Отець Теодозій Янків, що є протоігуменом монашого Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ), в Україні, у половині січня 1999 року прибув до США — Нью-Йорку. Як вже відомо, що Отці Василіяни в Україні не тільки плянують, але вже будують Божий храм і манастир — покладено основи, перший і другий поверхи, у стольному місті України — Києві. Це буде: василіянський осередок з обителлю ченців і храм Божий. Це мавби бути пам’ятник у двотисячоріччя з дня Народження Ісуса Христа. Це стало причиною, як відповідального за здійснення цього пляну о. Теодозія, відвідати українські громади в США і Канаді.
На Богоявлення Господнє — Йордан, 19 січня ц. р. о. Теодозій відправив у церкві св. Юра в Нью-Йорку, при сьомій вулиці, торжественну Службу Божу і виголосив глибоко вдумливу проповідь на тему водосвяття та його значення для українського народу. Спершу о. Теодозій передав щирі вітання з України і при тому підкреслив, що сьогодні, разом з нами український народ в Україні, святить воду, вийшовши на майдани, над Дніпро. Дністер. Сян й інші українські річки, щоб зачерпнути свяченої води на які сходить Святий Дух і благословляє нас усіх разом, і наповняє нас силою віри і змиває з нас всяке зло. Святий Дух, це Ця Третя Особа Божа, цієї Святої Трійці — Триєдиного Господа Бога. Це особливе і дуже важливе свято у Христовій Церкві. Слова проповідника прозвучали свіжо і переконливо і падали як здорове зерно на добру почву. (Варто при цьому тільки підкреслити важливий факт, що кожне слово не тільки св. Літургії, але і проповіді, яку виголосив о. Теодозій. доходило виразно до присутніх вірних у церкві. Таким чином вірні активно співучаствували з о. Теодозієм. Часом так буває, що священик відправляє і говорить проповідь для себе, бо вірні не чують слів Божественної Літургії і проповіді).
Хоч це був звичайний будний день, але церква св. Юра була виповнена вірними. Під час Служби Божої співав церковний хор під диригентурою Андрія Добрянського. Багато вірних приступило до св. Причасття. Водосвяття довершили о. Теодозій разом з о. Бернардом з парафії св. Юра.
Безпосередньо після св. Літургії Василь Никифорук і автор цих рядків зустрінулись з о. Теодозієм і за спільним обідом обговорили багато різних релігійно-церковних питань, які мають місце в Україні. В основному обговорювали питання другої сесії Патріяршого Собору, що відбулася при кінці серпня 1998 року у Львові, якого організатором і його секретарем був о. Теодозій. Також заторкнули, бо не можна було оминути так важливої справи, як будови великого Василіянського осередку у Києві. При цьому о. Теодозій сказав, що верхнє викінчення церкви буде змінене, себто інше, як подано у сучасних проектах. Це була справді гарна новина, бо сучасне завершення храму, чомусь нічого не промовляло до душі і почуття вірних.
При цій нагоді автор цих рядків запросив мило баченого гостя о. Теодозія Янкова на окрему розмову для журналу «Патріярхат». Отець Теодозій радо прийняв пропозицію і така розмова відбулась 20 січня 1999 p., у приміщенні Наукового Товариства ім. Шевченка у Нью-Йорку, де автор цих рядків, Микола Галів є директором канцелярії НТШ.
Всечесніший Отче Теодозій, ЧСВВ, вітаю і дякую Вам, що прийшли на розмову. Приємно мені буде порозмовляти з Вами на різні релігійно-церковні питання нашої Помісної УКЦеркви.
Питання: Чи Ви могли б розказати Ваші враження і спостереження з приводу відбуття другої сесії Патріяршого Собору УКЦеркви, що відбувся при кінці серпня 1998 р. у Львові, а Ви були найбільш відповідальною особою, себто секретар другої сесії Патріяршого Собору?
Відповідь: Друга сесія Патріяршого Собору УКЦеркви пройшла у діловій і робочій атмосфері. Дала багато матеріялу для дальшої праці мирян у житті Церкви. Бо насправді, це питання, роля і місце мирян у нашій Церкві дуже близьке і потрібне, а з другого боку воно було відсутнє. Тим більше, нам потрібно сьогодні його розглядати, коли проходить відродження Церкви і коли вже мало залишилось того покоління віруючих, які перенесли на своїх плечах тверду віру до сьогоднішних часів, а виростає нове покоління у новій суспільній дійсности, і щоб воно увійшло у процес церковного встановлювання. Це для нас важливе також тому, що сьогодні нова — сучасна людина є на роздоріжжі постійного шукання ангажування себе у матеріяльний світ. Це без сумніву є велика загроза, що ця людина може ввійти на шлях себезнищення, а тим самим, це буде велика втрата для нашої Церкви. Саме в тому лежить конкретна місія Церкви, щоб допомогти теперішньому поколінні бодай знайти себе у здійснюванні християнських чеснот.
Отже рішення соборових нарад, як показує їхній зміст є дуже конкретний, цілеспрямований і торкаються так основних питань християнства, як також всього побуту життя християнина. Мені було приємно спостерігати за великим зацікавленням учасниками такими проблемами. Інколи, навіть бурхливі дискусії показували, що віруючі нашої Церкви також хочуть мати у ній своє конкретне місце і виконувати конкретну ролю. Чому ж у тому не допомогти.
При тому хочу ще сказати, що незабаром вийдуть друком всі матеріяли з другої сесії Собору, а також буде переданий всім єпископам до остаточного обговорення проєкт-документ, у якому будуть поміщені всі підсумкові рішення з кожного дня соборових нарад.
П. Як Ви розглядаєте питання буття нашої Помісної УКЦеркви у стольному місті — Києві?
В. Це питання охоплює в собі декілька аспектів. Перше, це те, що взагалі присутність нашої УКЦеркви у Києві дуже потрібна. Тут маємо центр політичного, економічного, соціяльного і суспільного життя держави. І найважнішим є те, що тут центр процесу нового державотворення. Отже без християнського повного і об’єктивного мислення важко собі уявити успішність такого процесу. Нам потрібно бути присутніми у так важливому процесі відродження держави. Потрібно наголошувати на загально-християнські вартості, які своїм корінням сягають перших сторіч (сивої давнини) християнства, які вміщають вікову традицію дуже рідну і близьку нашому народові.
Друге — це те, що Київ, це вікно до міжнародних стосунків, тут присутні чужинецькі посольства, дипломатичний корпус, кореспонденти міжнародні організації, які прямо заставляють нас до цього, щоби через співпрацю, різні зв’язки, вийшли за межі не тільки Галичини, але всієї України.
Третий аспект, це праця місійна — душпастирська. Нас усіх лякає присутність великого числа віросповідань, які здебільшого чужі для нашого менталітету суспільства, а з другого боку велика потреба на християнські вартості, особливо серед нашої молоді. Це все є викликом до відданої місійної праці. Тут велике поле до орання і сіяння Божого Слова, Це простір для різних форм душпастирства. Це відкрита нива для справжнього апостолювання. Звідси легше нам буде дивитись на інші міста і села Східної України.
П. Чи вже щось зроблено у цьому напрямі?
В. Усім відомо, що у Києві вже від декількох років ведеться така місійна праця. Є створений екзархат, який має тут у Києві своє місце. Очевидно, сама добра воля і святі намірення, чи навіть люди, це ще замало, це невистачає для нормального апостоляту. Потрібні храми, щоб могти гуртувати людей на св. Літургію, щоб вести всебічну душпастирську працю. Правда маємо осередки Української Католицької Церкви на Подолі й Аскольдовій могилі, де відправляються Служби Божі і проводиться душпастирська праця, але ці два порівняльно невеликі місця не спроможні подолати великого засягу душпастирської праці, з поширенням на всю Україну. Тому можливість побудувати храм, приміщення для катехизації, це для нас велика турбота і заохота до ще більшої посвяти для цієї справи. Саме минулого року, у місяці серпні почалась будова першого більшого такого осередку у Києві. Саме, на ділянці біля Львівської площі, у центрі міста Києва, розпочато швидкий процес будови. Сприятливі для цього обставини з боку влади міста дозволяють дивитися з оптимізмом у майбутнє цього Божого діла. Надіємось, що при Божій допомозі, ще цього року, з новозбудованого храму, понесеться молитовне волання до Всевишнього Господа Бога, як подяка і благодарення за цей великий дар християнства.
П. Наскільки, Ви вже сьогодні дивитися дальше на Схід від Києва?
В. Цей великий простір перед і за Дніпром чекає на нових місіонерів. Створення місійних осідків (Харків, Званівка, Херсон, Ялта, Бар та інші), які обслуговують наші Отці Василіяни, це острівці посеред великого моря бездуховности. Вони чекають на нові сили священиків, братів монахів, які матимуть відповідне знання і бажання присвятити себе для такої праці. Отже, найперше хочемо зміцнити існуючі наші осідки і опісля будемо творити нові. Нам дуже хочеться здійснити слова Ісуса, Який говорив: «Найперше ідіть до своїх загиблих овець Ізраїлля…».
П. Чи Ви о. Теодозій, як протоігумен ЧСВВ в Україні, щось плянуєте, монументальне, з приводу 2000 року, з дня народження Ісуса Христа?
В. До цього Великого Ювілею християнства бажаємо приготовити себе при співпраці з іншими монашими згромадженнями через організування місій та реколєкцій. Друге, хочемо друкованим словом подати обширну інформацію про зміст і значення цього свята. Створений пресцентр при нашому видавництві, з сучасною комп’ютерною апаратурою, буде працювати над новими журнальними виданнями: «Київська Церква», «Недільний Вісник», «Парафіяльний бюлетень» і т. д.
Також задумуємо під час вакацій використати наших студентів для зустрічі з дітьми і молоддю, де тема ювілею буде пояснюватись і ознайомлюватись разом з організуванням прощ до чудотворних наших місць, як Гошів, Зарваниця і інших.
Крім цього плянуємо організувати науково-популярні зустрічі з окремими шарами суспільства. Підготовляється цикл проповідей, які будуть присвячені ідеї Великого Ювілею. Також є у пляні проща до Риму, де будуть центральні святкування.
П. Як Ви о. Теодозій дивитеся на загальний сучасний розвиток нашої УКЦеркви в Україні?
В. Ситуація УКЦеркви в Україні. її обставини і завдання, перед якими вона стоїть, вимагають дуже чіткої програми та відповідно приготовлених людей. Цей незвичайний період її апостолювання, заставляє кожного духовного пастиря до максимальної посвяти. Потрібно великого числа людей на всіх рівнях її життя апостоляту з глибоким духовним приготуванням та широким знанням богословії та своєї традиції.
Життя та дія УКЦеркви зараз іде у чітких двох напрямках: внутрішньому розвиткові і зовнішній діяльносте. Цей перший, перш за все вимагає приготування відповідних кадрів. Це не простий процес, але його здійснення має бути найважливішим сьогодні завданням. Кожне покликання до священичого чи монашого життя має отримати відповідну духовну формацію. Тут ми можемо користати з джерела навчань нашого Великого Митрополита Андрея, для якого ця справа відповідного виховання духовних провідників була завжди найголовнішою і це потрібно продовжувати.
А якщо ж йдеться про чітку програму, особливо зараз, на тому першому етапі, організації церковного життя, без конкретних спрямувань, без чітких творчих задумів, без остаточної візії цілости цього організму неможливо, щонебудь зробити. У такій дійсносте завжди буде безпорядок і хаос. У такому комплексі програмових плянів матиме завжди чітке місце кожний священик, кожна монаша спільнота, а також віруючі, яких хочеться бачити у передових рядах місійності Церкви. Це потрібне, особливо зараз, коли бракує відповідальної кількосте наукових, чи інтелектуальних сил. Цей період наштовхує, щоб у нашій Церкві виконувати нові діла спільними силами. А найважливіше, щоб в кожній добрій справі бачити добро Церкви, а не свій людський амбіціональний інтерес. Мені завжди важливі засоби апостоляту такі, як радіо, телебачення, видавничо-пресові центри та виховно-наукові заведення. Час і місце життя та дії Церкви ставлять нас перед великою відповідальністю. Це ж початок нової сторінки історії нашої УКЦеркви.
Побіч цієї колосальної праці, яка має проходити у середині Церкви, час і місце, сьогодні вимагають від неї особливої дії на зовні. Це стосується широкої співпраці з іншими конфесіями, а особливо з Православною Церквою. Це питання дуже актуальне, але і дуже делікатне. Для створення спільних плятформ на тому першому етапі діялогу потрібно сьогодні глибшого усвідомлення християнських вартостей так серед віруючого народу як і серед його провідників. Без глибшої релігійної свідомосте завжди буде тріюмфувати крайний фанатизм, який у своїх наслідках веде до порізнення, ненависте, а то і війни. Тому потрібно нам усім усильно працювати над тим, що об’єднує душу народу, а саме, щоб прийшло свідоме християнство. Тоді отже зможуть здійснюватись наші кличі, побажання, виношуванні століттями, про єдність, про одну християнську родину, про справжню співпрацю, не лише про екуменізм, як діялог, але про спільну працю для цього самого народу, для цієї спільної землі.
Хай нам Бог Отець, до якого ми всі у цьому році маємо повернутись, на передодні Великого Ювілею, благословить і допоможе здійснити ці святі задуми.
Всечесніший Отче Теодозій, щиро дякую за Ваші цінні думки, якими Ви поділились з нашими читачами. Маю надію, що Ви і в майбутньому будете у безпосередньому контакті з журналом «Патріярхат» та будете нас інформувати про розвиток і процеси, які проходитимуть у нашій Помісній УКЦеркві.
Розмову вів Микола Галів.
