Державний секретар Ватикану кардинал Жан Війо у своєму листі до українських єпископів з вересня 1972 р. хотів розбити організаційну єдність українського католицького єпископату, заперечуючи правосильність існування і постанов його Синоду та канонічні права Первоієрарха Української Помісної Католицької Церкви і її митрополитів.
Цим абсолютистичним і протиканонічним потягненням Секретаріят Ватикану знехтував вікові права Української Помісної Католицької Церкви і декрети папи Павла VI, основані на рішеннях всіх єпископів Вселенської Церкви на Другому Ватиканському Соборі, які прийняли колеґіяльне управління папи й єпископату у Вселенській Церкві та колеґіяльне управління єпископатів у помісних Церквах.
Однак ватиканські курії не рахуються з церковними писаними законами та й з волею папів. Вони також опонували папі Павлові VI, який імпліціте потвердив це у свому листі з липня 1974 р. відносно справи українського патріярхату.
Проти цього абсолютизму ватиканських декастерій, що видали вирок смерти нашій Церкві ради вимог Москви, мусять виступити всі її совісні члени, включно з церковною ієрархією. Слідкуючи за рухом спротиву проти абсолютизму курій Ватикану в римо-католицьких кругах, стверджуємо, що наше духовенство і вірні в порівнянні до цього руху є смиренними рабами-ягнятами.
В римо-католицькій Церкві цей рух, що невпинно поширюється серед духовенства і вірних в Европі і Америці, ставить несподівані вимоги до Ватикану.
«Івнінґ Джорнел» (Вашингтон, 26 жовтня 1972) під заголовком «Канонічне право — католики голосують над ватиканською контролею», подає, що в місті Сіатл, Вашингтон, більше як 200 каноністів Римської Католицької Церкви голосували над рекомендацією для закінчення ватиканської домінації в ЗСА.
Церковні правники, багато з них священики, висловили своє невдоволення з теперішнього папського декрету, в якому стверджується право Ватикану номінувати американських єпископів, проти бажань католицьких священиків і вірних.
На сесії Т-ва Канонічного Права в Америці багато його членів висловилися за демократизацію Католицької Церкви, та за тим, щоб її члени могли самі вибирати свій провід. Впр. о. Реймонд Ґедорт з Чікаґо, президент Т-ва, сказав, що реакція американських католиків на ватиканський декрет була «скора, сильна і надміру негативна». Він висловив домагання американців, щоби апостольським делегатом був роджений американець, для співпраці у виборі єпископів номінатів, в цілі відпруження ситуації в ЗСА. «Нарід бажає мати голос у дискусіях, які мають наслідки для нього» сказав о. Ґералд. Він перестерігав, що, якщо папський декрет не буде змінений, то тоді заіснує небезпека, що вірні попросту будуть його іґнорувати, або відкрито не слухати. Рекомендації цієї наради рішено вислати Конференції Американських Єпископів, яка має відбутися наступного місяця (в листопаді).
Не менш цікавим для українців католиків є гостріший виступ членів Американської Католицької Церкви, занотований о. Ануро М. Ґрілі на ст. 4 «Пітсбурґ Кетолик» з 17 листопада 1972 р., в його статті «Право на вибір єпископів». Тому також наводимо тут переклад цеї статті.
«В роках, коли я був членом редакції міжнароднього журналу «Конзіліум», я болюче відчував надзвичайні труднощі пов’язані з редагуванням многомовного журналу, десять випусків річно. Надзвичайністю «Конзіліум» не є те, що його поодинокі випуски є непередбаченого й незвичайного змісту. Надсподіваним є факт, що цей журнал взагалі появлявся, та що щорічні його випуски були конечно потрібною лектурою для кожного, хто зацікавлений релігійними проблемами. Теперішнє 77-ме число журналу, в якому появилася стаття «Вибори й загальна опінія в Церкві» є одним з найліпших у восьмирічній історії «Конзіліум». Миряни, які організували матеріял для цього числа, Джюсеппе Альґріно й Антуан Вайляр, вмістили в ньому ряд статтей, яких не може пропустити ніхто, що серіозно боліє будуччиною Церкви. В короткій статті неможливо є подати зміст 14-ти статтей які творять цілість під назвою «Вибори й загальна опінія в Церкві». Вистарчить однак сказати, що кожний по прочитанні цих 14-тьох стисло наукових статтей, мусить дійти до заключення, що теперішня метода вибору єпископів не має історичного й теологічного виправдання і є тотальною безправною узурпацією влади римською курією.
Герве Маріє-Ленґрант підкреслює, що ідея, на основі якої Рим «собі-угодно назначує» єпископів за каноном 329, не була частиною писаного церковного закону до 1917 р. До того часу звичай вибору церковного проводу був офіційним і безспірним. Леґрант цитує багато доказів на це, які опрокидують в нас всякий сумнів. В році 230 по Христі Гіпполітус сказав: «Нехай у єпископи буде поставлений той, кого виберуть всі люди». В V столітті св. Селестин сказав: «Не накидуйте людям такого єпископа, якого вони не хочуть». А св. Лев додає: «Не наставляйте єпископа проти бажань християн, але такого, якого вони виразно хочуть».
Згадані статті ясно вказують на те, що концентрація влади в Римі, відносно права номінувати єпископів у Церкві, взяла свій початок від монархів ХІV-го століття, задля фінансових причин. Цивільні володарі позбавили нарід і священиків повновласти в єпархіях і самі наставляли єпископів. З часом Рим перейняв цей звичай від світських властей і навіть ніколи не подумав повернути цю правовласть назад тим, до яких вона властиво належить.
Антоні Блек у своїй статті «Вплив концепції абсолютної монархії на поняття і практику папської влади» дальше пояснює, що модель і централізація папської влади в Римі постала в результаті відміни правління, спертого на абсолютистичній владі монархів з часів ренесансу, пануючого в XVI столітті і від цього абсолютизму папство взяло свій стиль і форму. Одинокий клопіт з цим є очевидно той, що дух XVI століття вже існує впродовж сотень літ.
Той хто прочитав «Вибори й загальна опінія в Церкві» є певний, що будучі історики будуть згіршені практикою. Коли демократичні вибори політичних провідників своєчасно були загально приняті, то Церква в той час відмовилась від своєї власної традиційної і теологічно-обоснованої процедури вибору єпископів, та заступила її абсолютизмом ренесансу. Позбавлення священиків і вірних їх прав вибирати своїх церковних провідників у своїх єпархіях є надужиттям влади, чого в будуччині історики попросту не зможуть оправдати. Скажім собі одверто, якщо б мужі Церкви, такі як Гіпполітус, св. Лев чи св. Селестин, повернулися сьогодні на сцену церковного життя, то вони напевно засудили б теперішню методу селекції єпископів, як незгідну з католицькою традицією, як нетеологічну, а може навіть узнали б її близькою до єресі. Ті, що вимагають участи вірних в селекції єпископів (а не лише баламутної «конзультації»), в засаді хочуть віднови в Церкві, яка очевидно поправила би функційність Церкви. Насправді вони домагаються відновлення того, до чого вірні в єпархії мають право, яке їм безправно й через узурпацію відібрано. Тут в дійсности не йдеться про якусь реформу, але про усунення потоптання справедливости .
Думаю, що читача необізнаного з історією Церкви погляди великих мужів Церкви згаданих в цій статті, утверджують у вірі про слушні вимоги вірних відносно вибору єпископів. Хто ж ці люди були? Гіпполітус жив на початку III ст. (230), був визначним істориком початків Христової Церкви, дуже шанований у Церкві, був головою єпископів Риму. В його творі під назвою «Канони Гіпполіта» — в канонах 2-5 подані норми вибору й висвячування єпископів, священиків і діяконів; тут сказано, що вся дана релігійна громада має вибирати свого єпископа і висвячувати молитвою та положенням на нього рук. Гіпполіт увів вперше у форму хрищення зворот «вирікаюсь сатани і всіх слуг його», який то зворот з формули хрищення в 1969 р. усунув папа Павло VI, чого тепер жалує (читай «Америка», 17. XI. 1972, ч. 207, ст. 1).
Св. Селестин — це папа (422-432), завдяки якому утвердилося християнство в Британії та Ірляндії. Він також визнавав, що вибір єпископа є прерогативою священиків і вірних.
Цитат у статті св. Лева приписують папі Левові IX, святому, якого Собор Церкви у Вормсі (в грудні 1048 р), на пропозицію делегатів з Риму, підтриману імператором Генриком III, хотів вибрати папою, але він на це не згодився і заявив, що він їде до Риму, щоби там «бути канонічно вибраним, голосом духовенства і людей».
В новітній історії християнства в Україні цей старинний добрий християнський звичай вибору і висвячування єпископа духовенством і вірними Церкви, був повторений на загальному Соборі Українських Православних Християн (14-го жовтня до 21-го жовтня 1921 р.), на якому в зворушливій атмосфері любови й пошани, через рукоположення й молитву, був вибраний митрополит Києва й всієї України Василь Липківський.
Ватикан звичайно підшукує собі таких кандидатів на єпископів, які будуть беззастережно сповняти все, що він їм накаже, хоч би це було проти інтересів Церкви цих єпископів. І тому така ватиканська селекція єпископів сіє невдоволення і спротив проти Ватикану.
Останні номінації єпископів для Української Помісної Католицької Церкви Ватиканом наглядно виправдують рух римо-католиків проти номінації єпископів Ватиканом, для Помісних Церков.
