Під такою назвою у видавництві «Свічадо» манастиря монахів Студитського Уставу у Львові у 1944 році з’явилась цінна праця о. проф. д-ра Ігора Мончака з Монтреалю, Канада. Праця «Самоуправна Київська Церква» має 172 сторінки. Над цією темою автор о. Мончак працював довгі, довгі роки. На цю тему автор виступав з доповідями у різних місцях: Канаді, США й Римі. Цим тільки бажаю підкреслити, що о. Мончак дбайливо опрацював і осмислив цю працю, сперши на багатющому джерельному матеріялі. Вкінці оформив свій творчий вклад праці в окреме видання під назвою «Самоуправна Київська Церква». Можна з певністю здогадуватись, що штовхнуло автора праці о. Мончака до опрацювання цієї теми.
Слід нагадати, що після появи на волі, у Римі, Блаженнішого Митрополита Йосифа Сліпого постало актуальним питання — оформлення Помісної УКЦеркви в одну юрисдикційну цілість. З приводу того було відпорошено давню ідею патріярхату УКЦеркви і її висунув на Вселенському Соборі Ватиканському Другому Ісповідник Віри Блаженніший Йосиф Сліпий. Ця ідея зразу полонила багато умів і стала широко піддержана мирянами. В тому дусі о. проф. Ігор Мончак старався цю ідею підсилити і вказати, що ідея патріярхату нашої Церкви не є нічого нового, бо Київська Церква від своїх ранніх років була самоуправною. Цій темі о. Мончак присвятив багато зусиль та відданої і наполегливої праці, щоб тільки утвердити закономірний і твердий грунт Київської Церкви.
На вступі своєї праці автор, спершись на джерелах і на основі їх висунув твердження, що вже сто років до св. Володимира Великого було проширюване християнство у Східній Європі, яке він оформив в одну самоуправу («суі юріс»), Церкву Київського верховного архиєпископства, у склад якого входила одна доволі широка митрополія. На жаль, тодішній Патріярхальний Царгород не допускав до розбудови, до самоуправного київського архиєпископства у структури окремих митрополій. Тому титул київський архиєпископ — митрополит зливався.
З відомою татарською навалою у 1240 р. впала не тільки Київська держава, але також і Київське верховне архиєпископство і було примушене переносити свій осідок в різні місця. В наслідок такої ситуації у 1302 році Галицьке єпископство було піднесене до митрополії у складі Київського верховного архиєпископства. Дехто думає і навіть твердить, що присвоєння Блаженнішому Йосифові титулу «верховний архиєпископ» було його особистим вивищенням, а фактично це було тільки правним приверненням титулу Києво-Галицькому престолові.
Автор накреслив, як поділялось Київське верховне архиєпископство: на горішню частину, яка включала Ростов, Твер, Суздаль, Володимир над Клязьмою, включаючи Москву, і долішню частину, до якої входили єпархії Київ, Чернігів, Луцьк, Володимир-Волинський, Перемишль, Мукачів, Галич. При цьому автор підкреслює, що в долішній частині Києво-Галицька Метрополія від ХV ст. по сьогодні не відкидала постанов Фльорентійського Собору.
Царгородський Патріярх Єремія ІІ, повертаючи з Москви, на запитання київських ієрархів про єдність Церков відповів — «що це думка є святою та що щасливими повинні почуватись ті, яким не заборонено її виконувати, але невільно це робити тим, які підлеглі туркам задля різних небезпек…» Відповідь багатомовна, яка дає зелене світло шукання єдности з латинською Церквою. Автор наводить цікаве ствердження: «Як Фльорентійський декрет поєднання, так і Берестейський не підписували Отці Собору чи синоду в своєму лиш імені чи в імені своїх тільки єпархій, але за цілу самоуправну Церкву, чи то була Церква Константинополя, Риму чи Києва» (стор. 19).
Знаємо, що львівський Владика Гедеон Балабан і перемишльський Владика Михайло Копистинський не мали застережень до єдности чи папського примату і були одні з перших за єдність з Римом, але відмовились прийняти умови Берестейського договору, боячись, що Римо-католицька польська Церква їх проковтне. Щойно у 1700 році обидві єпархії включились в унію з Римом. Автор кидає більше світла на процес Берестейської Унії. Це дуже важливо, бо дехто навіть на сторінках преси твердить, що, мовляв, делегати Київської Церкви, якими були владики Кирило Терлецький і Іпатій Потій, були в Римі дуже поблажливі, що навіть не ставили жодних вимог. Отець Мончак пише, що наші згадані владики не вдоволялись церемоніями ані буллею «Великий Господь», але настирливо домагались авдієнції з Папою Климентієм VІІІ, яка після двох місяців чекання відбулась 23 лютого 1596 р. й одержали новий документ: «Годиться Римському Архиєреєві». У цій буллі було два основні пункти самоуправної Церкви: «свобідний вибір єпископів та їх потвердження і рукоположення київським верховним архиєпископом без потреби папської інтервенції;
– свобідний вибір Київського верховного архиєпископа, але з застереженням, щоб новообраний верховний архиєпископ просив і одержав потвердження Римського архиєрея. Київські владики домагались більшого права для новообраного Київського верховного архиєпископа та щоб виключити вплив Риму на вибір верховного архиєпископа, але папа цю вимогу відкинув.
Незалежно від всього автор підкреслює важливий момент, «що Києво-Галицька Церква має дальше право сама настановляти своїх владик і вибирати свого верховного архиєпископа без потреби просити про це Римський престіл».
Автор наводить багато цікавих історичних фактів і їх аналізує. Подає у хронологічному порядку, як падала Київська Митрополія. Як укладались політичні границі під кінець ХVІІІ ст., коли Україна була під володіням двох імперій: Росії й Австро-Угорщини. Разом з цим мінялась ситуація Київської Церкви. Українська Церква, що була з’єдинена з Римом і яка знаходилась у границях Російської імперії, була прямо фізично знищена, і перестало діяти Київське верховне архиєпископство, але Апостольська Столиця не вважала її за неіснуючу. Цю ситуацію Апостольська Столиця розв’язала майстерно. Спершу об’єднала три західні епархії, відмежувавши від Київської митрополії, але не від Київського верховного архиєпископства, створивши Галицьку митрополію, з’єднану з Київською в одному верховному архиєпископстві. В кінці перенесено самоуправу Київського верховного архиєпископства до Львівсько-Галицької Митрополії Це визначення є у буллі Папи Пія VІІ з 1807 р. «У вселенської Церкви». Звичайно, все це сталось при сприянні австрійської влади у Відні. Відомо ж, що канцлер Климент Меттерніх доклав усіх зусиль, щоб Українську Католицьку Церкву піднести до гідности патріярхату, але проти цього виступили церковні й цивільні кола Мадярщини і то суто з політичних мотивів. При цьому автор проаналізував ситуацію Мукачівської епархії, доля якої все залежала від політики Мадярщини.
При розгляді цих питань підкреслено вагому ролю Слуги Божого Андрея Шептицького, якого юрисдикція простягалась не тільки до західніх земель України, але на ціле Київське верховне архиєпископство. Все це було підтверджено документами Апостольської Столиці.
Двостороння загроза для Київської Церкви
Під цим заголовком автор накреслив картину, як у Римських колах після Першої світової війни була поширена опінія про те, що на терені комуністичної імперії малощо залишиться з Київської Церкви, і це буде місійний терен. Тому за Папи Пія XI, у роках 1922-1939 безперебійно приготовлялись до тієї місійної праці. Місіонерами мали бути західно-європейські ченці. Все це мало діятись в сфері римо-католицької юрисдикції. Для цього готовили біритуалістів. Цей плян провалився, бо у ньому не було життєвої реальности, твердить автор. Але сьогодні цей не життєвий плян здійснюється на названих теренах і для цього назначено низку римо-католицьких єпископів.
Знаємо, що Митрополит Андрей діяв згідно з його правами, висунув свої номінації на ці терени. Києво-Галицьким верховнеим архиєпископом для Східньої України номінував ректора о. Йосифа Сліпого, Владику Николая Чарнецького для Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини, о. Антонія Неманцевича для Білорусі, архимандрита студитів Климентія Шептицького для Росії і Сибіру. На повищі номінації Митрополит Андрей листом попросив потвердження Апостольської Столиці. Відповідь прийшла від Державного секретаря Ватикану з травня 1940 p., у якій був відклик давньої юрисдикції Митрополита Шептицького на територію Росії. В заключенні цієї історії Папа Пій XII 22 листопада 1941 р. не лиш підтвердив номінації Митрополита Андрея, але номінував його бути делегатом Римського Престолу і керувати цією працею.
Отець Мончак у своїй праці заторкує також найновіші, сучасні проблеми Церкви, зокрема період, коли Блаженніший Йосиф Сліпий появився на волі у Римі. Це був соборовий час, було багато неясних питань, які вимагали розв’язки. Керма Церкви спочивала в одних руках, єпископи мали свої автономні епархії, своєрідні удільні князівства. В такій ситуації не було місця на самоуправну Церкву. Ці питання вирішив Вселенський Собор Ватиканський II у «Догматичній конституції про Церкву», де ясно розмежовано єпископську від папської юрисдикції і там же сказано, що владики одержують юрисдикцію при свяченні безпосередньо від Христа, а не через Римського Архиєрея. Не відомо, чи так цю постанову Вселенського Собору сьогодні практикується у житті! Спостерігаючи події на цьому відтинку, можна мати сумнів! Тут можна назвати висвячених двох наших владик, о. архимандрита Любомира Гузара і о. мітрата Івана Хому. Автор наводить багато цитат з ухвал Вселенського Собору Ватиканського ІІ, які сьогодні не практикуються Апостольською Столицею.
Заторкнено багато сучасних питань Церкви. Згадує, що Синод єпископів Києво-Галицької Церкви у травні 1992 р. рішив звернутися з проханням до Римського Архиєрея, щоб визнав Патріярхат нашої Церкви. Автор від себе додає: «…однак, ледве чи його можна сподіватись у близькій майбутності».
Хай мені буде вільно до цього зробити завваження. Просьба про визнання видається мені не надто серйозною. Бо як можна просити визнання патріярхату, як його дотепер не визнали всі наші владики. Цим титулом не підписується сам Глава Церкви, і не всі владики поминають його патріярхом. Блаженніший Патріярх Йосиф уважав УКЦеркву патріяршою, підписувався «патріярх» і просив визнати це. Залишив «Завіщання…», чи воно є здійснюване? На сам перід ставмо вимоги до себе, а тоді вимагаймо їх визнати. Дійсність неможливо є не визнати і заперечити!
Автор висуває думку, що коли б за визнання патріярхату УКЦеркви вставився уряд української держави, як він це зробив після вибору Патріярха Володимира УПЦ Київський Патріярхат, висилаючи офіційного представника українського уряду Миколу Жулинського до царгородського Патріярха Вартоломія про визнання ним обраного Патріярха Володимира, то напевно наша позиція була б сильнішою.
На підставі яких законів папський нунцій у Москві Колосуано заборонив о. Валерію Шкарубському приїжджати з Києва обслуговувати своїх вірних у Москві, то тільки один Бог знає? Терени нашої УКЦеркви є там, де є її вірні.
Окрему увагу читача автор звертає на активний період «остполітік» Ватикану, в наслідок якого УКЦерква стала жертвою. Москва була готова погодитись на існування української римо-католицької Церкви, але не на Українську Католицьку Церкву візантійського обряду. Галичина мала бути підпорядкована латинському єпископові у Ризі, а Закарпаття мадярському єпископові, але цього пляну не можна було здійснити, бо історичні події розвинулись у непередбаченому напрямку, який нам сьогодні усім відомий. Автор нагадав проблеми нашої Церкви на Закарпатті і Перемишлі та різні рецептні спроби їх юрисдикційного підпорядкування.
Правда, не з усім, що написав о. Мончак, можна погоджуватись. Ось, для прикладу, автор твердить, що «нема у цім Кодексі ніде вимоги, щоб Синод предкладав папі свої рішення до затвердження, а тим менше немає вимоги задержувати рішення в тайні аж до такого затвердження». Читач не знає, що значить «в цім Кодексі», але це не важливо, автор дуже добре знає, що всі рішення у минулому були тайними, аж поки не одержали папського благословення і такими, на жаль, вони залишились по сьогодні. Не буду тут наводити, скільки рішень Синоду УКЦеркви залишились на столі під сукном в Апостольській Столиці, не побачивши денного світла, бо не мали папського затвердження. Автор також згадує, що «Святіший Отець дав своє благословення на створення чотирьох єпархій в Україні…». Чи справді папа затвердив ці єпархії, які просив Синод? На жаль, ні! Треба підкреслити, що тільки поділено існуючі Львівську й Івано-Франківську єпархії на додаткові Тернопільську , Чернівецько-Коломийську, Самбірсько-Дрогобицьку і Зборівську. Останньої, себто Зборівської, Синод не просив, але просив утворити Чернігівсько-Вишгородську й Луцьку єпархії. Цього автор праці не міг знайти у виданні «Осерваторе Романо», бо там було подано те, що допустила Ватиканська цензура. Шкода, що останні роки, себто наш період часу, у книжці не є докладно удокументований. Тут напрошувалось подати аґенди наших Синодів, що відбувались у Римі, а зокрема останні, що відбулись в Україні.
Слід підкреслити, що праця о. І. Мончака — це безсумнівний здобуток з релігійної церковної літератури. Вона дає читачеві багато історичних інформацій. Може, вона трохи перенасичена відкликами й цитатами, які розсівають увагу читача і роблять її тяжчою до зрозуміння.
З технічного боку вона видана недбало. Марґінеси дуже вузькі, а зокрема внутрішні, і читач має труднощі свобідно читати. Друк блідий. Іншими словами, видавництво не взяло до уваги вимог читача, але для нього друкується. На жаль, на рахунок технічної редакції і мистецького оформлення, які належать Софії Бурак, не можна багато доброго сказати. Коли ж ідеться про долучені додатки й документи, то вони до цієї праці зовсім не підходять.
Незважаючи на ці дрібні неточності й технічні недоліки, авторові о. проф. Ігореві Мончакові належить поґратулювати за його цінну працю, яка заслуговує на увагу й признання. Автор дбайливо і з посвятою зорав багатовікову релігійно-церковну цілину і показав читачеві, якою широкою і красивою вона була у ранні роки українського християнства. Хоч праця є розрахована на широкого читача, але її повинні першими прочитати всі наші владики, священики, маю на увазі не тільки католицькі, але й православні, і ті, що займаються релігійно-церковними питаннями та історичним минулим українського християнства.
Микола Галів
