Архиєпископ УАПЦ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко: «УАПЦ покликана вести до спасіння конкретний народ, який живе у певному часі».
Архиєпископа УАПЦ Ігоря Ісіченка я б назвала найсвітлішою і найобнадійливішою постаттю УАПЦ. Для перспективи. Попри свій молодий вік, він має високу духовну і світську освіту. Закінчив Київський державний університет, кандидат філологічних наук. Викладає у Харкові в Колегії патріярха Мстислава, на факультеті журналістики Харківського Університету. Як науковець активно працює в галузі богослужбових перекладів. Як душпастир дбає про своїх вірних і охоче іде на контакти з іншими Церквами.
Я зустрічала його на Берестейських читаннях, організованих Інститутом Історії Церкви у Львові, в молодіжному таборі «Злагода», який щороку організовує в колишніх соціялістичних країнах німецький католицький єпископ Йосиф Гамайєр, в Літній школі ЛБА при Унівському манастирі, на конференції з богословської термінології й перекладів… В кулуарах конференції знайшлося трохи часу для нашої розмови.
Як Ви оцінюєте теперішній стан Української Автокефальної Православної Церкви? В минулому році вона переживала доволі поважну кризу…
Аж тепер мені виглядає, що стан у Церкві обнадійливий. Від першого березня цього року нам вдалося налагодити працю духовного центру в Києві, і це для нас є дуже важливим моментом. Вперше від часу відродження УАПЦ в Україні ми маємо в Києві Патріяршу канцелярію і через неї налагоджуємо зв’язок з цілою Церквою по Україні.
А щодо кризи у Церкві, то вона почалася не в минулому році й навіть не в дев’яносто другому, коли з волі тодішнього президента Кравчука почалось так зване «об’єднання». Ні.
Саме легке виконання волі уряду у 92-му році було наслідком поважної кризи, яку вже тоді переживала Автокефальна Церква. Тоді ця криза була менш помітною, бо ще панувало загальне національне піднесення, була надія на те. що не сьогодні-завтра ми скинемо кайдани і станемо вільним, багатим, щасливим народом, потужною державою. Але вже тоді у відроджуваній Автокефальній Церкві почали утверджуватися нездорові настрої, почали з’являтися і явні провокатори, які дали втягти Церкву у страшний міжконфесійний конфлікт. Чомусь Автокефальна Церква, яка історично пов’язана із центральною і східною Україною, була зосереджена майже повністю за Збручем. Ніхто із галицьких священиків чомусь тоді так і не приїхав на схід служити… Може, Божа ласка якраз і полягає в тому, що ми пережили у червні 92-го року це страшне потрясіння із так званим «об’єднанням». Церква виходила з нього довго.
Наслідком цього «об’єднання» стало утворення трьох гілок українського православ’я. Можна уточнити: так званого українського. Але така ситуація не може тривати вічно…
А чому не може? Ми ж не знаємо, коли настане кінець світу… Може, завтра. А якщо серйозно говорити сьогодні про феномен фізичного існування трьох гілок православ’я, я б сказав, що в Україні і не могло бути іншої ситуації. І як би ми цього не хотіли, у нас реально є різні культурні, соціяльні. національні групи. Є велика кількість росіян і русифікованих українців, які шукають себе у новому житті, шукають нових ідеалів замість дискредитованих більшовицьких ідей, яким вони служили досить активно. Зараз вони шукають того шляху, який би для них здався менш болючим, найбільш органічним до їхнього теперішнього стану, коли людина ніби-то хоче йти в церкву і не дуже хоче при цьому змінитися. Називатися православним чи греко-католиком, а насправді бути таким собі християнином наполовину. Рівно доти, поки можна дозволити собі вкрасти, когось скривдити, пограбувати і т.д. Тому і відбувається шукання різних форм еволюції нас, українців кінця XX століття, які вийшли із совєтської імперії у Христову Церкву. Є в нас величезна більшість російськомовних людей на сході, реально російськомовних. Вони бояться порвати з Москвою, шукають якихось способів підтримати зв’язок з минулим. Ми можемо їх картати у повсякденному житті, але Церква повинна і над тими людьми здійснювати свою душпастирську опіку. Ми повинні допомогти їм у цьому шуканні себе.
Я думаю, що Російська Церква в Україні ще переживатиме свої катаклізми. Бо мати подвійну мораль будь-якій людині, а людині церковного середовища особливо — це означає забезпечувати собі майбутнє на потужну кризу. Приклад? Коли священослужителі в Росії не мають права балатуватися на виборах, а в Україні священики тієї ж самої Церкви висуваються кандидатами до Верховної Ради, це вже свідчення подвійної моралі. Коли Церква належить до Московського Патріярхату і соромиться зізнаватися в цьому, то це негідно.
Я не бачу нічого поганого в тому, що росіяни, які живуть в Україні, визнають авторитет Московського Патріярха. так само як католики в Україні мають свого духовного лідера, і він не є для них главою чужоземної держави, а лідером міжнародним. Це треба шанувати і сприяти тому, аби люди не розчаровувалися в тих лідерах, щоб зберігали пошану до духовної влади. Інша річ, що тим людям треба допомогти вийти з тої політичної структури, яка перетворює їх на маріонеток антиукраїнської політики, бо організація, до якої вони належать, є псевдорелігійною, найбільш політизованою в Україні Церквою, яка на виборах повелася як найгірша політична партія і встряла в боротьбу, погіршуючи розбрат у суспільстві. Цим людям можна і треба допомогти. Але я не розумію єпископат УПЦ
МП, який з ентузіязмом сприймає те, що цю Церкву підтримують ліві сили. Я навіть з’ясував, що всі депутати, які входили до комітету підтримки канонічного православ’я (читай — російського) минулої Верховної Ради голосували проти слів про Божу благодать у Конституції. Це теж показник дуже сумний і небезпечний. Отже, сили явно нехристиянські, входячи в церковне життя, намагаються внести в нього той деструктивний відцентровий елемент.
Я не маю нічогісінько проти УПЦ КП як згромадження частини духовенства і вірних Російської Православної Церкви, які у 1992 році усвідомили хибність шляху, яким їх вели, вийшли з-під юрисдикції Московського Патріярхату і проголосили свою автокефалію. Я думаю, що ніхто з українців не кине в них каменем. Якщо б чесно було визнано саме ось такий статус Української Православної Церкви в 92 році, вона б дістала суспільну підтримку від усієї української нації, але ж склалося інакше. Політичні діячі, які ніби-то хотіли зробити якнайкраще, вирішили перетягти на свій бік цю частину Російської Церкви ціною зречення спадкоємної традиції Української Автокефальної Православної Церкви, яка не згодилася на знищення задля створення іншої Церкви. Сьогодні УАПЦ готова до діялогу.
Але мусимо визнати, що УПЦ КП має сьогодні певний вплив у суспільстві, підтримку інтелігенції, наукових сил, зокрема в столиці. На християнському форумі в Києві, який проводила УПЦ КП, я бачила те раціональне зерно… То давайте вже не будемо гадати, щоби було, якби було… Сталося. Як будемо жити далі?
Ну, Ви щасливіші за мене, бо побачили те здорове зерно. Поки-що я його не помітив. А як би мало бути далі? Сьогодні найважливіше є визнати факт існування один одного. Ми зробили ці кроки наприкінці 1996 року. Відтоді почалось нав’язування контактів між УАПЦ і УПЦ КП. А проблеми між Церквами створюються не тим, що вони просто існують. Існуючи, як сестри, ці Церкви неодмінно повинні зближуватись. І об’єднання їхнє відбувається не в тому, щоб шляхом голосування. більшістю голосів, обрати одного предстоятеля. Меншість все одно буде, відійде і створить ще декілька уламків, які потім дуже важко буде зібрати. Вони кружлятимуть як метеорити навколо розбитої плянети і разитимуть все нових і нових людей.
Із спілкування з Патріярхом Філаретом у мене склалося враження, що він знає прекрасно, що УПЦ КП — це його Церква. Він її створив, об’єднав навколо себе людей, привернув частину священства Автокефальної Церкви. Тепер проблема в тому, аби визнати, що УАПЦ існує незалежно від УПЦ КП, а не як її частина. Тут якраз дуже багато шкодить та сама частина тої умовно віруючої інтелігенції, про яку Ви згадали, яка часто дуже формально хоче належати до Церкви, найактивніше втручатися в церковні справи. Коли людина в сорок два роки перебуває в КПРС, є членом ЦК Компартії України, а потім, вперше прийнявши причастя, відразу починає об’єднувати Церкви, то це виглядає безвідповідально. Коли вона відразу стає над патріярхами і збирає їх для підписання різного роду меморандумів. їй можна дякувати щиро за те. що має ту енергію, бажання, але мусить твердо оцінювати свої сили. Треба шанувати Церкву як Містичне Тіло Христове, а не лише як релігійну організацію, зареєстровану в держкомітеті релігій.
Дуже шкодить некомпетентність політиків, які часто намагаються використати Церкву для якихось своїх інтриг, для передвиборних змагань, для зміцнення своїх позицій чи удекорування тих чи інших заходів. Це є великою небезпекою сьогодні й на майбутнє об’єднання. Сьогодні є нерівноправні умови, в які Церкви ставляться. Є реальна дискримінація. На сході України в жодній з областей влада не хоче визнавати існування національних українських Церков. У Харкові, для прикладу, єпископ Російської Церкви Никодим Русак 24 серпня йшов у першій трійці на демонстрації поруч з головою держадміністрації і мером міста. Як секретар з ідеології. Саме в таке становище поставлений єпископат УПЦ МП на сході, в той час як українським Церквам не реєструються статути, не виділяються приміщення, блокується вихід на ЗМІ.
У Києві ситуація дещо інакша. Там ще є група підтримки УПЦ КП доволі помітна, активна, але боляче, що до неї тяжіє маловіруюча інтелігенція.
Чим УАПЦ зараз відрізняється від УПЦ МП? Вона вважає себе спадкоємницею історичної Київської митрополії?
Тільки зараз ми почали усвідомлювати, що УАПЦ — це не просто перейменована Київська митрополія. Це — якісно інше утворення. І помісність її полягає не тільки в українській мові Богослужіння, відданості українській національній ідеї. Все набагато складніше. УАПЦ є покликана вести до спасіння конкретний народ, який живе у певному часі. І вона для того служіння потребує і форм інкультурації православ’я, які відповідають ментальності українського народу, способу його мислення, традиціям української культури. Потребує активних енергійних душпастирів, потребує підтримання тієї традиції, яка у нас, українців, полягала в тому, що Церква завжди залишалася духовно незалежною інституцією.
Але те, що нашій Церкві виділено приміщення для Патріярхії на території Михайлівського манастиря, який в цілому переданий УПЦ КГІ. мені виглядає явною провокацією. Ну. ми виявляємо відповідальний підхід, намагаємось уникнути зіткнень, але це те ж саме, що дві господині на одній кухні. Нам обрубують електродроти, відключають воду і тому подібне. А це зводить міжконфесійні стосунки до рівня звичайної кухонної сварки…
Давайте залишім ці «кухонні стосунки» і піднімемося до проповіді Євангелія. Це є нагальна потреба часу. Яка ситуація із цим у східних областях?
На сході України сьогодні я помічаю продовження атеїстичної політики. Зараз розгортається. до речі, дуже формально підготовка до двотисячоліття Різдва Христового. Проводяться якісь помпезні заходи, на зразок урядової конференції у Києві, наспіх зібраної недавно. У Харкові я пропонував на подібному зібранні замість таких розмов, замість побудови якихось коштовних і мало кому потрібних монументів, які на сьогодні просто виглядають образою для людини, яка не має грошей, запровадити від вересня цього року у всіх східноукраїнських областях викладання християнської етики в школах. У відповідь — голова обласного управління освіти Сидоренко надіслав мені грізного листа, де попередив, що за порушення принципу відокремлення Церкви від держави я буду притягнений до кримінальної відповідальности. Це — реалії нашого життя на сході.
Вкрай необхідна зараз теле- і радіо-євангелізація. але на сьогодні вона унеможливлена політикою державної толе- і радіокомпаній, які ставлять єдину умову: платіть гроші і передавайте, що вам завгодно. Традиційні Церкви в Україні не мають на це коштів, а закордонні проповідники, які приїжджають із грішми і без будь-якого духовного вантажу, програми закуповують. У нас дуже складна ситуація через тих червоних адміністраторів, які продовжують утримувати свої позиції, перефарбувавшись на різні ліберально-нейтральні кольори. Найголовніше для них — заробити гроші, авторитет і загальмувати те єдино реальне духовне відродження, яке може бути пов’язане і з уцерковленням нації.
Чим живе сьогодні молодь Харківщини? Чи вона горнеться до Церкви?
Я б цього не сказав, хоч контакти з молоддю маю, намагаюся їх підтримувати. Лише жалюгідна частинка молодих людей, людей середнього віку знайшла свій шлях до церкви. Переважна більшість їх на тих шляхах заблукала або просто не знайшла потреби в них. Багато людей, які вважають себе віруючими, належать до різного роду нехристиянських сект чи псевдохристиянських релігій.
Я часто бачу вас на різноманітних за-ходах, які влаштовує УГКЦ. Чим це пояснюється?
Я високо шаную Греко-Католицьку Церкву, а контакти, які складаються, це передусім контакти між віруючими людьми, між однодумцями у справі євангелізації України. У Богословській Академії є цікаві для мене богослови, є віруючі християни, з якими просто приємно перебувати, бо відчуваєш в них людей, для яких віра не є порожньою фразою або засобом заробітку. Я намагаюся такі самі контакти шукати і в інших Церквах. Останнім часом я із задоволенням зустрічаюся із владикою Августином і з Московського Патріярхату. Я контактуюсь зі священиками, які репрезентують більш прогресивний напрям в РПЦ у Москві. Але є середовище, де таких контактів немає. У мене не виникає бажання спілкуватися з малоосвіченими єпископами.
Малоосвіченість єпископату — це наша національна біда.
А від того й інші біди. От і здається мені . що єдина реальна перспектива і церковного порозуміння, і прийняття Церквою на себе питомого, належного їй місця в суспільстві — це пошук формування священства нової генерації, позбавлення себе від заробітчан, від морально неохайних людей, від людей малоосвічених і авантюрних, які сьогодні, на жаль, є в усіх Церквах України. Не тільки в трьох православних.
Надія Пастернак
