Від тринадцятого сторіччя католицькі біблісти почали ділити книги св. Письма інакше, як це робилось згідно з ізраїльською традицією. Цей поділ має теж три групи: книги історичні, дидактичні або повчальні та книги пророчі. В першій групі є тільки книги історичного змісту, в другій всі книги ізраїльської мудрости і поезії, а в третій — твори шістнадцятьох пророків. Цей поділ бере до уваги стисло самий зміст святих книг. Єврейський поділ, який є кращий, має за собою біблійну традицію і бере до уваги не тільки зміст, але й стадії формації тих книг.
Католицький поділ надається добре до книг Нового Завіту, що їх є 27. До історичних книг Нового Завіту зачисляють чотири євангелії: Матея, Марка, Луки і Йоана і книгу Апостольських Діяній, яку написав також євангелист Лука. В євангеліях описане життя Ісуса Христа, Його наука, смерть і воскресення. В Діяніях маємо історію перших християнських громад зразу по Зісланні Святого Духа на Апостолів у п’ятдесятий день по Христовім Воскресенні. В цій історії виразно бачимо дві частини. В першій маємо історію Церкви, пов’язану з особою апостола Петра — першого глави Христової Церкви, в другій частині ця історія поширюється поза межі Палестини і пов’язана з апостолом Павлом, його подорожами і від’їздом до Риму.
Друга група — дидактичні або повчальні книги — тобто листи Апостолів: 14 листів апостола Павла до різних християнських громад, сім листів інших апостолів — один Якова, два Петра, три Йоана і один Юди-Тадея. В листах знайдемо самі поучення для перших християн з різних нагод і для різних потреб духовного їх життя в Христі. В третій групі є тільки одна книга апостола Івана, яку звуть пророчою книгою Нового Завіту — Одкровення або Апокаліпса, що нею замикається список-канон усіх книг св. Письма. Слово «Апокаліпса» означає «об’явлення», й апостол Іван на початку каже: «Одкровення-Об’явлення Ісуса Христа, що дав йому Бог, — показати слугам своїм: чому належить статися незабаром».
На книгах Нового Завіту бачимо найкраще, як вони формувалися в різному часі, писані були різними людьми, головно особистими свідками самого Ісуса Христа. Сам Христос не написав нічого. По Його Вознесенні (візьмім за приблизну дату 33 рік християнської доби) довший час нічого з Його слів не було записано. Його наука та Його життя жили в пам’яті й переказах людей. Це — нормальна річ давніх часів. Тут треба звернути увагу на велику різницю між нашими часами та давниною, коли писана книга була рідкістю і при тому дуже коштовною річчю. В давнину працювала краще й досконаліше людська пам’ять, і нею передавались докладно цілі перекази, оповідання про події, описи й наука. Подібне щось зустрінемо і в нашому побуті: козацькі думи, казки, оповідання, описи боїв не були записані, а жили між народом, їх переспівували і переказували з дуже малими змінами, а згодом уважні дослідники їх списували. Христове слово-наука і опис Його життя жили довго в пам’яті людей і переказувались Апостолами у їхніх проповідях, а також іншими, що тими проповідями займались.
Коли приймемо дату смерти Ісуса Христа як 33-ій рік по Його Різдві, першими книгами Нового Завіту були два листи св. Павла до Християн у Солуні в 51 році, тобто неповних двадцять літ від Воскресення. Ще написаних євангелій не було, хоч вже були схеми, за якими євангелія проповідувалась. Євангелія була в проповіді Апостолів. Коли зважити, що ця проповідь і події життя Ісуса Христа відбулись в Палестині, невеличкій країні, де легко було завжди перевірити їх правдивість і однозгідність, питаючи свідків і очевидців.
Біля 57 року маємо перший і другий лист апостола Павла до Коринтян, як відгук на все, що діялось і відбувалось в Коринті, в Греції, де Павло оснував християнську громаду в часі своїх подорожей по Малій Азії і Балканах. Десь у 58 році пише апостол Павло з Коринту довгого листа до римських християн. Ще не було чотирьох писаних євангелій, але було, мабуть, євангеліє Матея в арамейській мові. Апостола Павла арештують в 60 році та привозять до Риму, де його ув’язнюють, очевидно із свободою руху і можливістю писати, а не як це буває подекуди сьогодні. Звідти він пише від 61 до 63-го року листи до Колосян, Ефесу, Філимона і Филип’ян. Біля 64 року появляється списана Петрова проповідь, і зробив це його перекладач Марко, що не був учнем Ісуса, але, мабуть, в домі його мами Ісус часто гостював з Апостолами, і, мабуть, Марко був свідком схоплення Ісуса в Оливному саду. Тоді теж появились листи Петра. Біля 65 року маємо решту листів Павла до Тимотея і до Тита і появляється євангелія Матея по-грецькому. Арамейський оригінал пропав безслідно. Перед 70-тим роком була написана євангелія Луки. Він був греком з походження, був лікарем, і його знайшов св. Павло в часі своїх подорожей, бо лікаря потребував, маючи якусь постійну недугу, яка йому дошкуляла. Лука супроводжував Павла в його подорожах і аж до Риму. Цей вчений грек, що став під впливом Павла Христовим учнем, позбирав пильно проповіді й події з життя Ісуса Христа. Лука так починає свою євангелію, яку присвячує якомусь Теофілеві: «Тому що багато хто брався скласти оповідання про речі, які сталися між нами, як нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова, вирішив і я, розвідавши про все докладно від початку, написати тобі все за порядком, високодостойний Теофіле, щоб ти мав точне знання науки, яку ти прийняв». Біля 95-го року появляються останні книги Нового Завіту — євангелія Івана, його листи і Апокаліпса. Цей наймолодший учень Христа дожив до глибокої старости і помер біля сотого року в Ефесі, коли християнські громади процвітали вже майже по всім Середземномор’ї.
Може хтось сумніватись, чи всі ті приблизні дати написання книг Нового Завіту мають якусь реальну основу, докази. Були такі, що сумнівались і намагались пересувати дати написання якнайпізніше на друге сторіччя, щоб в тих книгах відібрати слово автентичних свідків і тим доказувати неісторичність євангелій і те, що євангельські розповіді, це — скоріше твір пізніших християнських громад або осіб, що любили побожно фантазувати… Сьогодні такі намагання є неповажними і ненауковими. Досліджування старих рукописів, їх пов’язаність з іншими писаними джерелами про християн, археологія, а насамперед філологія є такими високорозвиненими, що можна встановити, що було в часі переписування додано чи змінено, що й ким саме могло бути написане.
Дам хоч би такий яскравий приклад. По Першій світовій війні великий німецький вчений і дослідник християнської історії Адольф Гарнак твердив і доказував, що євангелія Івана не написана апостолом Іваном, а написав її якийсь священик Іван біля третього сторіччя. Раціоналісти та безбожники раділи, читаючи його «авторитетні» докази і раділи, що улюблений учень Христа в євангелії Івана — це не апостол Іван, не свідок Христовий, і євангелія його — це одна побожна вигадка. Коли б Гарнак прожив був ще кілька років (він помер в 1930 p.), був би пережив прикре фіяско його кількалітніх дослідів. В Єгипті серед гробниць найдено в часі розкопів шматок папірусу завбільшки в долоню з текстом з євангелії Івана, де була описана розмова Ісуса з Пилатом під час суду. Вчені-спеціялісти старовинного письма, чорнила й папірусів без вагання і сумнівів ствердили, що цей шматок не походить з пізнішого часу, як 130 рік християнської доби. Значить, цей шматок вложили якомусь християнинові до гробу перед 130-тим роком. Коли дамо 30 років на час переписування і поширення християнства аж до Єгипту, дійдемо до приблизної дати написання євангелії Івана біля 90-го року, як про це твердили вчені-богослови на протязі століть.
Цей шматок папірусу можна побачити в одному з музеїв у Манчестері (Англія). В досліджуванні того шматка папірусу брали участь спеціялісти старовинного письма, хеміки й археологи. Якими помічними стали ці науки та інші досліди для дійсно наукових висновків про св. Письмо. Сьогодні такі самі висновки дає нам навіть комп’ютер, який скоріше і точніше може дослідити деякі складні філологічні питання щодо різних старих текстів, на які потрібно тривалого часу для людської думки. При помочі комп’ютера встановлено автентичність більшої частини листів св. Павла.
Очевидно, автентичність як цілого св. Письма, так і Слова Божого до нас, і авторство Святого Духа, і авторство тих, що були наочними свідками великих діл Божих серед нас в історії — ми приймаємо, крім наукових дослідів, вірою. Але чи не приймаємо звичайною людською вірою також і інші висліди науки про старовину, про твори старовинних письменників та істориків? Хто не вірить солідним біблійним наукам, хто не вірить науці Церкви, той не віритиме і в усякі інші історичні твердження.
Апостол Іван при кінці своєї євангелії додає, наче свій підпис: «Це той учень, який оте свідчить і який оте написав, і знаємо, що його свідчення правдиве. Є багато ще й іншого, що зробив Ісус, та якби воно було записане кожне зокрема, гадаю, що й самий світ не вмістив би написаних книг».
