Патріярх Київський і всієї Руси-України Філарет:
«Прийняття Києвом Християнства і утворення Київської Митрополії — важлива частина всесвітньої історії»
Патріярх Філарет очолює сьогодні одну з трьох гілок українського православ’я — Українську Православну Церкву Київського патріярхату. Особа доволі відома в Україні та за її межами, особливо після проголошення йому анатеми Російською Православною Церквою. Цікаво, що саме після цього прикрого випадку його авторитет в Україні зріс. Перш за все як оборонця ідеї Української незалежної Церкви (незалежної, в першу чергу, від Москви). Його запрошують до популярних передач «Сніданок з 1 плюс 1», «П’ятий кут», в манастирі його може очікувати чотири кілограми вибухівки (саме в тій кімнаті, де зберігаються каністри з бензином…) і т.п. Комусь він заважає, з кимось не погоджується.
Ще в грудні минулого року на державному рівні плянувалось проведення всеукраїнської релігійної конференції до 2000-ліття Різдва Христового. УПЦ КП отримала на цей плянований форум найменше запрошень — 19, тоді як УПЦ Московського Патріярхату — найбільше, 160. Патріярх Філарет відразу ж заявив, що не буде брати участи у цій конференції, бо така квота є дискримінаційною. Замість цього задумав провести окрему конференцію під егідою Київського Патріярхату й очолюваного ним Всеукраїнського Міжнародного церковно-громадського комітету з відзначення 2000-ліття Різдва Христового. И сталося так, що це урядове зібрання успішно провалилося. Причина дуже банальна — не знайшлося грошей. А проведена нещодавно, під егідою Київського Патріярхату, християнська асамблея під назвою «Заповідь нову даю вам: любіть один одного» стала подією релігійного життя в Україні.
Наш співрозмовник — Святіший Патріярх Київський і всієї Руси-України Філарет.
Ваша святосте, оскільки наша розмова відбувається відразу після закінчення Асамблеї, то хотілось би дізнатись, як Ви оцінюєте цей форум?
Дуже важливе є те, що ця асамблея не була замкнутою. До її підготовки прилучилась Академія наук України, Конгрес української інтелігенції, Всеукраїнське товариство «Просвіта». Всього було задіяно 47 наукових інституцій України. Радує те, що інтелігенція та наукові сили дуже радо відгукнулись на цю ідею й досить плідною була робота у восьми секціях, які розглядали наболілі проблеми всього суспільства. Радує великий інтерес інтелігенції, науковців до духовності, до ролі релігії і її впливу на майбутнє цивілізації. Всі погоджувалися з думкою, що в центрі буття, історії має бути Бог, а не людина.
На конференції були присутні представники УПЦ зі США, від Болгарської Православної Церкви, духовенство й миряни від УАПЦ та УГКЦ. Але, на жаль, не ієрархія. Це — прикрий момент, а ми запрошували й ієрархію. Не було представників від УПЦ Московського Патріярхату. Але, попри все, це була доволі широка асамблея напередодні такої важливої події як 2000-ліття Різдва Христового.
На тлі тих всеукраїнських проблем, всезростаючої озлобленості з приводу економічних негараздів доволі революційно прозвучало гасло цієї конференції «Заповідь нову даю вам: любіть один одного». Чим мотивований такий вибір?
Ми навмисно поставили гаслом цієї асамблеї заповідь Божу про любов, бо в основі буття людини і причиною приходу в світ Сина Божого є любов. Без любові Син Божий не воплотився б. Він прийшов, щоб спасти грішників від гріха й від смерти. Це такі два зла, пов’язані одне з одним, що ніхто з людей не може подолати. Й заради цього Син Божий прийшов у світ і приніс нову заповідь про любов: «А я вам кажу: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто ненавидить вас і добро робіть тим, хто вас кривдить». В цьому якраз новизна, бо заповідь про любов до Бога й до ближнього була й в Старому Завіті. Ця нова заповідь, яку дав Христос, ширша й глибша. А ще Христос порівняв її з цією любов’ю, яка існує між трьома особами Пресвятої Трійці: Отцем, Сином і Святим Духом. Людина у своїй досконалості повинна піднятись до подоби цієї Божественної любови. І в цьому новизна заповіді, яку дав Ісус Христос людям.
Але, це було дві тисячі років тому. Час невблаганно змінився.
В цьому й суть християнства. Воно дано один раз, але назавжди і для всіх. Сьогодні багато людей може задати питання: як я можу любити свого ворога? Навіть, будучи християнами, ми ще не піднялися до такого рівня досконалосте. Але, це не значить, що ця заповідь неможлива. Вона можлива й впродовж двох тисяч років люди її виконували. Не кожна людина має ту ненависть. Є люди достойні, які вміють любити навіть своїх противників. Але ця любов до супротивників полягає не в тому, щоб любити людину в усій її сукупності, такою, якою вона є. Любіть людину як особу, як творіння Боже, а не ті злі справи, які людина чинить. Для прикладу, краде. Те, що вона робить, ми повинні ненавидіти. Але ми маємо співчувати тій людині, бо вона так принизилась, так низько впала, що дійшла до цього. Ми повинні навчитись прощати, так як Христос простив розбійникові, що поруч висів на хресті. Він, мабуть, немало зла зробив за своє життя. Може, і вбив когось… Коли мова йде про всепрощення, то Церква має на увазі всі гріхи без вийнятку, але ті, в яких людина кається. В цьому й виявляється якраз божественна любов.
Цього року Україна мас важливу дату, яку варто б відмітити по-особливому: 1010 річницю хрещення Руси-України. Чи Православна Церква Київського Патріярхату має вже якісь пляни цього святкування?
Справа в тому, що ми щороку відзначаємо день хрещення Руси-України 1 серпня. Ми збираємося на березі Дніпра, біля цього історичного місця, де колись була капличка і джерело. За переказами, саме там Володимир хрестив своїх 12 синів.
Останні три роки ми відправляємо Богослуження на цьому місці, хоч каплиці там нема й джерело десь під землею опинилося. Ми хочемо відбудувати цю каплицю і відкопати джерело. Це нагадувало б людям про цю важливу історичну подію. Й справді, цього року варто якось більш урочисто це зробити зусиллями усіх Церков.
На асамблеї доволі голосно прозвучала ідея проводити спільні Богослуження представниками різних конфесій з нагоди великих національних свят. Як Ви ставитесь до цієї ідеї?
Дуже позитивно. Одним із намірів цієї асамблеї якраз і було знайти спільні можливості спілкуватися. Я вважаю, що через спілкування ті наші протиріччя якось би згладжувалися.
Ми маємо багато лих в суспільстві, перед небезпекою яких мали б консолідуватися. В тому числі й перед засиллям окультних релігій, течій. Чи в силі сьогодні Українська Православна Церква, роз’єднана сама по собі, протистояти їм?
Окультні релігії є справді загрозою для християнства тому, що вони представляють його спотвореним. Вони визнають Ісуса Христа не Сином Божим, а просто людиною, яка принесла це вчення у світ. Але, якщо Ісус Христос не Син Божий, то тоді християнство не має ніякого сенсу. Як казав апостол Павло, якщо Христос не воскрес, то даремна наша віра, а ми нещасні люди. Страждаємо тут, на землі, за добро, за віру, а потім не буде ніякого воскресіння. А якщо ж ми визнаємо Христа Сином Божим, то християнство набирає сенсу. Той плюралізм, що зараз нам так активно нав’язується Заходом, може бути, хіба що, в політиці, в науці, але аж ніяк не у вірі, в тих вічних цінностях. Тут не може бути двох думок: або Бог є, або нема. Бог є абсолютна істина й все, що веде до нього — це істина.
А те, що ми роз’єднані, дуже шкодить християнству взагалі. Замість того, щоб нести у світ свідоцтво про Євангеліє, ми займаємось з’ясуванням стосунків між собою. Й асамблея закликала православних об’єднатися, щоб нести світу свідоцтво про Євангеліє, бо це є місія Церкви. Вона не може замикатися сама в собі, а має йти в світ, нести цю любов, цю правду до кожної людини. Я переконаний, що в Україні таки буде єдина Православна Церква, яка буде міцним підгрунтям держави.
А як Ви ставитесь до ідеї єдиного Українського Патріярхату з центром у Києві, який би об’єднав усіх християн, які дотримуються візантійського обряду?
Ви маєте на увазі Православну й Греко-Католицьку Церкви? Це було б дуже добре ідеально. Ми повинні думати про це, але… Тут є кілька «але», є догматичні різниці. Греко-католики кажуть: так, ми згідні об’єднатися, нехай буде православний Патріярх, але підпорядкований Риму. Ми не можемо на це йти, бо це нова унія.
Тут ми повинні знайти якесь таке рішення, яке відповідало б нашій історії, нашій традиції. Дивіться, греко-католики існують вже чотириста років і як зберігають православний обряд. Це є те спільне, що нас єднає, у нас спільна культура. Треба шукати… Я бачу, що зараз Рим не дуже прихильно ставиться до греко-католиків. Він більше підтримує римо-католиків в Україні.
Православну Церкву з Католицькою роз’єднують три догматичні розбіжності: вчення про примат Папи, вчення про Святого Духа й про Непорочне Зачаття.
Але то настільки складні для зрозуміння людським розумом матерії… Чи ж варто про це дискутувати?
Для пересічного віруючого, може, це справді, складно. Він не розуміє. Але, для Церкви в цілому це суттєво. Примат Папи — це не просто якесь абстрактне вчення. Воно втілюється в повсякденному житті. Ось приклад. Рішення стосовно обрання греко-католицького єпископа собором архиєреїв не має сили, поки його не затвердить папа. Ці приклади ви знаєте і з теперішнього часу. А це ж перейде й на Православну Церкву. У православному світі кожна помісна Церква сама обирає єпископа. Ця традиція існувала й в ранній, нероз’єднаній Церкві до 4 століття. До цього часу про примат папи ніхто не говорив.
На початку четвертого століття існувало більше ста автокефальних церков. Всі вони були об’єднані єдиною вірою і любов’ю, турбувались одна про одну, але адміністративні питання вирішували самі. Була єдність за змістом. Зараз ми більше говоримо про єдність за формою. Формально ніби-то хочемо об’єднатись, але всередині тої єдности нема, нема тої християнської любови. Думають всі про владу, про те, хто кого підпорядкує.
Матірною для Київської є Візантійська Церква. Саме звідти прийшла та благовість на Київські гори. Чому ж тепер ця матірна Церква не хоче визнавати своєї дочки? Надто дивним є той факт, що Вселенський Патріярх Вартоломей на теренах нашої держави зустрічається з Московським Патріярхом…
Це парадокс. Це тому, що Константинополь зараз знаходиться в залежності від багатьох чинників, в тому числі й політичних. Константинополь не хоче сваритися з Москвою через Україну. А Москва ніяк не хоче втратити Українську Церкву, яку вона колись приєднала незаконно. За сорок соболів, за двісті золотих продали Київську Митряполію Московському Патріярхату.
Й тепер маємо доволі парадоксальну ситуацію: матірна Церква в особі Константинопольського патріярха не хоче визнавати дочерної, Київської Церкви, а Російська Православна Церква, яка є набагато історично молодшою, дочерною Київської Церкви, хоче тепер бути матір’ю своїй матері?
Це справді так. Московська Патріярхія робить все можливе й неможливе, щоб не допустити відокремлення Української Церкви. Але, це не в її силах. У свій час Константинопольська не хотіла відпускати ні Болгарську, ні Грецьку, Румунську, Сербську Церкви. Але вони проголосили свою автокефалію, бо постали нові держави. Константинополь теж піддавав анатемі болгарських митрополитів, але час працював не на нього. Аналогічна ситуація зараз в Україні. Прийде час, і нашу Церкву визнають, бо вона існує як Помісна Церква. Російську Церкву в свій час не визнавали 141 рік. Нам не доведеться стільки чекати. Час працює на нас.
Надія Пастернак, Львів
