Одним із наслідків 2-гої Світової Війни була ліквідація колоніальних імперій європейських потуг. Коли розлогі колонії на неевропейських континентах одна по одній осягали незалежність, в урядах матірних держав скорочувались штати інституцій, що відали справами колоній та їх населення, ліквідувались міністерства колоній. Їхня роля скінчилась, для них не було більше що робити, а крім цього стали вони зненавидженими інституціями серед народів, над якими здійснювали колись своє панування, часто панування «з високої і твердої руки». Подекуди ще залишились їхні напівмертві скелети, але для цих залишків дні не то що панування, а й самого існування – почислені.
Цей невідворотний розвиток історії стосовно колоній і колоніяльних інституцій, виглядає, пройшов якось мимо одної такої інституції, що про неї хочемо сказати кілька слів. Ідеться очевидно про Східну Конґреґацію Римської Курії. В їх відані були й, на жаль, ще дальше остаються всі справи нашої Української Католицької Церкви східного обряду. Конґреґація ця була й осталась, як виглядає, контролюючим і регулюючим чинником нашої Церкви. Від неї фактично залежало й залежить креовання нових архиєпархій, єпархій і екзархатів, їхній адміністративний поділ, а також номінації, зміни й заміни наших правлячих ієрархів та багато інших дрібніших, хоч і не менш важливих справ нашої Церкви. Можливо, що такий стан речей, а в дійсності така залежність нашої Церкви від однієї Конґреґації, був оправданий в минулому /оправдане ж було й існування міністерств колоній/, але важко оправдати його, на нашу думку, на сучасному етапі розвитку Вселенської Церкви й існування нашої Церкви.
Особливо така залежність нашої Церкви – найбільшої чисельно між іншими східними Церквами – не згідна з духом постанов Другого Ватиканського Вселенського Собору. Постанови ці виразно потвердили помісність Церков східних обрядів у лоні Вселенської Церкви, як і взагалі адміністративну самобутність церковних одиниць поодиноких народів світу, надавши їм право творити свої верховні організаційні чинники, як: патріярхати /де на це є потреба, за рішенням Святішого Отця/, верховні архиєпископства, національні конференції єпископів та національні синоди. Ці верховні чинники, раз створені, стають керівними й відповідальними установами помісних церков, чи церковних одиниць поодиноких народів. Вони також є рівночасно тими звенами єдности Вселенської Церкви, що комунікуються прямо з Її видимим головою, Святішим Отцем, Синодом Єпископів Вселенської Церкви, чи з відповідальними за певні специфічні справи установами Римської Курії. Така організаційна структура, що зараз здійснюється в Католицькій Церкві, вказує на зайвість такої інституції, якою є Східна Конґреґація, де ще дальше концентрується відповідальність за всі справи поодиноких Церков східних обрядів. Фактично її дальше існування є шкідливим для Вселенської Церкви, бо воно підчеркує дискримінацію, що її стосовано в минулому по відношенні до Церков східних обрядів, як також унеможливлює безпосередню, нормальну комунікацію голов помісних церков із Святішим Отцем та різними установами Римської Курії.
Наскільки шкідливою є зараз залежність нашої Церкви від Східної Конґреґації видно хоч би з такого потягнення як заміна правлячого єпископа – ісповідника Пряшівської єпархії Кир Василя Гопка новим єпископом Яном Гіркою. Очевидне це також з того факту, що саме ця інституція протиставиться – із впертістю гідною кращих завдань – здійсненню помісности нашої Церкви. Оправдані надії і задушевні сподівання українських вірних стосовно створення Українського Католицького Патріярхату мабуть також розбились об високі пороги цеї інституції.
Часом здається, що в Східній Конґреґації засіли зараз якісь новітні імперіялісти й що рішені вони діяти по засаді своїх світських колеґ: Divide et impera! Діли і пануй! Застосування цього принципу до нашої розтерзаної Церкви, що має за собою довгий і важкий шлях мучеництва та ісповідництва, стає особливо болючим досвідом для вірних нашої Церкви так на батьківщині, як і в діяспорі. Політика Конґреґації супроти нашої Церкви від закінчення Другого Ватиканського Вселенського Собору цілим рядом своїх потягнень і рішень нагадує нам до болю знакому ще й другу засаду – виклик, кинений нам нашими сусідами в минулому, що Rutheni non sunt digni! Рутенці не є гідними! Переведений на сучасну мову фактів, виклик цей означає, що: рутенці сьогодні не гідні мати своєї помісної Церкви, свого одного верховного пастиря, своєї власної церковної культури і традиції, своєї національної гідности й ідентичности.
Вважаємо, що з огляду саме на таку поставу рішаючих чинників Східної Конґреґації до нашої Церкви, як і з огляду на внутрішні відносини та потреби цеї Церкви, на наших владик падає тепер історичної ваги обов’язок: сказати і вказати італійським, французьким, бельґійським і голяндським експертам, монсіньйорам, префектам, а як потрібно, – то й кардиналам, що Україна це не Лібія, не Сагара, не Конґо, ані колишня Ява чи Суматра. Україна в жадному випадку не місійний терен, заселений відсталими племенами, а країна й народ із тисячелітньою християнською культурою та чи не єдина країна із новітньою Церквою Катакомб. Якщо наші владики цього не зроблять, то можна побоюватись, що вони скоро опиняться в ролі племінних вождів, що їх трагічна доля так добре відома з історії колоній. /Роля «удільних князів», то все ще роля почесна в тому відношенні!/. Ситуація ускладнюється ще й тою обставиною, що з часом може не стати й «племен»… Можливо, що на це саме й числить дехто із заінтересованих сторін.
Шанують у світі тих, що самі себе шанують. Мужня постава в обороні прав своєї Церкви й народу, не є ані бунтом, ані схизмою, ні єрессю, а почесний обов’язок тих, що на них лежить відповідальність.
Хочемо на цьому місці пригадати один інцидент, що про його перебіг від давна кружляють вістки серед народу. Кажуть, що коли в 195З р. появився був «Лист до Народів Росії» св. пам’яти Пія XII, то один з українських католицьких владик, вважаючи цей лист ударом по національній гідності українського народу, попрохав авдієнції у Святішого Отця, і, скинувши із своїх рамен владичий хрест /символ влади владики/, з думкою зректись свого становища заявив, що після такого листа Апостольської Столиці, він не вважає можливим для себе дальше сповняти обов’язки пастиря серед своїх вірних. Не важливе чи саме так відбулась згадана авдієнція, але важливе те, що після неї Апостольський Престіл виявив багато більше уваги і зрозуміння до потреб нашої Церкви, як будь коли перед тим; згадати б хоча знаменний лист Пія XII до всієї української ієрархії /включаючи й закарпатських владик/ та вірних, від 1956 р. з нагоди Тисячеліття християнства в Україні, та креовання нових єпархій і екзархатів в країнах поселення. Такої саме постави, хай і менш драматично висловленої, маємо право очікувати від наших владик тепер, в цей найбільш критичний момент для нашої Церкви. Хай наші владики засвідчать від себе й своїх вірних перед усіми відповідальними чинниками – так церковними, як і світськими, – що Rutheni sunt dignil – що українці гідні своїх прав на рівні з іншими народами світу·
