Події, які стались 18 грудня 1977 р. у Ґлостері, де миряни загородили дорогу єп. А. Горнякові до новозакупленої і відремонтованої церкви викликали широкий розголос у місцевій і столичній англійській пресі. Через тиждень стався другий болючий випадок у Лестері, який знову підхопила англійська преса, яка подала голісінькі факти та біда в тому, що перекручені — неправдиві. Звичайно, для англійської преси, це були сензації, добрі на крикливі й притягаючі заголовки. Англійські журналісти не турбувались тим, щоби свойому читачеві дати повну картину, подати, що було для цього причиною, а просто — єпископа набили демонстранти, бо він піддержує папу, а демонстранти обурені, що папа не визнав Кардинала Йосифа Сліпого Патріярхом. Це є спрощення, а навіть спримітизування цілої справи, бо питання стоїть далеко глибше. Зрештою нам відомо, що коли б була улаштована українцями масова культурна імпреза то в англійській пресі не було б навіть згадки. Ми це мали нагоду вже не раз переконатись. Отже для англійської преси в першу чергу і одиноким важливим моментом в даній справі була сензаційність. Отже зрозуміло чому так широко писала про це чужинецька преса.
Але дивно нам і зовсім не зрозуміло, чому в тому самому стилі вторувала англійській пресі деяка українська? Мало цього, деяка українська преса поробила невірні заключення, очевидно спираючись на цьому, що подали пресові агенції. Варто тут назвати українські пресові органи, які передруковували з англійської преси або неправдиво писали про ці справи: Український Католицький Щоденник «Америка», «Українське Слово» — Париж, «Український Голос» — Вінніпег, «Вісник» — Вінніпег, «Вільне Слово» — Торонто, і «Свобода» — Джерзі Ситі. Можливо були ще й інші, які до цього займали становище, але про це нам не відомо.
Якщо звичайний споживач друкованого слова не є познайомлений з проблемами навколо Помісної УКЦеркви у Великій Британії то це може бути оправданим, але в жодному разі не можна цього сказати по відношені до людей, які керують інформаційними осередками і незнають або нехотять знати дійсного стану, який від більше, як двох років існує на терені Англії. Напевно редакторам українських газет і журналів відомо, як у Великій Британії українських мирян з церковних амвон клеймовано різними образливими епітетами. Вірних позбавлено духовної опіки. На кількох церквах повішено замки, а миряни приходили молитись під замкнені церкви, щоби занести свої щирі молитви до Всевишнього Бога. Дітей в шкільному віці позбавлено навчання релігії. З єпископської канцелярії помішувались в англійській пресі неправдиві інформації по віднові історичних прав нашої Церкви. У лютневому числі журнала «Патріярхат» є передруковані з Кетолік Гералд дві статті: чужинця о. мітрата Ів. Мовата в обороні прав нашої Церкви та про юрисдикцію Патріярха Йосифа українського, анонімного автора, який заперечує наші історичні права і юрисдикцію Патріярха Йосифа. Адвокат єп. А. Горняка порозсилав деяким мирянам заборону вступу до церкви, а між ними є і ктиторі. Все це було за те, що миряни бажали щоби Блаженнішого Йосифа поминали патріярхом і молились за Патріярха Йосифа, а єп. А. Горняк заборонив. Священиків, які його непослухали і поминали Патріярха видворив з Англії. Ні більше ні менше своєю поставою єп. А. Горняк не то що не виявив християнської любови, але нормальної людяности. Що в даному випадку не ідеться про Божі закони, бо такі є потоптані єп. А. Горняком, але про накази Ватикану, вони не можуть бути порушними. До єп. А. Горняка зверталось багато включно з Крайовою Управою Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви в США, щоби якось старався зліквідувати безпотрібний для нашої Церкви конфлікт, але все це залишилось без відповіді. Віримо, що панове редактори про це все знають?
Цікаво, що панове редактори в цій справі, яка триває понад два роки зробили? Скільки разів порушували на сторінках своїх пресових органів? Чи це може є маловажливим? Але, як скоро панове зареаґували на інформації англійської преси про болючий випадок у Ґлосторі. Панове редактори навіть не завдали собі труду провірити, чи справді подані вістки в англомовній пресі відповідають правді. Пишеться і перебільшується про побиття єп. А. Горняка. Фактично єп. А. Горняка ніхто не бив він тільки у самотосі згубив капелюха і окуляри. Ніхто не був арештований, ані притриманий, за виїмком одної жінки, яка кинула яйце на монахиню.
Дозвольте запитати — пощо принимати правильники журналістичної етики, а не сповняти засадничого — подавати вірну, перевірену інформацію такою, якою вона була, а не такою, якою нам бажається бачити.
Нам відомо, що на листа, який був поміщений в «Америці» була вислана відповідь, але, нажаль, у християнській католицькій «Америці» вдомашнився звичай не містити спростування, пощо, щоб читачі не знали правду?
Нижче друкуємо лист мґр. Володимира Сича, що появився в Америці і дві відповіді на нього.
Редакція
* * * * *
«Америка» — Філядельфія, ПА., 31 грудня 1977
Лист до Редакції
Високоповажний Пане Редакторе!
Найновіші події серед українських католицьких кругів у Великій Британії, про які звітувала англомовна преса, а саме, філядельфійський Вечірній Бюлетен за 19 грудня ц. р. на сторінці 2-А, напевно потрясли до глибини серця все українське громадянство в діяспорі.
Це ще одна спроба ворогів української Католицької Церкви поза межами батьківщини розбити її, розсварити, а тоді знищити (дівіде ет імпера!)
Ще кілька років тому Українська Католицька Церква в Великій Британії була в повному розквіті, а своєю чудовою катедрою приваблювала наших поселенців як у Европі, так і по той бік океану до масових прощ та паломництва до неї.
Та ось, наче грім з ясного неба впав «злоякісний бакциль» на той клаптик України й почав свою диявольську роботу, роз’їдаючи ще недавно цілком українських поселенців з нутра.
Згідно з повідомленням вище згаданого американського щоденника, коло 500 осіб напали в білий день на єпископа УКЦ, Владику Горняка, і то біля церкви, яку він мав того дня посвятити, й побили його парасолями й іншими предметами, а зробили вони це тому, згідно з американською пресою, що єпископ Горняк відмовився підписати прохання до Папи про іменування кардинала Сліпого Патріярхом УКЦ.
Насувається питання — де поділась гуманність у тих напасників? Де їх християнство, коли вони відважилися на такий вчинок? Де дівся респект до закону країни їх поселення, а врешті — яке ім’я дасть їм, а може нам усім, славний британський законодавець?
«Злочинці…» — це проста відповідь.
Не треба бути ані правником ані викладачем університету, чи в каледжу, щоб зрозуміти правне окреслення цього вчинку, підбуреної кимсь маси народу…
Це злочин в розумінні карного законадавства всіх культурних народів світу і винуватці повинні за це відповідати перед законом та українським громадянством.
Аналізуючи цю сумну й трагічну подію нам треба призадуматись над деякими проблемами, а саме: Хто стоїть у тіні цих подій? Хто інспірував їх посередньо або безпосередньо? Кому ці події принесли славу, вивищення, респект або в чиєму інтересі вони були заподіяні?
Як я вище писав за американською пресою, напасники на єпископа Горняка боронились тим, що він відмовився підписати прохання до Папи про підвищення кардинала Сліпого до сану Патріярха.
З мого власного пережиття я не можу повірити, щоб найшлася здорово думаюча людина, яка б повірила в те, що вище згадані події були пляновані й виконані самим «простолюддям», але хочеться вірити, що поза плечима цього простолюддя заховані в тіні «герої-провідники»
«Історія, це вчителька життя,» — і вона скорше чи пізніше скаже своє слово в цій безглуздій справі.
Насувається ще інше і дуже логічне питання: Як зареаґує на ці події наша церковна влада? Яке становище займе наша світська й релігійна преса? бо вона віддзеркалює погляди народу. Українська громада жде нетерпеливо на ці інформації.
Внутрі свари й незгоди, це отруйний бакциль число один, і його належить знищити зарання, поки він не опанує весь національний організм, і його знищить.
Це нещастя повторюється в нашій історії віками, і воно держить нас у неволі століттями. Я думаю, що наша преса повина занятись прослідженням цих подій, знайти їх спричинників та поставити їх перед всенародним трибуналом на осуд.
«Наївні» тлумачення подій у Великій Британії подав коментатор радіопрограми «Голос мирян» в суботу 24 грудня ц. р. але ця справа вимагає окремого трактування, і про це треба писати окремо.
Нехай ці міркування будуть тільки прелюдією для тих, хто займе слово в цій справі.
Мґр Володимир Сич
* * * *
Василь Пасічняк
Відповідь мґр. Володимирові Сичеві
З увагою прочитав листа мґр-а В. Сича, який появився в «Америці», з 31 грудня, 1977 р. Автор листа осудив особи, які «напали в білий день на єпископа УКЦ, Владику Горняка, і то біля церкви, яку він мав того дня посвятити, й побили його парасолями й іншими предметами, а зробили вони це тому, згідно з американською пресою, що єпископ Горняк відмовився підписати прохання до Папи про іменування кардинала Сліпого Патріярхом УКЦ».
Виглядає, що мґр. Сич не слідкував за «подіями серед українських католицьких кругів у Великій Британії». А вони, в загальному знані. Діяльність і поступовання єп. Горняка в продовж останніх років, його бюлетені, звернення, листи до священиків і мирян, додатки до постанов соборчиків, відмова говорити з представниками мирян, ним одобрені пасквілі на мирян та й на самого Патріярха Йосифа, доноси про внутрішні українські спори до римських властей і до британської поліції викликали обурення загалу українських мирян в діяспорі. Це все вказує, що випадок із єп. Горняком не був «громом з ясного неба».
Позем поінформованости мґр-а Сича насуває думку, що особи, які цікавляться життям лише своєї парафії, або лише своєї єпархії, і то лиш такими аспектами як бенкети, чи бінґо, і не слідкують за життям цілої Помісної УКЦеркви — не повинні займати слова в таких справах, як справа єп. Горняка. Ця справа — це дозрілий кукіль, який довго вирощував сам єп. Горняк. Це відрух гніву довго зневажуваних мирян. Правду про вчинки єп. Горняка можна знайти в публікаціях у Великій Британії, таких як «Українська думка», хочби в одній статті Дмитрова «Ще одна колючка на відтинку церковної дійсності» (15 грудня, 1977 p.), таких як бюлетені і летючки самого єпископа і мирян, а поза Великою Британією — в австралійському журналі «Церква і Життя», у священичому журналі «Нива», в журналі «Патріярхат», в канадській «Меті» і «Гомоні України», в «Шляху Перемоги», в «Нашому Голосі», та в багатьох інших. Треба лиш розширити свої заінтересування поза «Свободу» і «Америку», які — як це не дивно — але таки цензурують вістки із українського церковного життя у Великій Британії.
Події у Великій Британії треба розглядати у світлі цілого патріярхального руху в Україні і поза нею. Цей рух має свій відгук також у «Вістях з Риму» і «Благовіснику» — півофіційних і офіційних публікаціях нашої Церкви.
«Злоякісні бакцилі» (вислів мґр-а Сича) треба шукати в письмах Ватикану до єп. Горняка. В них Ватикан піддержав єп. Горняка в його політиці відокремлення від цілости Помісної УКЦеркви і від її Синоду єпископів. Власне звідти прийшло зловісне «дівіде ет імпера». Нині, більш як коли, треба голосно заявити, що всі непорозуміння Помісної УК Церкви мають свій початок у Ватикані, та що Ватикан несе відповідальність за випадок з єп. Горняком.
Патріярх Йосиф зайняв становище до ситуації у Великій Британії у свойому Посланні до Українців у Великій Британії на Різдво 1975 р. Там читаємо: «Знаємо, що притьмарена Ваша радість цього Різдва. Не легкі переживання нашої Церкви і Народу; великі перешкоди для її розвитку, неприхильности, труднощі і тут у вільному світі і тяжка їх боротьба в Україні, смутить Вас. Незрозуміння у своїх і чужих доводить розжалений наш нарід до плачу і терпіння.»
Більш як хтонебудь інший, Патріярх Йосиф болів цим непорозумінням разом з вірними, терпів наруги над Рідною Церквою і був занепокоєний, що це може вивести нарід з рівноваги. Він закликав, щоб помагати Церкві працею і молитвами, «а над усе — зразком любови Христа і ближнього». «Зберігайте рівновагу духа і терпеливість» — закликав правдивий Пастир — Ісповідник Віри.
Вже тоді Патріярх бачив причину спору і старався його злагіднити. Мирянам, духовенству і єпископові він пригадував, що «не можна нікому накидувати патріярхальні переконання, як з другого боку бажання і утвердження Патріярхату в нашому Народі не є гріхом і злочином, яке треба з усім завзяттям і местю поборювати. Бо не можна нині бути чесною українською (підкр. В. П.) віруючою людиною, яка була би проти Патріярхату».
Дальше Патріярх у Посланні доказує, що наша Церква мала патріярші права з давен давна, що ясно підкреслив вже митр. Рутський у 1929 p., та що наш патріярхат існує і з часом і Папа його визнає, подібно як це було з іншими патріярхатами, яких Папа не створив, але вкінці мусів визнати.
Патріярх Йосиф пригадує, що патріярші права «солємнітер» признані Апостольським Престолом у Берестейській Унії 1596 p., «до якої основ вертаємося нині рішенням 11-го Ватиканського Собору. І коли хтось з Вас хотів би поборювати Патріярхат, прикриваючись плащиком католицизму, то поступав би несправедливо і по-руїнницьки… Безпосередньо для духовенства це викликувало би «одіюм плєбіс» — ненависть і незлюбленість і спротив народу, і на основі канонічного права потягало би це за собою і для Єпископа і для священика — усунення з посади.»
Патріярх перестерігає противників Патріярхату і старається їх урозумити поглядами Мелхітського Патріярха Максімоса V, який ще в часі Евхаристійного Конгресу в Австралії, під час Служби Божої в нашій катедрі в Мелборні, звернувся до всіх там присутніх наших владик такими словами: «Ми маємо титул патріярха, але не маємо ні церков, ні єпископа, а Ви маєте і єпископів, і священиків, і вірних, і величаві катедри, але не маєте титулу патріярха, який одначе Вам правно належиться».
По цій заяві Патріярха Максімоса V, всі присутні владики, священики і миряни, на великому зібранні, рішили поминати Кир Йосифа Патріярхом. Так, отже, не сам Блажен. Йосиф назвав себе патріярхом, але владики, священики і миряни з цілої діяспори. Тому, що такий стан речей заіснував, то «воювати з ним у Великій Британії дуже непорадно, це може довести до великих неправильностей і надужить». Єпископ і священики «мусять в лагідний спосіб урозумлювати нарід, второпно не допускати до спротивів, не провокувати і не виганяти вірних з церков, які вони побудували, не викрикувати і не ганьбити із проповідальниць, бо нема за що». «Не можна покликуватись тільки на свій уряд, прикриваючи свої амбіції і карієровства плащиком католицької ревности, але треба мати і любов і душпастирського духа і не забувати, що і між апостолами — єпископами був Юда!»
Але вернімось до мґр. Сича і до його листа.
Він у своїх твердженнях про випадок із єп. Горняком спирається лиш на скупій інформації чужої преси. Він підносить алярм, йому «хочеться вірити, що поза плечима цього простолюддя заховані в тіні «герої-провідники», його турбує, «як зареаґує на ці події наша церковна влада? Яке становище займе наша світська і релігійна преса? Бо вона відзеркалює погляди народу.»
Але ж реакція преси є, про неї було повище, і є ця реакція зовсім не така, як мабуть, цього очікує мґр. Сич. А Послання Патріярха — це ж і є реакція нашої найвищої церковної влади. Біда в цьому, що єп. Горняк цієї влади не визнає, і її рішень, ані порад, чи вказівок — не приймає.
Чи і для мґр. Сича Патріярх не є нашою найвищою церковною владою?
Громові хмари збирав над собою сам єп. Горняк, впродовж довгих років. Це «простолюддя», що про нього пише мґр. Сич, має почуття своєї гідності і не треба було «героїв-провідників», щоб вдарив грім.
Не знає мґр. Володимир Сич законів його власної Церкви. Справа спору між єпископом і мирянами належить до Церковного Суду, а не до «всенароднього трибуналу». Може Найвищий Державний Суд міг би встрянути, алеж держави в нас немає…
Нам треба відібрати від Ватикану нашу церковну судовласть, бо вона належить Патріярхові і Синодові Єпископів. Тоді напевно не будуть «падати» на голову єпископа Горняка парасолі, бо не буде святого гніву мирян.
Зараз іде затяжний змаг за те, щоби наша Церква була посуті й змісті Українською Церквою на чолі з Патріярхом. Нажаль. єп. Горняк оден з перших виступив проти Блаженнішого, відмовивши йому послуху та в пресі заперечив його юрисдикцію, як глави помісної УКЦеркви. Проти такої постави єп. Горняка запротестували миряни не тільки у В. Британії але й інших країнах. За це двох священиків видворено з нашого екзархату, священикам з Риму, які працюють біля Блаженнішого заборонено відправляти Богослуження у В. Британії! В деяких місцевостях закрито церкви зате, що вони помимо заборони співали молитву за патріярха. Всі священики, одержали строгі інструкції, коли хтось буде противитися волі єпископа, підлягає строгим церковним карам, до відмови духовних послуг включно. Тому, що подавляюча більшість мирян визнають Головою нашої Церкви Патріярха Йосифа — то це автоматично було потрактовано, як крок проти єпископа. Миряни відповіли на це бойкотом пожертв на церкву, а на те місце уведено постійну збірку на «Патріярший Фонд.» На збірщиків єпископ насилав поліцію. Почались авантури так у церквах, як і під церквами. Прийшли доручення священикам перестати навчання дітей релігії по суботніх школах, відтягнено капелянів від молодечих організацій. Як завершення «карної акції» було доручено деяким мирянам через єпископського адвоката листи — заборону вступу до церкви на Богослуження. В Лондоні такі заборони отримало 15 осіб, між ними «ктиторі та благодітелі». Оден з них власник двох грамот — одну за пожертву всього свого заробітку 3000ф., а другу за 30 літню працю в церкві. Його провиною було те, що він звертав сестрам увагу, щоби вони демонстративно не виходили з церкви підчас співу молитви за Патріярха.
Єпископ виповів тотальну і безпощадну війну патріярхальникам, а в першу чергу Голові нашої Церкви, Блаженнішому Патріярхові Йосифові. До поліції посипались доноси, які потім миряни мусіли опрокидати. Патріярхальників клеймовано, як «скомунізовані елементи», «бувші СС-мани» або, як «скрайні екстремісти-бандерівці». До англійської преси подавалось не вірні інформації, що мовляв, Блаженніший — «бажає для себе слави й влади», а патріярхальники, «це групка фанатиків — заговірників, які прагнуть церкві накинути свою волю», і т.п. Деякі священики почали виписувати сплетні, що мовляв вони бояться за своє життя або що стануть мучениками за вірність Ап. Престолові» (о. Гасяк – Рочдейл) До Блаженнішого Йосифа писались непристойні, застрашуючі листи.
Такі були початки. Спроби здержати нікому непотрібну війну — не дали позитивних наслідків. Із 14 точок висунених патріярхальниками, як передумови до наладнання співжиття між вірними, а єпископом, НІ ОДНА НЕ БУЛА ВЗЯТА ДО УВАГИ, помимо інтервенції митрополита Максима Германюка. Одинокою відповіддю єпископа була:
«Ми діємо згідно з церковними законами, тому нічого ані зміняти, ані додавати не можемо.»
Миряни, яких домагань взагалі не бралось до уваги ще їх з амвони клеймовано (Брадфорд, Рочдейл, Бедфорд чи Пітерборо). Миряни яким замикано церкви, дітей яких позбавлено навчання релігії, яких очорнювано в пресі та перед владою — врешті втратили терпеливість. Перестали ходити до тих церков, де на них чекала злива помий та зневага всього того, що для них найсвятійше. Пересічна фреквенція в церкві із 200 впала до 20 в кращому випадку до 30 осіб. До Блаженнішого посипались прохання про заступництво, про допомогу у тій задушливій атмосфері. І коли з Риму перед святами приїхало трьох отців сповнити духовну опіку потребуючим, то двох із них зголосились до єпископа просити дозволу нести таку духовну опіку. Оден з священиків особисто, а другий телефонічно. Відповідь була, — «Вас ніхто тут не просив. Повертайтеся звідки ви приїхали». Ми приїхали з доручення Голови УКЦ — Патріярха Йосифа: «Він тут не має нічого до говорення» — була відповідь.
В осені 1976 року відбуто масову демонстрацію під Ап. Делегатурою в Лондоні в якій взяло участь біля 5500 вірних з цілої Англії на всіх 20000 вірних. Вони привезли петиції від 72 осередків з підписами 8750 голов родин з домаганням щоби Ватикан відкликав єпископа.
Минулорічні загальні Збори Центрального Патріярхального Комітету (квітень) при участі 225 делегатів від 74 клітин поставили вимогу до керівництва, щоби заперестати всякі розмови з єпископом, бо він втратив довір’я у своїх вірних.
Повних два роки єпископ перебував в строгій ізоляції і поза мури своєї резиденції не показувався. Отримавши останно моральну підтримку з Ватикану та від англійського єпископату та англійської преси, раптом забажав у тріюмфі (над вірними, над якими два роки знущався) посвятити нову церкву у Ґлостері. До речі закуплену за гроші пожертвовані отим висміяним і зненавидженим «бандерівським» клюбом, який вплатив на цю ціль 4500 із всієї 6000 ціни купна. У самому Ґлостері, який належить до парафії о. канцлера, цих зненавиджених патріярхальників є біля 80%.
Місцеві миряни звертались до пароха, щоби не просив єпископа на посвячення церкви в такій напруженій ситуації, щоби посвячення відложити на догіднійший час. Та прозьба громади не помогла, посвячення назначено на 18. XII. Місцева громада зареагувала в той спосіб, що у місцевій пресі заповіла демонстрацію Проти дій єпископа, який не повинується Голові УКЦ та зневажає своїх вірних. Єпископська канцелярія почала мобілізувати своїх прибічників з цілої Англії. Затривожені ґлостерівці приїздом славних «єпископських охоронців щоби уникнути всяких брутальних провокацій, звернулися до сусідних громад, запрошуючи їх до участи в демонстрації.
У висліді до Ґлостеру приїхало біля 50-60 єп. прибічників, які разом з парохом замкнулися під охороною поліції у церкві. Демонструючих, за підрахунком поліції було від 6000 до 7000. Помимо кількох спроб викликати авантури, демонстрація відбувалася спокійно під гаслами: «Ти нам не єпископ», — «Зрадник нашої Церкви», — «Юда», «Запроданець» тощо.
Коли ж приїхав з Лондону єпископ й хотів пройти до церкви, демонстранти своїми грудьми загородили йому дорогу. Поліція зорієнтувавшися в ситуації, дорадила єпископові опустити чимскорше цвинтар, щоби не доводити до кровопролиття. Й єпископ від’їхав.
Ніякого нападу, ані тим більше побиття не було. Коли декого потурбовано у натовпі, чи хтось згубив окуляри чи шапку, то беручи до уваги ситуацію — дивуватися не можна. Ніякого побиття не було, про що найкраще свідчить факт, що поліція не уважала за вказане когонебуть придержати. Жінку, яка намагалася кинути яйце з місця притримано й виведено поза засяг демонструючих.
Демонстрацію влаштували миряни обурені поступованням «свого» єпископа, що проти своїх вірних кличе чужу поліцію, мобілізує при допомозі фальшу чужу опінію, старається знеславити достойну особу нашого Ісповідника Віри та дослівно нищить основи нашої Церкви. Він силою римських законів хоче нам накинути свою волю, а сам кричить що бандерівці хочуть йому диктувати. А тим часом крок за кроком веде нас до цілковитого підпорядкування … римській церкві, щоби ми повільно в ній розплились.
Ґлостерських подій ніхто не одобрює ані не похвалює. Але всім здорово думаючим людям ясно, що людські терпіння часом мають свій кінець. Ц.П.К. запитуваний про пораду місцевими діячами, радив сам факт приїзду єпископа на посвячення зігнорувати, щоби не викликати згіршення. Та комусь на тому залежало, щоби таки довести до гарячійших виступів, і тому змобілізовано приїзд єп. прибічників.
Тим разом ґлостерці вже не питали нікого про пораду, але на власну руку та у власній обороні запросили сусідів на поміч. Виходить, що тим разом єпископові залежало на тому, щоби у Ґлостері дійшло до гарячих, невідповідальних вчинків, щоби могти використати їх для особистих цілей та плянів, та щоби мати змогу і «підставу» черговий раз всю вину перекинути на «певні політичні кола». Прошу зважити, що церкву у Ґлостері купували всі вірні, без різниці чи це патріярхальники чи прихильники політики єпископа. Коли ж єпископ заборонив деяким вірним вчащати до своєї церкви та на адвокатській забороні була така фраза: «Власником церкви є трастисти на чолі якого стоїть єпископ. Отже єпископ може заборонити вступ до церкви кому захоче…» Прошу тепер вчутися у почування мирян, які щедро складали свої пожертви на свою церкву і які раптом довідуються, що єпископ може кождої хвилини заборонити їм вступ до своєї церкви. Для єпископа вистачаючою причиною є факт, що мирян уважають й шанують Патріярха Йосифа, як голову Помісної УКЦ, а єпископа Горняка, як вислужника чужих повелітелів, і противника своєї законної влади.
Вище сказане, це лише маленька частина «другої сторони медалі», без цитат з преси, які однак є до вгляду у архівах Центрального Патріярхального Комітету які залишаться доступні дослідникам нашої дійсности. Засада «пізнай правду а правда визволить тебе» стара, як світ і варто її часом примінити в житті, щоби мати чисту совість перед самим собою.
