Всі ми згідні, що такий рідкісний ювілей слід відзначити якимсь особливим способом, а не тільки звичайними зовнішніми святкуваннями, які проминуть-прогудуть й сліду по собі не залишать.
Не раз вже писалось на цю тему, було багато різних думок, суґестій, як наприклад, видання відповідних наукових праць, воздвигнення величавого храму і т.п. Також всі відчуваємо, що до цієї річниці не сміємо підготовлятись окремо від наших православних братів та що на місці була б якась загальна, глибока духовна особа. Нам треба чогось поважного, тривкого, що було б підсумком пройденого першого 1000-ліття й дороговказом у друге. Дотепер не подано до загального відома, що у цьому напрямі вже зроблено, чи навіть, що запляновано,— а часу залишилось не надто багато.
Тому з великою радістю прочитала я в листопадовому числі журнала «Патріярхат» статтю п.н.: «Співаймо св. Літургію Київським Напівом». З неї довідалась, що о. д-р Зенон Нарожняк з міста Ліль у Франції мав не тільки чудову ідею, але вже навіть її зреалізував. Він зладив і видав для вжитку вірних Української Церкви св. Літургію Івана Золотоустого з нотами у київськім напіві. На вступі до цього видання є дуже гарна стаття з відповідними поясненнями (див. «Патріярхат» ч. 11, 1980). Стаття закінчується закликом до співбратів-отців душпастирів, щоб вони користувались цією книжечкою й увели у життя в своїх парафіян «цей прекрасний спів, одуховлену молитву. Може, це натхне наших професійних музик попрацювати над цими і другими київськими напівами і приготовити три- і чотириголосові уклади, щоб у 1988 p., в році ювілею християнської Руси-України в усіх церквах нашого світового поселення, попливла із одних уст, злинула із з’єдинених українських православних і католицьких сердець щира вдячність св. Володимирові, хвала Спасителеві, Ісусові Христу, котрий в Літургії приходить, щоб Євхаристією єднатись з нами — Божим Людом України. (Підкреслення мої. С.Б.)
Цей почин о. З. Нарожняка врадував мене незмірно з двох причин: поперше, я дуже люблю спів, а церковний зокрема, й ціню його як невід’ємну частину нашого обряду, а тим самим самобутности нашої Церкви,— а подруге, він (цей почин) частинно заторкує ідею, близьку мойому серцю, яку ми проголосили три роки тому на закінчення видання: «Літургійно-Церковний Рік». Обговорюючи там значення Києво-Печерської Лаври, згадано також про т.зв. «КИЇВСЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО», феномен, який сьогодні є вже науковим поняттям із чітко означеним змістом. Це схрещення східнього християнства із західнім на базі перед християнської культури придніпрянської Руси, на думку учених (проф. Федотов) було одним із найкращих способів реалізації Христової науки у цілому тодішньому християнському світі. Воно не мало нічого спільного з візантійським цезаро-папізмом, який, почавши від Константина Великого, пропагував цілковиту домінацію світської влади над Церквою — воно також не знайшло продовження у московськім християнстві, яке зі своєю теорією «Третього Риму» перейняло радше ідею візантійського цезаро-папізму.
В Русі-Україні відносини світської і церковної влади були ясно визначені. Жодна з них не мала вмішуватися у справи другої. Єдиний виняток, коли духовна влада мала інтервенювати в справах світської, це тоді, коли була порушена християнська мораль. Тоді обов’язком духовенства було наставляти світську владу — рішуче й безстрашно,— і так діялось неоднократно. Такими засадами пронизаний «Патерик Печерський».
На думку староруських богословів, на Страшнім Суді перед Богом стануть не тільки поодинокі люди, але й цілі народи. Тому кожний християнин несе відповідальність не тільки за свої вчинки, але й свойого народу. Отже, обов’язок доброго християнина — любити свій нарід, поборювати в ньому зло та ширити й плекати добро. Так Київське християнство, попри свою абсолютну надрядність справ Божих понад справами цього світу, зуміло бути щиро патріотичне. Щоденне життя одиниць мало ясний напрям, як це коротко, але дуже чітко й гарно з’ясовано в «Ізборнику» з 1076 р. Людина має бути «ЧАДОМ ЄВАНГЕЛІЯ, СИНОМ ВОСКРЕСІННЯ, НАСЛІДНИКОМ БУДУЧОГО ЖИТТЯ В ХРИСТІ ІСУСІ». Таким чином християнство грало серед українського народу вирішальну ролю, і в цей період нашої історії воно становило головну та найважливішу частину змісту всього національного життя.
Кінчаючи ці розважання, в останньому числі «Л.Ц.Року», ми подали слідуючий заклик: «Зближаємось до 1000-ліття хрещення Руси-У країни. Є різні сугестії як відзначити цей ювілей найбільш тривало. Тут хочемо дати під розвагу ще одну ідею: ПОСТАВМО СОБІ ЗА ЦІЛЬ ПРОСЛІДИТИ ЦЕЙ ФЕНОМЕН , яким було КИЇВСЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО. Десять літ (тепер уже тільки 7, — моя прим.) — це не забагато часу, щоб зробити таку далеку дорогу назад. ШУКАЙМО ПРИ ПРАДЖЕРЕЛАХ НАШОЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДУХОВОСТИ ЖИВУЧОЇ ВОДИ ДЛЯ ОБНОВИ!!! ШУКАЙМО РАЗОМ З БРАТАМИ ПРАВОСЛАВНИМИ!!! Як добре попрацюємо, то зустрінемося там, звідки МИ ВСІ РАЗОМ ПОЧАЛИ, — ДЕ МИ БУЛИ ОДНО!!! — КОЛИ НАША ЦЕРКВА НЕ БУЛА НІ ПРАВОСЛАВНА, НІ КАТОЛИЦЬКА, а лише ВСЕЛЕНСЬКА!!!
В цей спосіб чи не найбільше зблизимося до ІДЕЇ ТА ВІЗІЇ НАШОГО ВЕЛИКОГО МИТРОПОЛИТА, СЛУГИ БОЖОГО АНДРЕЯ!
Правда, це дійсно далека і тяжка дорога, але чи не варто потрудитись, щоб, добившись до життєдайного джерела, очиститися та стати оновленими й не з порожніми руками перед другим 1000-літтям?
Ця праця повинна проводитись на різних поземах, починаючи від найнижчих, а кінчаючи на найвищих наукових установах, як УКУ, НТШ, УВАН, УНІГУ.
На низах вона могла б проходити, наприклад, на сходинах братств, сестрицтв, марійських дружин чи інших прицерковних товариств, включаючи і молодіжні (як Вівтарні хлопці), де читався «Патерик Печерський» (вийшло гарне видання оо. Василіян в українській мові), чи інші твори цієї доби з відповідними поясненнями та дискусією, щоб зрозуміти ДУХ ТОГО ЧАСУ І ВЖИТИСЯ В ЙОГО АТМОСФЕРУ ТА СПОСІБ ДУМАННЯ.
На вищому щаблі основою праці мусіли б бути відповідні наукові комісії, які, очевидно, крім головної теми, а саме, основного прослідження специфічної духовости доби київського християнства зайнялися б прослідженням усіх ділянок життя Церкви. Для цього були б побажані, крім історичної, згл. церковно-історичної, ще комісії: богословська, літургійно-обрядова, церковного співу, церковної архітектури та мистецтва. Очевидно, що до цієї праці мусять бути притягнені найкращі знавці поодиноких ділянок з-поміж православних і католиків! Після років праці, дослідивши дану ділянку у цій добі й передискутувавши проблеми спільно, виготовили б висліди і опублікували їх.
В цей спосіб ми осягнули б так потрібну для відзначення нашого ювілею ДУХОВУ ОБНОВУ й ВІДЗНАЧИЛИ Б ЙОГО ще до того ЕКУМЕНІЧНО!
Коли йдеться про церковний спів, то конечно було б скористати з досвіду проф. Павла Маценка, найкращого тепер (після Кошиця) знавця цієї ділянки. Переді мною якраз його книжечка, видана ще в 1952 році у Вінніпезі, в якій він у розділі «До проблеми упорядкування церковного співу» пише:
«Думаючи про долю української церкви в Україні та про будучність її в Канаді й Америці та щоб рятувати й заховати будучим поколінням досягнення українського генія, необхідно об’єднаними зусиллями всіх віруючих українців, головно православних і католиків: а) видати в сучасній нотній системі один за найповніших ірмолоїв, призначивши для цієї роботи безсумнівних фахівців, б) перевидати «Нотний обіход Київо-Печерської Успенської Лаври», в), приготовити й видати на основі наших розспівів партитури для окремих церковних відправ: Служби Божої, Вечірні, Утрені, Молебня, Вінчання, Похорону. Виринає вимога упорядкування церковного співу, ублагороднення його виявів на практиці, щоб він був правдивою окрасою і поглибленням церковних відправ, щоб він притягав, захоплював, а не відганяв і відчужував.»
У своїй короткій брошурці П. Маценко подає дуже цікаво історію нашого церковного співу, який не прийшов до нас з Візантії, а правдоподібніше з Македонії і Болгарії як зіслов’янщений греко-сирійський спів. Він у скорому часі у нас зукраїнізувався у цьому могутньому духовному й культурному центрі України і всього слов’янського світу, в Києво-Печерській Лаврі. Тут він досягнув найбільше досконалого розвитку.
Спершу церковний спів вивчався з ГОЛОСУ, опісля, в XI ст. був записуваний оригінальними значками, т.зв. «знаменами», тому і звався цей спів знаменним. Це було дуже старинне, скомпліковане й тяжке до запису нотне письмо, ще передхристиянського походження, питоменне тільки для України.
Зразок такого нотного запису є в «Студитському Уставі» з 1096 p., з якого збереглись два примірники, та у Стихарі з 1152 р. Щойно в ХVІ ст. прийнялась в Україні п’ятилінійна система з квадратовою нотою, т.зв. «київське знам’я», на яке переписано майже всі співи знаменного розспіву, й так вони не пропали і збереглися до нашого часу. У плеканні та зберіганні цих ціннощів найбільше прислужилась згадана вже Київо-П. Лавра, Почаївська Лавра та Львівське Ставропігійське Братство. У 1910 р. закінченно видання «Нотного обіходу Києво-Печерської Успенської Лаври» на чотири голоси круглою, вже італійською нотою. Ця справа стала короною і безцінним зразком багатоголосового церковного співу України.
Як виходить з вищесказаного, ми відносно щасливі на музичному полі, бо церковний спів зберігся у нас від найдавніших часів, можливо тому, що він плекався безперебійно на протязі цілої нашої церковної історії. Не посоромімся перед нашими предками, оживім його напередодні його 1000-ліття, простягнім руку до цього безцінного джерела скарбів і черпаймо з нього!
Ділянка літургійно-обрядова, яка тісно пов’язана з церковним співом, вимагає також упорядкування й тут також необхідною с тісна співпраця з братами православними, бо як у нас, так і в них є відхилення (латино-московські), які треба зідентифікувати, усунути, залишивши чисте зерно.
Та чи не найбільше занедбаною і запущеною є у нас архітектурно-мистецька ділянка. На цім полі ми якось затратили зв’язок з нашою багатою спадщиною, ми наче все «забули», що придбали наші предки на протязі довгих століть. Виростає багато нових храмів, будуємо «візантійські», «барокові» церкви за великі-великі мільйони, але їм (за малими винятками) наче щось бракує, вони не мають «духа», не мають тієї витонченої, хоч часами дуже простої естетики, яка характеризувала кожну, навіть найбіднішу та найскромнішу сільську церковцю. Бо КРАСА — ЦЕ ГАРМОНІЯ ВСІХ СКЛАДОВИХ ЕЛЕМЕНТІВ. Без цієї гармонії (навіть при наявності всіх гарних елементів, які з собою не годяться, не «грають») не можна ніколи осягнути повного мистецького ефекту,— ЕСТЕТИЧНОЇ ЦІЛОСТИ, ЯКА МАЄ ТАКОЖ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ВПЛИВ НА МОЛИТОВНИЙ НАСТРІЙ, бо діє ЗАСПОКОЮЮЧО, ПІДНОСИТЬ ДУШУ ДО БОГА. Коли ж навпаки, всяка дисгармонія викликає неспокій подразнення, розсіває думку,— в такій церкві годі молитись!
Для прикладу: у нас завелася чомусь «мода» на вітражі (їх ніколи не було в наших святинях!). Вони гарні, навіть часами чудові, але там, де їх місце, а саме в готицькій чи навіть модерній святині. До церкви, в якій є мозаїки і стінописи (фрески) вони не те що не надаються, але ще й все псують, бо кидають розбите, різнокольорове світло і наче замазують мозаїку, а крім того для зору є всього «забагато», нема гармонії. Мозаїки потребують «теплого» світла, яке дають не надто великі вікна з алябастровими або такого ж кольору вікнами,— тоді золото мозаїки наче «виступає» і вона сама виходить у повній красі. Це можна ствердити в Равенні, в Константинополі,— на жаль, не довелось мені бачити її в Києві.
Також наша вишивка; вона прегарна там, де її місце: на сорочці, чи інших частинах одежі, на обрядових рушниках і т.п., але не на порцеляні чи навіть не на престолі. Ми маємо свої, рідні, традиційні церковні тафти, які прикрашували наші храми. Хіба що в дерев’яних гуцульських, бойківських чи лемківських церквах.
Нам треба було б повернутись до давніх традицій, не таких вже навіть дуже далеких. Слуга Божий Андрей, сам добрий знавець мистецтва, бо студіював його історію на університетському рівні, цікавився ним, багато бачив, подорожуючи. Проте він ніколи не рішав сам, але при кожній будові чи якихось змінах у церквах, вимагав скликання мистецької комісії чи фахової поради. На добрий спосіб при кожній дієцезії повинна бути така мистецька комісія, зложена із знавців церковного мистецтва, бо це окрема ділянка для себе, яка вимагає ґрунтовних студій, не вистачає мати тільки мистецький «інстинкт». Також незвичайно побажаним було б, якби студенти богословія обов’язково мусіли брати курс історії церковного мистецтва, щоб, ставши парохами, знали принайменше, чого не повинні допускати у своїх церквах.
Чи не варто б нам, хоч з нагоди 1000-літнього ювілею нашої християнської культури застановитись дещо глибше над тими проблемами,— попрацювати, витягнути із забуття скарби, які з такою любов’ю та пієтизмом творили наші предки? Може, пригадаємо собі тоді наші прегарні церковні гафти, гаптовані плащаниці, відкриємо наново таємницю ікон, їхню символіку, їхній майже потойбічний чар. Бо дивно і болюче вражає, як ми те все легко «відписали». Чужинці: поляки, німці, словаки провадять поважні студії над іконами, відкривають щораз більше їхніх призабутих таємниць-символів, а ми тим цілком не цікавимося,— найбільше понарікаємо, що всі сусіди нас «обкрадають», і на тому кінець. Ми вдовольняємося фолкльором, йому присвячуємо всі наші зусилля, пропагуємо його перед світом як нашу єдину культуру, чим зводимо себе самі до позему племени. Так хоче «старший брат» і залізною рукою реалізує те на рідних землях. Але тут? Тут ми вільні й можемо вирішувати справи згідно з нашими потребами і совістю.
