Ми зупинились під час наших двох останніх розмов над початками монархії в Ізраїлі, й досі ми бачили двох ізраїльських царів — Савла і Давида. Ізраїль розвивався в своїй історії, як кожний інший нарід — від роду, кочового племени, рабів в Єгипті, через мандрівку до своєї землі, що стає врешті осілим народом, розбитим на дванадцять колін (родів), нарешті хоче, як і інші народи, бути державною організацією і творить собі монархію з царем на чолі. В тій звичайній історії бачимо, однак, в ізраїльському народі щось, чого нема в ніякому іншому народі: віру й свідомість, що його володарем є Бог-Ягве, і що Бог у цьому народі має здійснити свій плян спасення-рятунку цілого людства через Месію — посланця Божого.
Цар Давид одержує від Бога поновлену обітницю, що з його потомства в майбутньому вийде інший цар з іншим царством не з цього світу, що йому не буде кінця. Господь наче відновив з Давидом свою обітницю і заповіт, який вчинив з Авраамом і Мойсеєм, і так сказав Давидові через пророка Натана: «І оце Господь звіщає тобі, що Він збудує тобі дім. А як сповняться твої дні і ти спочинеш з твоїми батьками, я зоставлю по тобі потомство, що вийде з твого лона, й утверджую його царство. Він збудує дім імені моєму, і я скріплю його царський престіл навіки… Твій дім і твоє царство передо мною повіки існуватиме, і престіл твій закріптиться навіки… Твій дім і твоє царство передо мною повіки існуватиме, і престіл твій закріпиться повіки…» (2 Сам. 7, 11-13; 16).
По смерті Давида царем став його син Соломон. Він не був вояком, як його батько, але своє царство провадив мудрістю, дипломатією і своїм організаторським хистом, чим здобув для свого народу мир, добрі зв’язки з іншими народами і пошану в сусідів. Ізраїль став за Соломона могутньою, багатою малою імперією. Соломон славився своїм розумом. Коли став він царем і пішов наче на прощу до Гівеону, щоб там просити помочі у Бога, Бог сказав йому у сні: «Проси, що маю тобі дати». Соломон відповів: «Ти зробив мене царем, раба твого, замість батька мого Давида, та я ще дуже молодий, не знаю, як поводитися… Тож дай рабові твоєму розумне серце, щоб він судив Твій народ та розбирав між добрим та лихим, бо інакше хто зможе правити тим великим народом» (1 Цар. З, 7-9).
Соломон уславився будівництвом у своїй державі. Побудував розкішну царську палату, величаву святиню, будову для колесниць — щось на зразок депо теперішніх тачанок, що їх вживали на війні, та численні укріплення і фортеці. Археологи відкрили 450 стаєнь для коней, що їх він збудував. За Соломона процвітала торгівля, і він збудував морську фльоту і порти-пристані для торговельних зв’язків на Червоному морі й ізраїльські кораблі пливли ген аж до Індійського океану. В країні панував добробут, Єрусалим став торговельним центром. Ізраїль став славним і великим народом. Але попри те впливи чужих культур і релігій втискались в ізраїльський нарід. Все те не було в Божих плянах.
Земська і політична слава та потуга, матеріяльний добробут нівечили шляхетні прикмети народу, й заникали в нього віра та довір’я до Бога. Великі конструкції і будівельні пляни вимагали високих податків, примусової праці, й нарід жив під тиском тих вимог. Сповнились слова Божі до Самуїла, що принесуть царі для народу. Серед народу постало обурення і невдоволення. Соломонова жінка схилялась до поганських богів, Соломон жив, як типовий східній монарх-деспот в розкошах, і його серце не було з Богом, як у його батька Давида. Написано у першій книзі царів:«Розгнівався Господь на Соломона за те, що він відхилив своє серце від Господа, Бога Ізраїля» (1 Цар. 11, 9). Царювання Соломона принесло конфлікт між правдивою вірою та іншими релігійними впливами, між духовними справами і матеріяльними, між обітницею про Месію-Спасителя і політичною славою і політичними плянами, між теократією і політичною монархією.
Св. Письмо знову не приховує нічого. Придворний царський літописець, що його записки увійшли в «Книги царів», захоплюється Соломоном і описує дійсність деколи рожевими фарбами, інший хронікар пізнішого часу дає свою сувору оцінку в очах Бога-Ягве і його обітниць Ізраїлеві, які притемнилися за Соломона погонею за матеріяльним добробутом, славою, могутністю і розкішним життям.
Не дивно, що по смерті Соломона після його 40-літнього царювання наступив відкритий бунт. Св. Письмо драматично описує, як до цього дійшло, коли по смерті батька став царем його син Ровоам. До Ровоама прийшли посли і стали просити: «Батько твій накладав на нас тяжке ярмо, ти ж полегши тепер нам тяжку службу твого батька і важке ярмо, що він наклав на нас, і ми будемо служити тобі». Він відповів їм: «Ідіть на три дні назад додому, а тоді прийдіть знов до мене». І народ розійшовся. Цар Ровоам порадився з старшими, що були на службі в його батька Соломона за його життя, і спитав: «Яку відповідь радите мені дати цьому народові?». Ті відповіли: «Коли ти сьогодні станеш слугою цього народу, будеш слугувати йому, поступишся йому і говоритимеш до нього приязними словами, то вони завжди будуть твоїми слугами». Та він відкинув цю раду, що раяли старші, і порадився із молодими, що виросли з ним, йому служили. Він спитав: «Що ви порадите мені відповісти цьому народові, який мені сказав: «Полегши ярмо, яке наклав на нас твій батько»? І відповіли йому молоді, що виросли з ним: Як маєш відповісти цьому народові: «Мій мізинець грубший, ніж крижі мого батька! Батько мій наклав на вас тяжке ярмо, а я додам до нього; батько карав вас бичами, а я каратиму вас скорпіонами» (Цар. 12, 11). Ровоам послухав пораду молодих.
Так постав бунт, і Ізраїль поділився на північне царство із столицею у Самарії на чолі з Єровоамом з роду Єфраїм із десятьма іншими колінами Ізраїля і південне царство з єдиним родом Юди із столицею Єрусалимом. Це був початок кінця: з одного царства Давида-Соломона — два ворожі собі царства.
Північне царство, яке зберегло назву Ізраїль, мало ряд царів, які швидко мінялися на царськім престолі; релігійне його життя занепадає, і асимілюється до релігії Ханаану. Появляються Богом послані пророки, щоб рятувати нарід від заглади. Такими славними першими пророками в північному царстві були біля 900-го року Ілія і Єлисей. Вони відважно виступають проти безбожних царів, говорячи їм правду в очі, через що мусять часто скриватись від переслідування і загрози смерти. Ілія і Єлисей не лишили писаних книг. їхні наступники в північному царстві були пророки Амос і Осія, що їх книги маємо.
Амос проповідує Божий гнів і суд над народами й Ізраїлем за їхні гріхи, пророчить руїну Ізраїля, але й говорить про Боже милосердя і вірність своїм обітницям. Серед руїни «Він підведе розвалену Давидову халупу, поправить в ній проломи, підійме її з руйновища, відбудує її, як була з днів донедавніх, щоб вони заволоділи останком Едома і всіма народами, що на них було призване ім’я Господнє» (Ам. 9, 11-12).
З книги пророка Осії наш Шевченко знайшов для своїх журливих поезій думки про долю України і бачив її подібну до долі Ізраїля, коли вона не йтиме Божими дорогами. Шевченко написав «Осії, глава ХІУ, подражаніє», яке починається такими грізними словами:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші. Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко…
Ілля, Єлисей, Амос, Осія нагадують, грозять судом Божим, але їхні слова не знаходять відгуку в невірного Ізраїля. В межичасі кріпшає Асирія і йде походом на Ізраїль, і він паде в руки асирійців разом із своєю столицею Самарією в 721 році по трьох роках облоги. Пророцтво Амоса сповнилося. Північне царство виселено до Персії, а на їхнє місце поселено колоністів з Вавилону, Еламу і Сирії.
Про долю південного царства Юди із столицею в Єрусалимі буде мова наступний раз. Цим разом ще хочу навести слова пророка Осії, щоб слухачі могли познайомитись з мовою пророків — Божих післанців. Пророк Осія бачить причину духовного занепаду через те, що священики не виконували свого завдання. Він висловлює терпкі слова про негідних священиків. Ось як говорить пророк Осія: «Слухайте слово Господнє, діти Ізраїля, бо в Господа суд із мешканцями краю: нема бо правди, ані милосердя, ні знання Бога в краю. Невірні клятьби, брехні й душогубства, крадіж та перелюби. Прорвано перепони, кров ллється без упину. Ось чому край сумує, і кожний, хто живе в ньому, зневажає разом із звірем у полі і птахом у небі, ба й риба в морі гине».
Так змальовує Осія образ духовного спустошення своєї країни. І продовжує Осія: «До тебе, священику, у мене справа… Народ мій гине через брак знання. Тому, що ти відкинув знання, — то я тебе відкину від мого священства; забув ти про закон Бога твого, — то й я твоїх синів забуду. Що більше їх множилося, то більше вони грішили проти мене; я славу їхню переміню на ганьбу. Вони живуть з гріхів мого народу, душа їхня до беззаконности змагає. Та що буде з народом, те й із священиком: я його покараю за його поведінку, я йому відплачу за його вчинки» (Ос. 4, 1-9).
Для безбожницької літератури і пропаганди це важні слова. Безбожницькі писаки часто описують священиків, наче б вони не мали над собою ніякої відповідальности і жили без Божої кари. їхня відповідальність більша, як у звичайного народу! І св. Письмо про це часто говорить устами пророків і апостолів. Загибель північного царства наступила через недбальство священиків, які не давали правдивого знання про Бога в історії Ізраїля. Святе Письмо, що було в кінцевій редакції зложене священиками, не скриває і цього, і безбожницька пропаганда на цьому пункті непотрібно трудиться. Своїми священиками постійно турбується, їх виховує і грозить їм карою сам Бог.
* «Розмови про св. Письмо» о. І. Музички,
що передруковуємо в журналі «Патріярхат», — це цикл статтей,
які передаються через радіо «Свобода» в Україну.
