У попередньому числі, за лютий 1992 p., ми подали дві замітки Ольги Брошко з Риму й Миколи Галіва про Синод Української Католицької Церкви, що відбудеться в княжому городі Львові, який розпочнеться 16 і буде тривати до 31 травня 1992 р. У згаданих статтях були подані інформації, як також побажання і сугестії, які синодальні отці з Патріярхом Мирославом-Іваном на чолі повинні взяти до уваги. Тут прийдеться дещо з того ще раз підкреслити, а дещо особливо наголосити, що Синод повинен взяти до уваги.
Незаперечно знаємо, що всі дотеперішні синоди, за винятком одного каменноугольного Синоду, який був скликаний Главою нашої Церкви Блаженнішим Йосифом у 1969 році, були засекречені. Ось ця засекреченість дуже негативно відбивалась на рості й розвитку нашої УКЦеркви. Мабуть, і заплянований Синод УКЦеркви, який буде історичним, бо після майже п’ятидесяти років відбудеться на рідних Землях у Львові, також залишиться засекреченим. Ось ця зайва засекреченість дає можливість до різних спекуляцій, а з другої сторони буде ховати свої слабості. Хоч би було подано саму програму синоду. Пригадуємо, скільки було різних версій після відбутого Синоду УКЦеркви у лютому 1991 p., що відбувся у Римі. Навіть були і такі, що твердили особисто, що є вибрані на патріярха, тільки чекають на затверження папою. На тому ж Синоді у лютому також вибирали єпископів, себто терна на єпископів, але і це не вийшло, бо досьогодні не проголошено ні одного єпископа*. Згодом нам потрапила програма нарад того ж Синоду з лютого 1991 p., яку ми надрукували в журналі j «Патріярхат» за червень 1991 р. на 14-ій сторінці. Властиво, що сталося з тими новими єпископами, а деякі кандидати навіть вже мали готові мітри, а дехто вже готовився до патріяршої мітри? Цікаво було б знати, хто встановляв програму нарад минулого Синоду? Правдоподібно, що є вже готова програма для синоду, що відбудеться у травні 1992 року у Львові. Мабуть, відповідальним за програму, яку ставить для затвердження підготовчій комісії секретар Синоду Владика Михайло Гринчишин. Треба припускати, що Владика М. Гринчишин є архітектом програми попереднього, як також і цього синоду. Мабуть, вона (програма синоду) десь вже прослизнулась, бо на терені Північної Америки поширилась вістка про те, що на Синоді УКЦеркви у травні ц.р. будуть вибирати Верховного Архиєпископа чи властиво патріярха. З другої сторони, від достовірних осіб довідуємось, що такої точки не може бути. Йде мова, що на синоді мають вибрати помічника для патріярха, але є ще в цій самій і третя версія, але це вже не здогад і не припущення. Ольга Брошко мала розмову після наради у справі скликання чергового синоду у Римі з Митрополитом Максимом Германюком, стаття про це була надрукована у попередньому числі «Патріярхату»,— цит. за О. Брошко. Митрополит Германюк також зазначив, що «під час Синоду у Львові, у м-ці травні буде встановлення Постійного Синоду, згідно з новим кодексом Східніх Церков, а це означає, що Постійний Синод складатиметься з 4 єпископів: 3 з них будуть вибрані учасниками наступного синоду, а 4-го єпископа призначить сам Глава Церкви». Митрополит Германюк вияснив, що Постійний Синод — це постійний уряд Церкви.
Ось є вже три різні версії, що є можливе, а що є правдиве? Знавці канонічного права запевнили мене, що не може бути мови про вибір Верховного Архиєпископа, бо церковні Канони 63-74, 153 говорять, що нового Верховного Архиєпископа, Патріярха, Главу Церкви можна вибирати тоді, коли опорожниться престіл, себто у випадку смерти існуючого або у випадку, коли існуючий Глава зрезигнує. Отже, дотепер ми не чули, щоб Патріярх Мирослав-Іван зрезигнував. Отже, тим самим не може бути мови про вибір нового патріярха.
Тепер є питання вибору помічника для Патріярха Мирослава-Івана. Звичайно, такий пост є необхідний і конечний. Але висунена пропозиція, а радше ствердження Митрополита Германюка про Постійний Синод повинна до деякої міри бути узгіднена з вибором помічника. Така інституція, як Постійний Синод, існувала ще за св.п. Патріярха Йосифа, було б цікаво вияснити, що з цим Постійним Синодом сталось? В цій справі Владика Максим міг би найбільше сказати. Постійний Синод — дуже важлива інституція у структурі нашої Помісної УКЦеркви, вона є конечною для кращого функціонування. Тут треба буде точно визначити його діяльність. Варто б ці й інші питання вирішити далеко перед початком Синоду, щоб не ширились зайві плітки.
Нам невідомо, чи є поставлена окрема точка визнання патріярхату Помісної УКЦеркви. Це дуже важливе питання для нашої Церкви, і цього питання не можна поминути. Тут хіба доводиться ще і ще раз повторити, що дотеперішні виправдання Ватикану, чому не можна було вже давно визнати патріярхату, є тільки димовою заслоною. Вже сьогодні немає жодних ні канонічних, ні територіяльних перешкод, але під тим оглядом немає найменших познак, щоб був визнаний Патріярхат нашої Церкви.
До цієї справи Владика Германюк в уже цитованій статті Ольги Брошко з минулого місяця висунув ще таку надію: «Треба надіятись, що Президент України, пан Леонід Кравчук, чимнайскоріше нав’яже контакти з Ватиканом, щоб встановити дипломатичні стосунки між Україною та Святою Столицею. На думку Митрополита Германюка, це значно прискорить створення патріярхату для УГКЦеркви». Цікава думка, але було б цікавіше знати, чи Владика Максим поцікавився перед тим, чи Ватикан вже визнав незалежність України,* як це зробив по відношенні до словінців і хорватів. Покищо ми не читали формального визнання Ватиканом незалежної України. Якщо так, то як Україна може нав’язувати дипломатичні стосунки?
Знаємо, що батько не все буває однаково справедливий до своїх дітей. Це життєва дійсність, яку слід мати на увазі і часом належить пригадати Апостольській Столиці, що вона нас часто трактувала і сьогодні трактує по-мачушиному. Синод не може поминути ці справи, бо вони є каменноугольні. Синод УКЦеркви не потребує просити, але скористатися з свого права та ухвал Вселенського Собору Ватиканського II. Втікати від цих проблем нашої Церкви — це значить втікати від самого себе. Український народ й Українська Церква перейшли довгий шлях хресної дороги і заслуговують на належне визнання і признання.
Порушуючи питання патріярхату Помісної УКЦеркви, ми одночасно пом’янім світлу пам’ять Патріярха Йосифа у його сторіччя з дня народження. Ми повинні пам’ятати його девіз — ЗА ЄДНІСТЬ ЦЕРКВИ І НАРОДУ, а він для своєї неподільної Української Церкви віддав багатотруднеє і творче життя. Синод повинен особливо пошанувати його незрівняні надбання у всіх площинах нашого духовного життя. Синод не може забути Патріярхом Йосифом висвячених владик! Незаперечно знаємо, що свячення є важні, вони були довершені в особливих обставинах і для особливого призначеня, і це особливе призначення стало дійсним — Україна вільна і незалежна і висвячені Патріярхом Йосифом владики повинні діяти у Божому Винограднику на своїй рідній землі. Сподіваємось, що синодальні отці сповнять бажання Патріярха Йосифа.
Крім інших питань, які будуть обговорюватись під час нарад Синоду, повинні застановитись над самою назвою. Українська діяспора вже давно визбулась з своєї назви слово «греко», яке нам у свій час причепила Австрія, щоб відрізнити польських римо-католиків від українців, чи, як в той час називано, русинів. Це штучний, зайвий і безпотрібний причинок до назви нашої Церкви. Звичайно, був час, що ми, втікаючи від одного зла, попадали в інше. Сьогодні час такий, що наша Церква може бути сама собою і не потребує жодних безпотрібних таких чи інших прикметників, які нічого не визначують. Про те треба говорити. Сподіваємось, що це візьмуть до уваги ті, що відповідальні за приготування і укладення програм нарад для Синоду УКЦеркви. Молимо Бога і маємо надію, що Синод УКЦеркви у травні ц.р. пройде успішно і вирішить багато важливих питань нашої Церкви.
Микола Галів
П. С.
* Коли ця стаття, що і надрукована в цьому числі, була написана, то Ватикан ще був не визнав незалежної української держави. Цей факт стався щойно 8 лютого 1992 р. Це не міняє нашого коментаря до цієї справи. Тут відмічаємо сам факт визнання, що е на сьогоднішній день. Тут тільки можна підкреслити, що Україна бажає з усіма жити у згоді, мирі та доброзичливих взаєминах. Можна тільки висловити жаль, що ми не побачили Ватикану серед кола тих перших, що визнали незалежну Україну.
При цьому бажаю зробити ще деякі доповнення до побажань Синоду УКЦеркви, що мас відбутись у травні цього року. Роздумуючи над питанням визнання патріярхату помісної УКЦеркви Ватиканом, що повинно було вже давно статись, можна прийти до логічного висновку. Вже не потрібно більше звертатись з проханням до Ватикану чи Апостольської Столиці, щоб були вони так ласкаві визнати Патріярхат, який нашій Помісній УКЦеркві давно належався. Як вже було відмічено й підкреслено, що всі ці легальні, правні, канонічні, територіальні і всі інші перешкоди, які висував Ватикан, були в основному димовими заслонами, а не справжніми перешкодами. З хвилиною, коли наша Помісна УКЦерква, яка на протязі майже півстоліття перебувала у підпіллі, сьогодні стала вільною — відродилась, зникли вже давно висувані перешкоди до визнання патріархату, але визнання не здійснилось!
Ні більше, ні менше справу патріярхату УКЦеркви відкладено «ад календас грекас» і вже сьогодні навіть не пояснюється, чому не визнано патріархату УКЦеркви. Припускаємо, що ватиканські чинники від «остполітік» не одержали відповідного дозволу з Москви. На це не знаходимо іншої відповіді. До речі, цього факту був свідомий Патріярх Йосиф, який у 1975 році рішився прийняти титул патріярха і проголосити, що Помісна УКЦерква є патріяршою з патріярхом на чолі.
Синод УКЦеркви, що відбудеться у Львові, повинен скористатися з логічного і правильного потягнення Блаженнішим Патріярхом Йосифом і на своєму форумі тільки потвердити цей історичний факт. Глава нашої Помісної УКЦеркви Патріярх Мирослав-Іван, який дотепер не вживав цього титулу «патріярх», повинен тепер його офіційно прийняти, а всі синодальні отці повинні виявити у цьому однозгідність, а після цього тільки повідомити Папу Івана-Павла ІІ. Це, звичайно, упростило б ситуацію Папи Івана-Павла ІІ. Мирянський актив в Україні і поза бажає бачити свою Церкву справжньою діючою у всіх площинах. Щоб наша УКЦерква вкінці скористалась з ухвал і постанов Вселенського Собору Ватиканского II, на якому було стверджено, що для всіх Східніх Церков найбільш притаманною формою правління є патріярший устрій на чолі з патріархами. Наша УКЦерква є одною з найчисленніших Східніх, Церков і досьогодні вона не одержала цього патріаршого визнання. Отже, за нашою Церквою є всі передумови бути визнаною патріаршою Церквою. Віримо, що Синод ці питання вирішить.
М. Галів
