе під подушку зневеличкими гостинцями велику радість і втіху… Інші «святці» заступають св. Миколая. Одним, пересиченим добробутом, наносить гори цяцьок, якими не всилі вже й порадувати ані здивувати, а в брудних, темних завулках шляються інші діти… діти розведених або шукаючих розваг родичів і, несвідомі у своїм дитинстві, знаходять свою загибіль…
А десь, у різних кінцях нашої чудової землі, ще інші вичікують скибки хліба, помираючи з голоду. А ще інших вбивають — ще в лоні матерів…
І у всьому тому світовому трагізмі, в атмосферних та інших стихіях приходить знов до нас вичікуваний і гучно оспівуваний Новий Рік. З новою надією приносить нову облуду, нові лихоліття, нове горе… А поруч з тим несеться навкруги поспішне й галасливе «Геппі Нью їр!».
Немає часу впасти на коліна, дякувати Господеві за перебутий старий рік та просити благословення у новому.
Треба поспішати, бо там вже чекають!— І, обсівши на високих стільцях в корчмі заокруглені столи, мов мурашки краплину меду, підхмелюються старші алькоголем або й ще чимсь гіршим і затруюють рештки свого віку й здоров’я, а молоді — передчасно й свою долю…
А потім, то тут, то там лежить при дорозі або в рові розбита автомашина, скиглять, трублять амбулянси, а вдома стривожені батьки всю ніч виглядають у вікна своїх дітей, що, як не скалічені на все життя десь у лікарні, то, може, й вже по другому боці цього світу.
Яка іронія, який подвиг диявола над людською неміччю…
— Всемогучий Владико!— Поблагослови нас всіх у цьому Новому Році!
— Посій любов’ю, розумом і добрими серцями нашу землю!
— І пошли ласку і Твоє милосердя на обездолену віками нашу нещасну Україну…
