З упадком Юдеї в 588 році ізраїльський нарід опинився цілковито в неволі, на засланні в чужій землі. Стратив він свою політичну незалежність, став знову народом рабів у вавилонській імперії. Можна дивуватись, як цей нарід витримав і не заник, як інші народи, що їх стрінула подібна доля в старовину. Ізраїльтяни стратили свою землю, свій столичний город Єрусалим, святиню своїх царів. Залишилась у них тільки віра в Бога-Ягве. З’явились між ними знову пророки і «світлі мужі». Одинокими тепер провідниками їхніми стали священики. Цю добу біблісти називають — священичою добою. Гоніння і неволя перемінили нарід, терпіння є часто наче вогонь, що чистить, сталить і гартує залізо. Коли єдиною надією є Бог, тоді служіння йому має мати глибший зміст, ним має жити ввесь нарід, треба повернутись до точного зберігання Божої волі — це духовна переміна, що її пережив нарід у неволі.
В тій добі написана друга частина книги Єремії, проповідує пророк Авакум, написана остання частина книги Ісаї та понад усе гримить своїм словом пророк Єзекиїл, що підносить нарід із зневіри. Єзекиїл був священиком і жив у неволі у Вавилоні. Його книга не є легка до читання, він описує свої дивні видіння, уважний читач не легко знайде упорядкований хід його думок, пророцтв, символічних образів і описів, частого лету його думки на рідні землі й до Єрусалиму. Господь каже йому: «Сину чоловічий! Я поставив тебе на варті дому Ізраїля: як почуєш з уст моїх якесь слово, то попередиш їх від мене» (Єз. 3,17). Гострими словами і докорами говорить Ягве до свого народу, що його зрадив. Ось образ народу, що його бачить пророк: велика долина, повна людських костей — сухих-пресухих. «І спитав Ягве: чи оживуть ті кості?» Не знав, очевидно, як відповісти Єзекиїл, і Господь мовив до пророка: «Проречи над цими кістками і скажи до них: Ви, сухі кістки, слухайте слово Господнє! Так говорить Господь Бог до цих костей: ось я введу в вас дух, і знову оживете. Я обкладу вас жилами, ви поростете тілом, я вкрию вас шкірою, вкладу в вас дух, і знову оживете, і зрозумієте, що я — Господь» (Єз. 37, 2-7). Долина з костями — це ізраїльський нарід.
Коли в таких гірких обставинах провід народу опинився в руках священиків, вони щиро перейнялися долею народу і віддано працювали над відродженням його духовости. Вони списують усі священичі закони і так доповнюється книга Левіт, Виходу і Чисел, що їх зміст сягає Мойсеєвих часів, також доповнюють книгу Битія і в ній мовознавці та критики тексту відкрили ті частини, що їх додали священики. Отже це була доба, коли остаточно формувалася цілість книг Старого Завіту.
Гіркі настрої ізраїльтян у вавилонській неволі яскраво описані у псалмі 137. Ось слова, повні болю, які варто тут навести. їх співаємо на вступі до великого посту в часі нашої утрені: «Над вавилонськими ріками, там ми сиділи і ридали, як згадували Сіон. На вербах, середнього, повісили ми наші гусла. Бо там пісень у нас просили ті, що в неволю нас забрали, просили радости у нас тії, що мук нам завдавали: «співайте нам пісень сіонських!» Як нам пісень Господніх на чужій землі співати? Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! Нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю, коли Єрусалим я не поставлю понад найвищу мою радість. Згадай, о Господи, день Єрусалиму синам едомським, що кричали: «Руйнуйте, руйнуйте його аж до підвалин!» О, дочко вавилонська, руїннице! Щасливий, хто тобі відплатить те, що ти нам зробила. Щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб’є їх об скелю» (Пс. 137, 1-9).
538 року вавилонську імперію розвалили під проводом царя Кира перси, які дали свободу поневоленим і виселеним народам. Ізраїльські вигнанці рушили негайно в дорогу на чолі зі Зоровавелем. Ці події описані в книгах Езри і Неемії. Ізраїль повертається на свої землі і найперше відбудовує зруйновану святиню з великим запалом. Ще жили деякі, які пам’ятали велич Соломонової святині. В книзі Езри кажеться: «Багато ж із священиків і левітів та глав родин, старих уже, що бачили перший храм, плакали вголос, як закладано в них на очах цей храм, а багато викликувало з радощів щосили, так що не можна було розрізнити в народі радісних криків від людського плачу» (Ез. З, 12-13).
Були теж згодом труднощі й перешкоди. Треба було працювати і боронитись перед заздрісними сусідами. В книзі Неемії так і записано: «Тож відтого дня половина моїх людей робила роботу, а друга половина тримала списи, щити, луки та панцері, старшини ж стояли позад усього дому Юди. Ті, що будували мур, і ті, що носили тягарі, були озброєні: однією рукою робили роботу, а однією тримали зброю. Кожен, хто будував, мав меч, прив’язаний до боку, і так будували» (Не. 4, 10-12).
І знову багато пророків своїм словом виховують і вчать на^ід. Такими^ є Даниїл, Агей, Захарія, Малахія, Йоіл, Авдій, Йона. Появляється тоді гарна коротенька книга Рут і Товії та поетичні твори ізраїльської мудрости. Священичі добрі реформи і праця над народом дали гарні овочі. Остання з пророчих книг Даниїла говорить про месіянські часи: «І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться; одні на життя вічне, другі на вічний сором та на ганьбу. Розумні сяятимуть небесним сяйвом, — і ті, що навернуть багатьох до справедливости, неначе зорі, повіки, назавжди» (Дан. 12, 2-3).
Очевидно, політичної автономії по виході з неволі ізраїльтяни не мали. Вони були перською областю. Але вони в новій ситуації обновились і скріпились духом і стали духовно міцним народом знову, хоч без політичної незалежности. В 333 році на сцені історії появляється Олександер Великий — Македонський. Він здобуває Близький Схід, і Палестина має довший час мирне і творче життя, хоч починаються грецькі впливи, що втискаються в гебрейську духовість. Це стається, коли в 198 році Палестина попадає в сирійські руки, яка хоче надати Олександровій імперії однорідний грецький вид. Грецькі школи, стадіони, звичаї, мода, навіть релігія, появляються між юдеями. Грецькі окупанти вимагають навіть в ізраїльтян жертв для поганських богів.
Це викликає героїчний спротив у славних братів Макавеїв на чолі з священиком Мататієм і його синами. Це був в нашому сенсі повстанський зрив з фанатичною завзятістю. Боротьба тривала майже сорок років і принесла успіхи — очищення святині та деяку політичну незалежність на теренах, на яких діяли повстанці. Священик Мататій такими словами закликає: «Хто ревнує за Закон і зберігає Заповіт, нехай іде за мною. І втік сам він і його сини у гори, покинувши все, що мали вони в місті» (1 Мак. 2, 27-28). Коли вмирав старий Мататій, так сказав до своїх синів: «Тепер горує гордість і насильство, це час руїни і лихого гніву. Тепер, о сини, за закон стійте ревно й дайте ваші душі за Завіт батьківський. Згадайте діла ваших батьків, які вони вчинили своєї пори, то й здобудете велику славу й вічне ім’я» (1 Мак. 2, 49-50). Ці геройські події описані в двох книгах Макавеїв.
Наслідком своєрідної духовної кризи тих часів і спротиву на грецькі впливи були дві секти серед ізраїльтян, які перетривали аж до часів Христа: фарисеї — великі ревнителі закону, і садукеї — аристократи з прогресивними поглядами, схильні до грецької культури і співпраці з ворогом.
На Заході росте нова римська потуга, яка здобуває помалу для себе ціле Середземномор’я і Західну Европу. В 63 році римський полководець Помпей здобуває Єрусалим, і римляни стають володарями Палестини. Її царем з ласки Риму стає Ірод Великий. Це був великий тиран, не люблений жидами, що боявся за свою владу. Щоб приподобатись юдеям, він розбудовує для них святиню в Єрусалимі. За нього народився Ісус Христос, якого він хотів знищити. В збудованій ним святині часто бував Христос. Ірод помер біля 4-го року по народженню Христа (наше числення років є помилкове на 6-7 років!) Палестиною кермували під римською владою сини Ірода, а Юдея, тому що постійно була неспокійною, була під безпосереднім римським наглядом. Хоч римляни шанували звичаї всіх окупованих ними народів, зокрема їхні релігії, політична самостійність Ізраїля впала. Вони намагались її здобути своїми повстанями. Одне з них вибухнуло в 60-тих роках по Христі. Римляни рішили його здушити і в 69 році облягли Єрусалим.
По двох роках тяжкої облоги цілковито його зруйнували разом із святинею. Ще в 125 році востаннє повстали ізраїльтяни, їх повстання було криваво здушене, а ізраїльський нарід римляни розігнали по всій своїй імперії. Велика і славна історія дивного народу і його землі в Палестині скінчилася руїною. На цій руїні сповнилась саме в тому часі обітниця Божа про Спасителя і Месію за римського кесаря Августа. В Христі з Його народженням, смертю і воскресінням сповнились пророцтва й очікування Старого Завіту та почалась нова доба історії людини — її життя в Бозі через Ісуса Христа, але, на жаль, без народу, з якого Він вийшов. Цей нарід його жорстоко відкинув: до своїх прийшов, і свої його не прийняли, котрі ж прийняли його — тим дав право дітьми Божими стати, які в ім’я його вірують. (Ів. 1, 11-12). Христове діло спасення описане у 27 книгах Нового Завіту, які написали Його учні-очевидці. Ці книги є їхнім свідченням, і то свідченням правдивим, як це з підкресленням каже один улюблений Ісусів учень — Іван.
Ми бачимо, що велика книга св. Письма писалась століттями та постала в історії і в житті одного народу, подіями і життям якого кермував Бог для спасення людства.
* «Розмови про Святе письмо» о. І. Музички, що передруковуємо в журналі «Патріярхат», — це цикл статтей, які передаються через радіо «Свобода»
на Україну.
