(Не наука, а віра; Не віра, а наука; Або наука, або віра…
Яка формула є істинною? У якому зв’язку, у якому співвідношенні
перебувають ці дві буттєві ділянки людського духу? Подискутуймо!
Сьогодні на нашій славній Україні (ох!) як це актуально!
Особливу «перспективу» щодо цього відкриває юридичне (не духове!) відокремлення Церкви від освіти).
Правди слово.
Святої правди і любові
Зоря всесвітняя зійшла!
«Молітесь, братія!»
Тарас Шевченко.
Почнемо з того, що скажемо: відокремлення Церкви від освіти є протиприродним, аномальним насамперед тому, що інтелектуальна діяльність — це пульсування в людині Духу, який є крилами думки, фантазії, уяви, який наповнює людину трансцедентною енергією, розумовою потугою. Науку та віру об’єднує спільний шлях Одкровення Істини, відмінність полягає хіба в тому, що науковий шлях пізнання є земним, людським, а віра — це Божественне відкриття суті буття, здійснене дві тисячі років тому Сином Господнім. Проповідування Божої Правди Ісусом Христом саме по собі є синтезою духовного просвітлення (віри), духовної премудрості (науки) і духовного навчання. Це універсальна модель взаємопроникнення трьох найважливіших іпостасей, у координатах яких живе та функціонує і розум, і душа. Людський інтелект має невситиму потребу у постійному надприродному підкріпленні, тому що він дуже часто сягає глибинних меж абстрактного, нереального, позаможливого. З другого боку, ученому-дослідникові відкриваються такі таємниці чи грані буття, які є недосяжними для більшості людей. Себто є Божий допуст, що підтримує людину в її гносеологічних намірах та потугах. Наука підтверджує існування Бога, наука допомагає пізнавати таємниці Божого світу і таїнства людської душі — такий висновок випливає з історії європейської та української науки. Чарльз Ліль, Густаш Стромберг, Фарадей Ампер, Луї Пастер, Бойль, Лінней, Гершель, Вільям Томсон, Макс Планк, Альберт Айнштайн, Віктор Гесе, Вільям Поллард… та багато інших учених підкреслювали присутність Бога у світі, подивляли дивовижній гармонійній архітектоніці макро- та мікросвітів. Здається, найвиразніше про це сказав Лінней: «Вічний, Безмежний, Всевидячий і Всемогутній Бог прийшов переді мною. Я не бачив обличчя Його, але я бачив сліди Божі на Його творінні всюди, навіть у найдрібніших непомітних творіннях. Що за сила! Що за мудрість!». Усім відомо, що знаменитий Паскаль блискуче поєднав у собі математика і християнського філософа. Зрештою, весь розвій української науки від Григорія Сковороди до Івана Пулюя просвітлений християнською вірою. Усі духовні світочі українського народу, всі його генії несли Слово Боже. Достатньо прочитати самого Тараса Шевченка, який синтезував національну психологію, національну свідомість, національну душу з християнською філософією, з Божою Правдою. Може (а таки — так!), тому й воскресла наша нація, що Шевченкові апеляції до Господа були щирими, сердечними, енергетично сильними. Та й сам поет зродився з Божого доторку до знеславленої і знекровленої нації. Хіба його вознесення до небес національного духу не є чудотворним знаком нашої незнищенності? Хіба сьогодні ми не відчуваємо високої напруги Шевченкового духу, який наповнює Україну? Достатньо прочитати Шевченка, щоб стати українським християнином. Ми можемо ще сказати про те, що українська освіта, наука впродовж багатьох століть розвивалася під благодатним патронатом духовних отців (згадаймо, як щиро підтримував науку митрополит Андрей Шептицький!), при манастирях і братствах. У цьому сенсі Україна утверджувала себе як духовна клітина.
Логіка синтези науки та віри у двадцятому сторіччі, без сумніву, зродила б досконалу модель соціяльного і родинного життя, міждержавних та міжлюдських взаємин, освячених християнською мораллю, епіцентром якої є любов, увага та повага до ближнього. Та ба! Не так сталося, як гадалося!
Після багаторічного життя в безбожній імперії мало би прийти розуміння визначальності віри для створення морального клімату в суспільстві, адже негативний досвід — це суворий життєвий урок. Однак несприйняття віри (і релігії) як складника освіти, науки триває. І не встигли в наших школах запровадити християнську етику, як одразу у Верховній Раді пролунали заперечення «відомих» людей із безбожницьким світоглядом. А що тоді казати про вищу освіту?! Проте українська еліта, яка, на нашу гадку, формує систему справжніх життєвих вартостей, що синтезують національну ідею, адекватний національний чин і християнський світогляд, повинна докладати, на наше переконання, зусиль, щоб переламати психологію суспільства у цьому пляні. На користь, запровадження християнської філософії (чи психології, чи метафізики) у вищих школах України промовляє і той факт, що серед студентів модними є захоплення рунвірою (поганством), буддизмом, кришнаїтством, розмаїтими еклектичними сурогатами, які неодмінно руйнують український спосіб мислення, знецінюють національний традиціоналізм життєвого устрою, змінюють соціяльну поведінку тощо. І це не така проста справа, як видається на перший погляд! Усе йде до того, щоб український духово-моральний феномен був підданий психологічній ентропії, щоб він був позбавлений живого національного продовження, а, значить, і перспективи. І навпаки. інкультурація християнського світогляду в елітарну освіту та науку вплине на формування національно-духової системи, що є животворною націотворчою силою. Це бальзам для української душі. Це чудодійний спосіб, за допомогою якого була вихована українська еліта 20-30-40 років — взірець національної офіри і національного чину. Звичайно, історія не повторюється. Але дух — це не фізична субстанція. І позаісторична. Він регенерує за законами метафізики. У цьому сенсі духовне відродження можливе.
І воно повноцінне, коли має універсальний характер. Та ми виразно помічаємо досить негарну тенденцію: дехто вважає, що, мовляв, це необхідне для простолюддя, а от середовище інтелігенції (насамперед із вищої школи) має інші запити, проповіді священиків не відповідають належному рівневі. На це є дуже багато переконливих заперечень, про що треба писати окремо. Сьогодні йдеться про те, щоб в українських університетах вивчення різних наук спиралося на християнське розуміння світобудови, на християнське потрактування суті людського життя, його вартості, його перспективи вічного буття, на християнську мораль. Це надзвичайно важливо ще й з огляду на те, що наука, а не щось інше, є визначальною у світовому розвої як у модерному, так і в прийдешньому світі. Для цього замало ознайомитися лише з окремими представниками християнської філософії — з Августином Блаженним, Томою Аквінським та ін. — в історико-філософському курсі. Маємо на увазі креатологію, яка пояснює онтологію світу, життя, людини на основі християнства. Зрозуміло, що це не може відбутися швидко, оскільки є тут чимало проблем, однак відстань долає той, хто йде. Мені здається, що Львівський університет, де й тепер є чимало віруючих професорів, доцентів та студентів, де навчальний рік починається зі Служби Божої у Преображенській Церкві, психологічно готовий до того, щоб працювати у цьому напрямі. Думаю, що не лише наш університет, а й львівські вищі школи загалом. Церкву досить легко відокремити від держави і суспільства, для цього вистачить одного пункту в законі, проте людську душу не розполовиниш, вона цілісна. І невже можна сподіватися на те, що поліпшення економічної ситуації, спорт, розваги тощо перешкодять деморалізуванню суспільства? Фікція! Тільки віра в Бога і духовна освіта спроможна це зробити!
Ольга Федик,
Зав. Катедри мови ЗМІ Львів
* Передруковуємо з газети “Каменяр”, Львівський державний університет,
Львів, ч. 1, січень, 1999.
