Монастир, катівня НКВС, гестапо, телефонна станція і… дитячий садочок.
Дитячий простір – не зовсім очікуване продовження бентежної історії монастиря кармеліток босих, більше відомого в сучасних реаліях як церква Папи Климента у Львові. Проте садочкові групи при цій церкві існують вже 12 років. Офіційно це – групи закладу дошкільної освіти №48 Львівської міської ради під назвою «Діти світла». За час роботи садочка в ньому виховали майже 800 дітей. Тепер у закладі працюють 13 осіб, вісім із них виховують 45 дітей. «Діти світла» можна назвати прикладом унікальної співпраці дошкільного закладу освіти й церкви. Патріярхат завітав до цього дитячого простору та більше дізнався про його історію і діяльність.
Львів, початок лютого. Вулиця Чупринки. Скульптури на пілястрах і колонах, які прикрашають сецесійні австрійські будинки, мовчки споглядають за рухом міста. Гудуть трамваї, глухо цокочуть по бруківці автомобілі. Люди в пальтах і куртках спішать у своїх справах. Інколи декого з них зупиняє велич неоготичної червоноцегляної церкви Папи Климента. Побожні львів’яни пригальмовують біля неї, щоби перехреститися й отримати благословення від Святої Трійці, яка спостерігає за людьми з вітража. Багато хто з перехожих не здогадується, що в цій церкві 12 років існує простір «Діти світла», і за церковними мурами навіть у будні тут звучить дитячий сміх.
Піднімаюся бічними сходами й опиняюся у величезному просторі з високими готичними склепіннями. Архітектор Іван Левинський у 1890-х роках проєктував територію і церкву не просто як парафіяльний храм, а як монастир для ордену босих кармеліток. Монахині цього закритого контемплятивного ордену Римо-Католицької Церкви майже не виходили за межі монастиря, тож його територія була досить просторою, пристосованою до потреб черниць і їхнього способу життя.
Але історія цих стін склалася інакше. До Другої світової війни тут дійсно жили кармелітки, однак у 1939 році монастир перетворився на катівню НКВС, з 1941-го його зайняло гестапо, а вже у 1952 році тут обладнали міську телефонну станцію: фактично один із центрів КДБ, де прослуховували дзвінки львів’ян. І лише в 2013 році завдяки зусиллям небайдужих парафіян ці стіни отримали нове життя: тут відкрили садочок.
«Я давно мріяла поділитися досвідом життя цього садочка. Історія його приміщень справді моторошна. Колись тут катували, вбивали, прослуховували людей. А тепер тут сміх дітей, спокій і світло. Вони перетворили це місце на простір радості, на маленький рай», – ділиться зі мною своїми думками і спостереженнями координаторка «Дітей світла» Анна Юрченко.
Рай буквально видимий в інтер’єрі. Садочок розміщений у частині церкви і над нами височезні склепіння, на стінах дуже багато різноманітних плакатів, зроблених дітьми. Тут і Едемський сад з багатьма тваринами, і космос, і мапа України з червоними маками (очевидно, місцями, враженими російськими ракетами), і різноманітні біблійні персонажі, як-от серафими. Видно й портрети Шевченка на стінах, і тризуби на книжкових полицях. Деякі книги, до речі, мені самому цікаво брати до рук. Одна з них «Відро цементу. Розмови з дітьми про євангельські історії» отця-доктора Михайла Димида.
Пані Анна щиро радіє новій людині та знайомить із вихователями. В неї сяюче обличчя, як на іконі, і люблячі материнські очі.
«Як ви почали працювати в садочку?» – запитую.
«Я працюю тут уже вісім років. Насправді все почалося завдяки моєму синові. Він був у спільноті “Католицьке скаутство Європи”, а я три роки була виховницею в цій організації. Коли випустила свою наймолодшу групу – “горобчиків”, відчула, що хочу продовжити працю з дітьми. Так і потрапила до“Дітей світла”. Тоді садочком керувала Галина Бачинська, багатодітна мама. Ми з нею були подругами, і це теж стало важливим фактором у моєму виборі», – розповідає пані Анна.
Це був чи не перший у Львові приватний дитсадок. Навіть не садок, а розвитковий центр, який завдячує своїй появі… Революції Гідності.
«Майдан зробив цей садочок. Активісти, які перезнайомилися на Майдані, прагнули, щоби їх діти зростали в якісно новому середовищі. У нас були діти лірника Гордія Старуха й активістки і мисткині Дар’ї Альошкіної. Це була їхня ініціатива, щоби діти виховувалися разом на християнських засадах», – веде далі співрозмовниця.
На початках, у 2014–2015 роках, планувалося, що це буде неприбутковий християнський розвитковий центр в дусі програми «Крок за кроком». Однак з часом розвитковий центр для дітей еволюціонував, і тодішній парох церкви Святого Папи Климента приєднав його до дитячого садочку.
Як вдалося перетворити розвитковий центр на садочок
«Щоби зробити з центру повноцінний садок, треба було владнати низку організаційних питань. Найскладніше було з харчуванням. Якби не отець Юрій Хамуляк, попередній парох церкви Папи Климента, ми могли б і не впоратися. Він допоміг нам приєднатися до закладу дошкільної освіти №48 Львівської міської ради, що на вулиці Метрологічній. Але головну роль у цьому процесі зіграла Дана Чопик, тодішня керівниця садочка. Вона повірила в нашу ідею, знала, як усе правильно оформити юридично, і зробила так, щоб діти почали отримувати харчування з державного садочка, а вихователі – хоч і невелику, але офіційну заробітну плату», – пояснює пані Анна.
«А хто вони, ваші працівники?” – питаю.
«У нашій команді люди з дуже різною освітою. Наприклад, я за фахом фінансистка. Але є можливості для перепідготовки: існують спеціальні курси для вихователів. «Католицька освіта», наприклад, допомагає організовувати такі навчальні програми, – відповідає пані Юрченко. – Дехто з наших вихователів проходив навчання в УКУ. Хтось має освіту катехита, хтось здобув саме педагогічну освіту. Але важливо розуміти, що навіть якщо людина завершила курси педагогіки, це ще не означає, що вона зможе працювати вихователькою. Тому наші виховательки постійно розвиваються, реколекції, навчання, психологічні тренінги. Роботи для підвищення рівня вистачає. Ми поєднуємо різні підходи: методику Монтессорі, програми “Лицем до дитини”, “Крок за кроком” і католицьку освітню програму. Це такий мікс найкращих практик. Крім того, ми регулярно відвідуємо семінари, отримуємо сертифікати. Це не просто формальні документи. За ними стоять знання, які ми реально застосовуємо».
«Як виглядає на практиці день у садочку?» – наступне моє запитання.
«О 9:00 діти мають бути в садочку, хоча дістатися вчасно – ще той виклик. Вихованці приїжджають, інколи здалеку, але до 9:15 більшість вже на місці. Відтак – хвилина мовчання, гімн і молитва. Це триває лічені хвилини, але значення має величезне. Діти самі відчувають важливість цих моментів. Якось один хлопчик, у якого тато служить у морській піхоті, розповів усім, чому хвилина мовчання – це не просто пауза, а спосіб вшанування загиблих воїнів. Після цього – сніданок, а далі день набирає обертів: музика, англійська, малювання і, звісно, прогулянка незалежно від погоди. Є й інші цікаві заняття: історія, географія (багато хто вже знає мапу Європи), природознавство, вивчення рослин і тварин. А ще трохи астрономії, адже розмови про космос – одні з улюблених серед дітей. Далі починається обід, тиха година, а потім вільніша програма. Підготовка до школи не є нашою самоціллю. Так, діти, які випускаються з нашого садочка, мають усі необхідні знання та навички, але головне підготувати їх до життя. Найважливішим для нас є плекати в них світло. Вони не завжди можуть це пояснити чи озвучити, але воно в них є. І це світло сяє, веде їх уперед і відкриває їм великі дороги», – вважає керівниця «Дітей Світла».
Наш діалог у коридорі садочка триває, очевидно, надто довго. Бути тут стільки в нерухомому стані просто неможливо. Нас підхоплюють діти з вихователькою і буквально несуть на дитячий майданчик. Щоби потрапити на нього, треба вийти з корпусу і обійти церкву по периметру. Проте є короткий шлях – через таємні двері в церкві. Садочок і церква сполучені коридором через сповідальню. Цей перехід дещо нагадує таємну шафу з «Хронік Нарнії» Клайва Льюїза.
Тим часом ватага радісно виходить із церкви. Весь цей організований гармидер нагадує мені мультик про Петрика П’яточкіна. На майданчику декілька десятків дітей, але годі їх порахувати, бо вони з космічною швидкістю змінюють місце перебування. Напевно, майже в кожній дитині захована «стрибучая пружина», через яку вона не може більш ніж декілька секунд стояти на місці.
Ось до мене підходить ціла «делегація» дівчаток, які на весь майданчик урочисто вигукують: «До нас прийшов художник!». Очевидно, вони так подумали через мої закручені вуса.
Діти сміються, бавляться, перечіплюються одні через одних і тарахкотять на майданчику, а потім так само неочікувано збираються докупи і буквально залітають до корпусу.
Скоро в них за графіком буде тиха година, а в мене – нагода поговорити із однією з виховательок – Оленою Надюк. Мені запам’яталося її довге хвилясте волосся, оксамитовий шалик і особливий погляд. Такий розфокусований і сповнений доброти погляд я бачив тільки у самовідданих художників або літераторів.
«Я прийшла в цей садочок випадково. Спочатку це була просто необхідність – я вийшла з декрету і шукала роботу. Моя сестра якраз водила дитину в цей садок. Вона дізналася, що тут потрібен вихователь, і порекомендувала мене. Спершу я сумнівалася, бо є філологинею, а не педагогом дошкілля. Перші два тижні просто спостерігала і наповнювалась атмосферою. А далі почала занурюватися в світ дитячої психології та педагогіки. На пострадянському просторі уявлення про вихователя було спрощене. Здавалося, що це просто наглядач за дітьми. Насправді ж це величезний пласт знань і відповідальності, – пояснює пані Олена. – Діти мають почуватися в безпеці. З ними й спілкуватися треба відповідно, щоб вони мали це відчуття. Тому я освоювала дитячу психологію через курси, книги, відео, навчальні програми. Цей процес безперервний».
У своїй роботі жінка послуговується особистісним підходом до вихованців:
«Моя філософія виховання ґрунтується на тому, що кожна дитина є особистістю. Дорослі часто недооцінюють дитячі емоції та переживання. Важливо не заперечувати дитячі почуття, а приймати їх і допомагати проживати. Наприклад, якщо дитина плаче, бо тато залишає її зранку в садочку і йде, то я не кажу: “Не плач, все добре”. Натомість визнаю її почуття: “Ти сумуєш за татом, тобі не хочеться його відпускати”. Це дає дитині розуміння, що її емоції важливі та прийняті”, – каже пані Надюк.
Свобода творчості – велика перевага в роботі садочка «Діти світла», наголошує вона.
«Тут я можу застосовувати свої знання, творити разом із дітьми, експериментувати, знаходити підхід до кожної дитини. Я спостерігаю за роботою інших садочків, стежу за тенденціями, аналізую, які методики працюють краще. Також беру участь в освітніх заходах, отримала премії “Успішний педагог” і “Освітня премія Львова”. З досвідом розумієш, що важливо відчувати дітей і шукати індивідуальний підхід», – веде далі пані Олена.
На цих словах я дякую їй і прощаюся, бо ще маю побачитися з парохом церкви Папи Климента отцем Зіновієм. Відтак проходжу вже знайомим порталом між садочком і костелом та опиняюся в пустій церкві, яку заливає пообіднє сонце. Там уже чекає отець Зіновій. Проводить мене лабіринтами до кабінету, де можна вільно говорити. Думаю про те, чи не на Міносі я раптом. В одній локації та безкінечних лабіринтах зосереджено надто багато. Тут і парафія, і дитячий садочок, і волонтери, які плетуть сітки з 2014 року…
Про волонтерів у церкві Папи Климента я знімав відео в лютому 2022 року, але тоді ще не знав про існування садочка. Цікаво, скільки ще цікавих історій приховує ця церква?
Отець Зіновій служить на парафії з 2021 року, тому не конче занурений в історичну деталізацію того, як формувався садочок, але досконало знає всі виклики, з якими стикається ця дошкільна установа сьогодні.
Отцю десь під 50-ть, і перше, що впадає у вічі, це його вольова постава. Одразу відчувається, що переді мною організатор і господарник.
«Головною причиною створення садочка при церкві було бажання батьків, щоб їхні діти перебували в християнському середовищі. Окрім навчання та виховного процесу, ми приділяємо велику увагу духовному розвитку малечі. Щотижня у нас проходять спільні молитви та літургії, де діти вчаться спілкуватися з Богом. Також ми організовуємо зустрічі з духівником, де діти можуть почути доступні для них настанови та роздуми. Окрім цього, проводимо спільні поїздки та екскурсії, що не лише розширюють кругозір дітей, а й допомагають їм краще зрозуміти духовні та культурні цінності. Наш церковний садочок – це не просто місце, де діти проводять час, а справжня родина, у якій вони зростають у вірі, любові та взаємоповазі.», – каже парох церкви Папи Климента.
Садочок тепер успішно функціонує в особливому форматі – залишається при храмі, але має державну підтримку. Це вигідно всім: батьки отримують якісне виховання дітей, вихователі працюють у сприятливому середовищі, а держава допомагає забезпечувати необхідні умови.
Співпраця із ЗДО №48 ґрунтується на взаєморозумінні та партнерстві. Керівництво державного закладу враховує особливості роботи садочка при храмі, забезпечуючи харчування, а також заробітну плату. Церква, натомість, бере на себе покриття інших витрат, зокрема комунальних. Це не якийсь комерційний проєкт для церкви, а радше внесок у розвиток громади.
«Я переконаний, що садочок є важливою і цінною частиною нашої церковної спільноти», – зазначає отець Зіновій.
У закладі навчаються діти різних конфесій, але це не створює жодних проблем, бо, зі слів священника, спільна молитва і навіть літургії є важливими, однак основний акцент понадконфесійний.
«Головна мета виховання – прищепити дітям любов і милосердя. Важливо не лише говорити про Бога, а й показувати Його любов через власні вчинки. Діти бачать це і відгукуються на таке ставлення. Про Бога ми більше наголошуємо, що він є Любов, що він є Милосердя. Як батьки люблять вас, так Бог любить ще більше», – каже душпастир.
Дякую отцеві за розмову і вертаю лабіринтами назад до денного світла. Саме час поговорити з директоркою державного садочка №48, структурною одиницею якого є групи «Діти світла». Тож впевнено крокую на Метрологічну.
Державний дитячий садочок тут – як у моєму дитинстві: стандартизована двоповерхова будівля типового проєкту. Нічого екстравагантного, але щось у цих модерністичних проєктах у стилі баухауз є дуже щемливим для мене. Тут усе просто і зрозуміло.
Директорка садочка Наталя Крап чекає на мене в своєму кабінеті на другому поверсі будівлі, зодягнена в святкове біле плаття. В її погляді прочитується слово «порядок». Видно, що не кожен день у дитячий садок приходять журналісти, тож вона трохи переживає й ретельно добирає слова. Але відповідає відкрито, щиро.
Пані Наталя є директоркою закладу зо два роки. Саме її попередниця, пані Дана, яка вже на пенсії, всіляко сприяла вихованцям садка.
«Діти світла» постали тоді, коли державні садочки були дуже переповнені. Всього у садочку №48 є 155 дітей, третина з яких виховується в «Дітях світла». Тому приватній ініціативі були раді всі, намагалися її всіляко підтримати, каже пані Наталя.
«Усе почалося тоді, коли в нашому районі катастрофічно бракувало місць у садочках. Церква мала відповідні приміщення, а держава забезпечила харчування та інші потреби дітей. Так виникла гарна модель кооперації, де всі у виграші: і церква, і громада, і держава», – починає розповідь директорка.
Навчання в садочку базується на державних стандартах дошкільної освіти, але має християнські елементи, деталізує вона.
«Це не суперечить загальній програмі, адже кожен садочок має свої особливості. Методика навчання спрямована на розвиток компетенцій дітей перед школою, а сам освітній процес поєднує проєктну діяльність, співпрацю з батьками та творчі підходи», – наголошує Наталія Крап.
Така форма співпраці з церквою є прекрасним прикладом взаємодії, який дає реальні результати. Головне спільне бажання працювати. Якби церква не була зацікавлена, вона б давно припинила цей проєкт. Але він досі успішно функціонує, допомагаючи дітям здобувати якісну дошкільну освіту, підсумовує керівниця.
Наостанок пані Наталя ділиться проблемою, з якою стикаються дошкільні освітяни:
«У державному садочку молода вихователька матиме зарплату 7000 гривень. Поки досягне доплат за стаж, за категорії, мусить підвищувати кваліфікацію, атестуватися. Одне слово, треба дожити бодай до 40 років, щоб мати більш-менш пристойну зарплатню. Це проблема, яку непросто вирішити», – пояснює вона.
Щиро дякую директорці та прощаюся, позаяк у кав’ярні на розі на мене чекає колишня координаторка «Дітей світла» Наталія Рибак. У неї також легкий погляд митця, відповідає на питання з блискавичною швидкістю, іноді навіть швидше, ніж встигаю їх завершити.
«Я вирішила піти до садочка на запрошення своєї подруги та ідейної організаторки Дзвінки Романець. Побачила в садочку чудових людей, але жахливі побутові умови. Тепер це затишний, теплий заклад, але на той час ситуація була кардинально іншою. Вхід у приміщення вів через старий туалет з умивальником у кінці коридору. Саме там мили посуд, носили дитячі горщики. Тому сюди приходили віддані батьки, які довіряли закладу, попри його неформальний статус і відсутність нормальних умов. Ми так само розуміли, що зарплата буде мінімальною або символічною, але відчували, що робимо важливу справу, створюємо щось абсолютно нове – інше дошкільне середовище, засноване на християнських цінностях», – згадує пані Наталія.
«Що мається на увазі під християнськими цінностями?» – питаю.
«Дзвінка Романець, яка має педагогічну освіту, розробила власну концепцію, взявши за основу програму “Крок за кроком”. Адаптувала цю програму до християнського виховання, створивши власну методику «Я Божий дар для світу», – розтлумачує співрозмовниця. – Головний принцип виховання полягав не в тому, щоб змусити дітей вчити молитви чи виконувати якісь обов’язкові релігійні ритуали. Ми не ставили за мету навчити дитину молитися, бо якщо цього не зробили батьки, то й садок не зможе. Головним є прищеплення християнських цінностей: любові, дружби, взаємодопомоги, поваги до інших. Це не була школа церковної дисципліни, а середовище, де дитина вчилася бути доброю, відповідальною, відкритою до світу. Дзвінка приділяє особливу увагу темам дружби, взаємодопомоги, співчуття. Спочатку це здавалося складним, бо як пояснити трирічній дитині, що таке дружба? Але згодом ми зрозуміли, що це можливо. Я навчилася пояснювати дуже складні речі максимально просто, і цей досвід став для мене неоціненним, навіть у роботі зі студентами».
«А як відбувалася співпраця з церквою, бо ж прицерковний садок – це про спільну молитву?» – питаю далі.
«Тут варто зазначити, що є спільні молитви, прикладом яких діти дуже безпосередньо вчаться молитися, але так само присутній духівник. Звісно, не кожен священник вміє працювати з дітьми. Вихователька, яка щодня взаємодіє з малечею, часто знаходить кращі слова, щоб пояснити релігійні речі, тоді як священники більше звикли до спілкування з дорослими, – вважає колишня координаторка “Дітей світла”. – Були випадки, коли діти лякалися окремих священників через їхній суворий вигляд чи голос. Проте ми шукали і знаходили таких, які чудово справлялися з цим завданням: спілкуватися і бути разом із дітьми. І що важливо, то це присутність чоловіка серед дітей, адже в садочках загалом бракує чоловічого виховання й присутності. Зараз садочок має гарного духівника. Це священик Роман Гнатів».
Та, зі слів пані Рибак, далеко не у всіх батьків було саме таке уявлення про християнський садочок:
«На початку багато батьків думали, що в християнському садочку дітей з ранку до вечора змушують молитися. Дехто навіть приводив дітей із таким аргументом: “Моя дитина не вміє молитися, тож я хочу, щоб тут її навчили”, – каже пані Наталія. – Але наша концепція була іншою. Дитина просто перебувала в середовищі, де молитва була природною частиною життя, а не примусовим ритуалом. Бували, звісно, й такі, які спершу приходили, а потім казали: “Це не для нас”. Вони уявляли собі, що в християнському садочку панує строга дисципліна, всі поводяться стримано, а коли бачили, як виховательки в джинсах стрибають разом із дітьми, то просто не могли цього прийняти і забирали дітей із садочка. Але таких була меншість, натомість у нас формувалася дуже тепла спільнота батьків».
«А от щодо батьків, які почали приходити після того, як садочок став частиною державного, ви ж уже не могли долучати людей тільки зі спільними цінностями?» – уточнюю я.
«Так, це стало викликом, переважно не через християнство, а просто тому, що траплялися батьки, які ставилися до вихователів як до обслуги: “Ви мені зобов’язані”. На щастя, це були поодинокі випадки. Раніше, коли садочок був повністю автономним, ми могли прямо сказати: “Ви порушуєте правила нашої спільноти”. Але з інтеграцією в державну систему стало складніше – тепер ми повинні були враховувати бюрократичні моменти і знаходити компроміси», – пояснює співрозмовниця.
«Тобто почав втрачатися ефект тісної спільноти?» – рефлексую далі.
«Стало непросто цей ефект зберігати, але ми працювали над тим, щоб із батьками, які прийшли, навіть випадково, творити цю спільноту, організовувати спільні поїздки, прощі. Запрошували батьків до співтворення. Одним із найулюбленіших заходів є “Тиждень професій”, який ми традиційно проводимо у травні. В цей час організовуємо екскурсії на робочі місця батьків або запрошуємо їх до садочка, щоб вони розповіли про свої професії. Діти відвідували пожежну частину, екологічний центр, університетські музеї, майстерні. Якщо батьки не могли прийняти нас у себе, то приходили з інструментами і демонстрували свою роботу в садочку.
- Будівельник приносив справжні інструменти, показував, як працюють майстри.
- Стоматолог перевіряв зубки кожній дитині.
- Лікар слухав дітей, пояснював, як працює стетоскоп.
- Майстриня з виготовлення вітражного скла приносила кольорові скельця, дозволяла дітям робити маленькі сувеніри.
- Манікюрниця фарбувала дітям нігті прозорим лаком, від чого вони були у захваті.
Цей тиждень не лише розширював знання дітей, а й створював відчуття спільності між батьками, вихователями та малечею».
«Але тоді, якщо мовиться про співпрацю з державою, головна причина співпраці – фінансовий чинник?» – уточнюю я.
«Звісно, мовиться про фінанси, але співпраця з державою стала позитивом і в ширшому контексті. Варто сказати, що Дзвінка Романець є надзвичайно творчою людиною, а от організація не була її сильною стороною, принаймні в ті часи. На початках садочок тримався багато в чому завдяки родині Галі Бачинської. Вона була координаторкою, а її сестри активно допомагали. Однак не раз ми були на межі закриття, садочок якимось дивом існував. Ба більше, якби він залишався повністю приватним, то ми мусили б рано чи пізно підвищити вартість навчання, і ця вартість була б чималою. А це означає, що садочок став би доступним лише для заможних родин, – пояснює пані Наталія. – Ми дуже не хотіли перетворитися із закладу, в якому працюють люди, котрі поділяють спільні цінності, на заклад для обраного кола заможних людей. Безперечно, співпраця з державним садочком допомогла нам уникнути цього сценарію. Тому мовиться про цінності, про можливість для всіх бути частиною цієї спільноти».
На цьому слові вирушаю спілкуватися з тими, кого в садочку хочуть бачити частиною спільноти, тобто батьками. Добре, що з однією з матерів – Климентією Димид – вдалося домовитися про зустріч у тому самому кафе. Вона вже чекає за сусіднім столиком.
Спочатку Климентія віддала доньку в інший садочок, але за якийсь час їй там не сподобалося, і батьки обрали «Дітей світла».
«Я дізналася про концепцію цього садочка від мами, Іванки Димид, позаяк вона дружить із вихователькою, пані Оленою, яка якраз набирала нову групу дітей, – починає свою розповідь Климентія. – Мені все дуже підходило. Я забирала з садочка щасливу, змучену і брудну дитину. Там формують особистості, вчать комунікувати й будувати зв’язки між дітьми, а не просто розбороняють чи сварять за бійку, чи наказують чогось не робити».
У садочку «Діти світла» концепція виховання дещо схожа на скандинавську: дітям дозволяють бути брудними, щасливими, бігати і падати, розповідає Климентія.
«Якщо є калюжі, їх можна «дослідити». Щоби діти могли почуватися вільно, батьки споряджають їх гумовцями і непромокальними “напівводолазними” костюмами. Виховательки добре підготовлені, навіть можуть надати першу домедичну допомогу», – каже вона.
В садочку все чітко організовано: є річний, місячний і тижневий плани, батьки щотижня отримують звіт про поведінку дітей. Батьківські збори – це не просто формальність, на них можна вільно висловлювати свої думки. Конструктивні пропозиції завжди беруть до уваги та намагаються реалізувати.
Від самого початку Климентію вразило те, що в цьому садочку доволі тривалий період адаптації, входження в колектив. Вихователька не приймає більш ніж одну нову дитину на цей час.
«Дитину мало не місяць водять у садочок для входження в колектив: спочатку – по одній годині, потім – по дві, відтак залишають до обіду, потім – на обід. Все це триває декілька тижнів і залежить від готовності дитини, тоді як у державному садочку цей процес пришвидшений», – веде далі співрозмовниця.
Насамкінець вирішую зустрітися з батьком ще однієї вихованки – Едуардом Бердником. Він також спершу віддав доньку до іншого садочка, але потім життєві шляхи привели його до «Дітей світла».
«Коли нашій доньці Анісії виповнилося три роки, ми віддали її до найближчого державного садочка. Це було жахливим досвідом: погана комунікація з вихователями, неприйнятна атмосфера, а через два тижні Анісія розповіла, що її вдарили. Як виявилося, це зробила прибиральниця», – розповідає він.
Тож батьки дівчинки почали шукати інший варіант. Християнські садочки спершу навіть не розглядали – не хотіли, щоб релігія нав’язувалася формально. Але друзі порадили «Дітей світла», і вони спробували, хоч це зовсім не близько до дому.
«Під час першого візиту я зустрів маму дитини з аутизмом. Вона розповіла, що їх не брали в інші садочки, а тут прийняли, і вони щасливі. Це мене вразило: якщо тут добре найвразливішим дітям, значить варто спробувати, – веде далі батько. – І Анісії сподобалося. Вона вже три роки тут: з молодшої до старшої групи. Нам дуже пощастило, бо у виховательок творчий підхід. Садочок ініціював співпрацю з “Видавництвом Старого Лева” – раз на місяць дітям проводять майстерки, розігрують сценки, створюють персонажів із книжок. Таке не всюди знайдеш».
Ще одна велика перевага – активна участь батьків. Заклад спільно з батьками влаштовує ярмарки, гаївки, прощі, збирає гроші для ЗСУ, організовує коляду, вертепи. Це згуртовує батьків, дітей і вихователів, роблячи атмосферу живою, а не формальною, вважає Едуард.
Окрилений натхненням, дякую чоловікові, прощаюся і йду додому. Знову проходжу повз церкву з червоної цегли, з вітражів якої так само незворушно спостерігає за містом Свята Трійця. Напевно, в Її очах всі ми – діти, які бавляться в одному величезному дитячому садку.
Текст: Роман Тищенко
Фото: Іван Станіславський
