Коли стаття «Кого обороняє і що заступає українськомовний католицький «Шлях» вже була надрукована у попередньому, лютневому числі журнала «Патріярхат», нам довелось прочитати іншу статтю в цій же самій газеті «Шлях» за 5 січня 1986 р. того ж самого автора, Миколи Бараболяка, під назвою «Конечна синтеза» з приміткою у дужках (Дискусійне, в скороченні). Було вже запізно цю замітку долучити до попередньої статті, тому друкуємо її окремо у цьому числі.
Прочитавши статтю, я ставлю питання: яка її ціль? Що вона має дати читачеві, як і про що інформує, що голосить, що і кого бажає М. Бараболяк синтезувати? На жаль, із статті тяжко про це довідатись. Коли взяти проблеми, які автор порушує у своїй статті, то вони не мають нічого спільного з милозвучним заголовком «синтеза». Мабуть, М. Бараболяк розраховував їх на іншого читача.
Вже його перше ствердження у статті не має нічого спільного з синтезою, у якому він доводить щось іншого. Ось його слова: «… Дехто чваниться, що останніх двадцять років, це доба розквіту нашої Церкви…», «Я думаю, що навпаки, що в наслідок деяких некорисних для нашої Церкви течій, наша Церква котиться по похилій дошці. Познаки: на Богослуженнях величезна перевага старих людей: молодих і дітей мало. Покликань до духовного стану — менше як мало». Звичайно, М. Бараболяк має право на таку думку. Біда тільки в тому, що він бере до уваги відірваними факти, а всі вони мають свої причини і похідні. М. Бараболяк не потрудився і не простудіював, і навіть не проаналізував ситуації, яка була перед двадцятьма і більше роками, як також перед п’ятдесятьма роками. Якими шляхами проходив процес у нашій Церкві?
Ось М. Бараболяк твердить, що на Богослуженнях подавляюча більшість є «старих» людей, а молодій дітей — мало. Цікаво, чи М. Бараболяк взяв до уваги, що перед двадцятьма роками по наших парафіяльних цілоденних школах була велика кількість дітей? В Нью-Йорку в народній школі було понад тисячу, а сьогодні майже одна десята і постійно їх кількість зменшується. Очевидно, немає жодних познак, щоб це число могло набагато збільшитись. Чи М. Бараболяк взяв до уваги загальне зниження, і то раптове зниження, народжень в Америці? Чи він знає, що багато позакривалось американських публічних шкіл і «гайскулів»? Українці під тим оглядом не є ізольовані. Це є фактичний стан, а не уявний. На цю тему не тільки варто, але й треба б писати. Незалежно від сказаного, цікаво, чи міг би М. Бараболяк назвати, коли був той час, що в Церкві було на Богослуженнях більше або хоч би рівно молодих із старшими особами? Цікаво, як це було за часів молодости М. Бараболяка? Чи маємо нагадати націоналістичну молодь, яка була в той час домінуючою, коли вона була проти здвигу «Українська Молодь Христові»? Чи тоді наша Церква була на «вершинах», чи на «похилій дошці»? М. Бараболяк також у своїй пам’яті не зареєстрував численних учасників на з’їзді «Українська Молодь Христові» у Чікаґо і в 1985 році у Стемфорді. Чи це також були вияви похилої площі нашої Церкви? Можна з певністю сказати, що ні. Крім цього, треба підкреслити, що питання — молодь і Церква — є явищем перманентним. З віком міняється наставлення молоді до багатьох суспільних явищ і також до Церкви.
Незаперечним фактом є, що в останніх кількох десятиліттях покликання до духовного життя є малі, хоч в останньому часі дещо покращало, але знову ж треба сказати, що це є загальне явище. На це є багато причин, які потребують окремої студії і аналізи, але М. Бараболяк над тим не зупинявся, а просто назвав факт, щоб довести своє твердження. Правдою є, що за панської Польщі було більше покликань, але ж тоді наша молодь мала загороджену дорогу до університетів і багато з тих пішли на студії богословії, але чи всі це зробили виключно з покликання?
Коли ж ідеться про цю, що М. Бараболяк підкреслює «чванькуватість», яку він підсуває декому, що нібито не відповідає правді, бо наша Церква не є у розквіті, а навпаки. Якщо говорити про числові дані, то тут ніхто не може багато допомогти і жодні синтези чи антитези в тому ні не пошкодять, ні не допоможуть. Це є закономірний закон природи.
Кожна еміграція має свій кінець, вона з часом, поступово й закономірно, буде зменшуватись. Українська еміграція від цього не є іншою. Очевидно, краще для нас, коли вона задержиться довше, але для цього треба багато працювати. Отже, коли ж ідеться під оглядом числовим, то наша Церква в діяспорі не може зростати. Коли ж ідеться про духовий розвиток нашої Церкви, про її прямування до організаційної єдности, то треба сказати, що вона є у помітному розквіті. Чи це комусь подобається, чи ні, але від появи Блаженнішого Патріярха Йосифа на волі, в Римі, наше релігійно-церковне життя за останніх двадцять років поглибилось, розвинулось, пожвавішало і стало творчо діючим. Вірні стали не тільки пасивними членами Церкви, як до того, часу, але активними і водночас співвідповідальними за долю нашої Церкви. Це не підлягає найменшому сумніву, бо в тому напрямі утворились нові релігійно-церковні організації, осередки, окремо осмислене наше українське розуміння Христової Церкви. В наслідок цього стала більше зрозуміла окремішність нашої УКЦеркви у колі Вселенської Христової Церкви. Якщо б не цей зворот у нашому релігійно-церковному житті, то не відомо, чи наші церкви сьогодні не були б вже знівельовані з латинськими.
Слід згадати, що на протязі того часу постали нові християнські осередки у Римі, які живо осмислюють українську християнську церковну думку. Тут можна назвати цілу низку різних церковних видань і праць, які також говорять про розквіт нашої Церкви. Без цих всіх процесів, які відбувались на протязі більше двадцяти років, і велетенського вкладу Блаженнішого Патріярха Йосифа ми не мали б наших з благословенням папи Синодів нашої Церкви. Сьогодні цю спадщину продовжує Блаженніший Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський. Хто ж цього не може побачити?
М. Бараболяк у своїй статті твердить: «… Напрям нашому релігійному життю давали нам у Галичині оо. Василіяни, які зрозуміли, що часи, коли світло йшло зі Сходу, минули безповоротньо. Духовість того Сходу, репрезентована сьогодні російським православ’ям…».
Якщо все це правда, що сказав М. Бараболяк, то яка ж тоді була роля Князя нашої Церкви, Слуги Божого Митрополита Андрея, коли напрям надавали отці Василіяни? Чи справді духовість Сходу сьогодні репрезентована тільки російським православ’ям? Про те й інше, згадане в статті М. Бараболяка, навіть не варто дискутувати, бо немає про що.
Дозволю собі на ще одне місце в статті звернути увагу: «Я виростав під впливом ченців монастиря оо. Василіян, і я ціню особливо заходи того Чину і його вікові зусилля найти ту синтезу між нашою західньою духовістю і східніми обрядами наших предків…».
Що має на увазі М. Бараболяк під назвою «нашою західньою духовістю», в чому вона проявлялась чи проявляється і «східніми обрядами наших предків», то тільки сам М. Бараболяк знає. Як ця синтеза мала виглядати і кого та що вона мала синтезувати, цього чомусь не довів М. Бараболяк, хоч сказав, що «без такої синтези покотимось у долину».
І знову найкраще закінчити парафразою М. Бараболяка — це питання, над якими треба призадуматись, заки про них писати.
Микола Галів
