Попередні наші розмови про Біблію могли залишити в слухачів враження, що Біблія є одним з великих творів світової літератури. Ми могли б думати, що це тільки літературний твір, писаний різними людьми в різних часах, при тому з релігійним змістом. Це було б дуже неповне й невластиве поняття про Біблію. Зміст попередніх розмов був збудований в такому вступному насвітленні, що безвірники, тобто люди без віри в Бога, не дивились на Біблію з пересудом і не засуджували її як непотрібну, безвартісну чи мрякобісну книгу, а навпаки, щоб побачили в ній також літературну й історично-культурну вартість.
На Біблію не можна, не пізнавши її, дивитись з глумом чи погордою. Вже те, що вона після трьох тисяч літ мала вплив на людство, а навіть те, що її чомусь то забороняють і переслідують, вказує, що вона не є маловажною книгою. У цій ще вступній розмові подивимось на неї очима віруючої в Бога людини. Нехай і це побачать ті, що Бога заперечують і Його слово в історії до нас відкидають.
Святе Письмо-Біблія різниться від усіх людських літературних творів тим, що її головним автором є сам Бог, а тими, що її писали, були різні люди. Тому Біблія є інакшою, окремою — святою книгою. Це не є неможливим, це не є абсурдом, і наша віра в це має міцні історичні основи. Основи для тієї віри не важко довести. До цього послужать нам, крім історичних фактів, також авторитет і влада тих, що нам дали Біблію, як Божу Книгу — Боже Слово, що нам її пояснюють і з неї вчать. Цей аргумент, що спирається на авторитеті, не є маловажний, бо історично не важко доказати, що цей авторитет походить від самого Бога й закріплений Ісусом Христом.
Між листами св. Павла , які творять частину св. Письма, є лист до євреїв, який, хоч не написаний св. Павлом, є у списку св. Книг Нового Завіту. На самому початку цього листа невідомий автор каже в стилі св. Павла: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів він говорив до нас через Сина свого, якого зробив спадкоємцем усього і яким творив ліки» (Євр. 1, 1-2).
Що це значить? Якими багатьма способами говорив до нас Бог? Як міг Бог говорити до нас? Нашим розумом і Його силами можемо дійти до пізнання існування Бога з Його творів, з тієї безмежної вселенної, що нас оточує, і з тієї плянети, на якій живемо. Наш розум бачить, що та вся велич, ті всі дивні гармонійні закони, за якими все те існує і рухається, що вся та краса існування і життя має автора, творця, архітекта. Це — Бог. Наш розум без труду бачить теж, що людина — це вінець того велетенського твору, що для неї віддана ця плянета, і людина на ній є єдиним господарем, для неї неначе все створене. Чи міг би Бог — Творець такого складного твору, створити все і поступити так, як чоловік-будівничий робить: збудувати й залишити свій твір на його власну долю? Зокрема, чи міг би так поступити з людиною, залишаючи її, наче якусь іграшку, без опіки, проводу, цілі, науки? Було б абсурдом подумати, що так Бог-Творець міг би поступити, створивши все розумно, згідно з законами, які тільки генії поміж нас, людей, відкривають. Бог тримав і тримає зв’язок зі своїм твором. Отже, перший спосіб — це Його власна мова, це Його власні твори, це Його закони буття, це Його всемогутня сила, вложена в ті твори. Цю книгу природи людина читала, й читають її до сьогодні ті, що не могли навіть іноді про Бога в житті людства почути. Ми це звемо Божим об’явленням, Бог себе нам об’являє своїми творами. II Ватиканський Собор, як авторитет Церкви, яка говорить в імені Божім з волі її Основника — Ісуса Христа, так і каже: «Бог, створюючи все своїм Словом і зберігаючи його в речах сотворених, дає людям вічне свідчення про себе» (Об’явл., 3).
Це є, як кажемо в богословії, об’явленням Бога. Бога бачимо і Його пізнаємо в Його творах. Перші люди, які з’явились на землі, не могли впасти на землю в несвідомості про себе і про ціль свого життя між іншими сотворіннями. Ми віримо, що Бог їм себе теж об’явив в якийсь надприродній спосіб, і той же Собор продовжує: «бажаючи ж відкрити дорогу вічного спасення, об’явив ще себе самого прародичам, з самого таки початку» (Об’явл., 3).
Не входячи тут, очевидно, в подробиці, зверну увагу, що етнографи, тобто дослідники, які досліджують мистецтво і культуру різних народів, дивним-дивом знаходять сліди того об’явлення в різних віруваннях, переказах тих народів, що ніколи не чули про наш християнський світ. В тих віруваннях і переказах найпримітивніших народів бачиться, що вони від незапам’ятних часів мали певність, що Бог, чи в їхніх віруваннях — боги — з нашими прапредками говорив, їх щось вчив, їм якесь інше життя обіцяв. Це сліди, зерна Божого об’явлення. Це також цікава тема для студій.
Далі те, що називаємо його «особистим об’явленням Бога», відбулося в історії в окремий спосіб. На Близькому Сході появився нарід. Його батьком був праведний муж Авраам у місті Ур в Месопотамії. Він, ведений дивним внутрішнім покликом, виходить з того свого міста, йде в невідоме з дивним внутрішнім переконанням, що робить це не своєю волею, а Божою. Той голос каже йому, що серед великих противоріч він стане батьком вибраного народу, з якого прийде благословення для всіх народів світу. Починається історія цього народу, що не вирізняється в історії якоюсь високою культурою чи цивілізацією, філософією чи хоч би мистецтвом. Помітний він тим сильним і дивним переконанням, що він є під окремою опікою Божою для якоїсь високої цілі спасення всього людства. Цей нарід — вибраний нарід в історії: він береже ті дивні слова й обітниці, його історичний шлях складений з неймовірними небезпеками й ситуаціями. Цей нарід не створив релігії про Бога, він постійно мав в своїй історії непохитні докази Божої над ним опіки. Без тієї опіки цей нарід був би загинув, як нарід рабів в Єгипті. Він має стало дивних провідників, мужів, яких зве пророками, що його провадять і то не в своїм імені, а в імені Божім, і на це існують докази. Вся історія цього народу, а це був ізраїльський нарід, е в сталому очікуванні Спасителя не тільки для себе, а для цілого світу. Це була мета його існування. Вся історія Божих слів до того народу й історичних подій передавалась усно і списувалась, а згодом була зібрана в суцільний твір — священну книгу, що її змістом була не сама тільки історія того народу, а історія Спасителя або історія спасення, на яке ждало людство. Дивна це історія слів і вчинків-подій, що їх творцем і автором був сам Бог. II Ватиканський Собор каже, що ті події-вчинки і слова «внутрішньо так між собою зв’язані, що діла, вчинені Богом, в історії спасіння виявляють науку… а слова проголошують діла» (Об’явл., 2). Для нас важливим є те, що за всім цим стоять люди й події! Ця описана історія очікування Спасителя з великою різноманітністю книг є першою частиною Біблії і зветься Старим Завітом. Це є історичне і надприродне об’явлення Бога, і воно описане в св. Письмі.
Завершується ця історія нашою добою, що має 1983 роки, а мабуть, точніше 1990 років, з приходом Ісуса Христа. Він об’являє себе поступово як Божий Син між нами, Він дав на це безсумнівні докази своїми чудами й наукою, заявив це на суді під присягою, і за це його жорстоко покарано хресною смертю, що, як казали самі його слідчі, робив себе рівним Богові. В Його словах і особі завершилось об’явлення Бога перед нами, перед цілим світом. Його свідками були його учні, апостоли.
Вся ця історія нашого спасення спершу передавалась словами, згодом записувалась. Слова і події з життя Христа теж довший час передавались словами, частинно були списані апостолами, а частина далі передавалась з покоління в покоління словами. (Письмо не було таким швидким засобом, як сьогодні).
Це в дуже стислий спосіб поданий погляд про те, чим є Біблія для віруючої людини. Про це буде ще Мова в дальших наших розмовах.
II Ватиканський Собор так стверджує, чим є Біблія для християнського людства: «Завжди Церква, разом з Священним Переданням, уважала і вважає св. Письмо за найвище правило своєї віри, тому, що, надхненні Богом і раз назавжди записані письмом, вони подають незмінно слово самого Бога та в словах пророків і апостолів віддають звук голосу Святого Духа. Тому треба, щоб церковне проповідування та й сама християнська релігія кормилась і кермувалась Священним Писанням. Бо в священних книгах Отець, що на небі, виходить люб’язно своїм синам навстріч і заводить з ними розмову; а така є сила й спромога слова Божого, що є воно для Церкви підтримкою і життям, а для синів Церкви — силою віри, кормом душі, чистим і невисушним джерелом духовного життя. Тому Святому Письму дуже влучно відповідають слова: «Бо слово Бога живе і діяльне, яке може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими» (Діян. 20, 32; Об’явл., 21).
Це слова Церкви, яка нам дає до рук Біблію. Її авторитет з волі Христа — її Основника — такий високий, що св. Августин казав, що тому вірить Біблії, бо основи її подає йому Церква. Ми, віруючі, певні того і віруємо, що Біблія є Божим словом до всіх людей, і та віра ще нікого не завела.
* Розмови про св. Письмо о. І. Музички, що друкуємо в журналі «Патріярхат»,— це є цикл статтей, які передаються через радіо «Свобода» в Україну.
