Львівський вокзал, пані в гучномовець нерозбірливо оголошує відправлення поїзда №829 у напрямку Львів – Ужгород. Я вперше за довгий час їду кудись без ноутбука, але з книжкою. Це книжка розмов між митрополитом Борисом Ґудзяком, якого в УКУ називають жартома «BG», та Богданою Матіяш, яку я без жартів називаю «Чистою». Не раз її поезія спонукала мене до глибокого внутрішнього іспиту. Маю п’ять годин сорок вісім хвилин без інтернету та книжку «Жити таїнством».
Це не ще один панегірик. Це розмова
Пригадую, як уперше почула про ідею цієї книжки від Богданки. Це була наша перша зустріч наживо. Богданка дивувалась: «Я не розумію, чому досі з УКУ ніхто не написав цієї книжки? Є тільки давнє і коротке інтерв’ю Тараса Прохаська з владикою ще за його священства…» – мило і справедливо обурювалася Богданка. Я міркувала, що, мабуть, ми занадто близько, а такі розмови потребують відстані.
У вагоні душно, люди насипом заходять і влаштовуються на своїх місцях. За хвилю до відправлення у вагон заходять військові, мабуть, їдуть у довгоочікувану відпустку. Провідник їх швиденько скеровує до місць зі словами: «Хлопці, не треба показувати квитків, забігайте!» В повітрі чути запах землі. Вони знімають наплічники і вмощують їх над нашими головами. Переглядаються, вітаються і сідають поряд.
Я відкрила свою книжку. Почала з останньої розмови «Про російсько-українську війну». Цікаво, що може сказати митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк про війну на відстані тисячі кілометрів ось цим хлопцям із окопів? Опускаю очі та читаю: «Говорити з відстані про драматичні події, пов’язані з великими жертвами, слід смиренно». Без лукавства. Це не ще одна проповідь про війну без війни. Читаю далі і відчуваю, що слова наче обіймають мене: «Війна не лише вбиває, але може залишати глибокі травми в живих». Відразу озираюся. В одного чоловіка трусяться руки, інший метушиться. Жінка голосно розмовляє по телефону українською, але чую, як вона старається і ретельно підбирає слова. Мабуть, не львів’янка, занадто гарні й виразні її шиплячі звуки в словах. Владика згадує про «певні неадекватності» в поколінні його батьків. Поколінні, що пережило війну, як переживає війну й наше. Цікаво, що за десятиріччя скажуть наші діти про нас? Які неадекватності ми вже ввібрали за цей тривалий час? Мимоволі пригадую 24 лютого 2022 року. Тоді я вперше почула звук сирени. Не розуміла, що маю робити ще тижні зо два відтоді. Вийшла в коридор Колегіуму УКУ, де на той час жила, і мене зустріли мої налякані студенти з безліччю запитань: «Що нам робити? Куди нам бігти? Як нам їхати додому». Я роззирнулася по коридору і побачила, як біжить у напрямку укриття мій студент. Він із Маріуполя, йому вісімнадцять. На той час він єдиний з-поміж нас усіх знав, як звучить війна, єдиний знав, куди треба бігти.
Мої спогади перериває раптовий звук телефона, він вібрує. Це означає, що у Львові повітряна тривога. Вагоном пронісся звук сповіщення з проханням перейти в укриття. Відкладаю книжку, хочу зайти в телеграм-канал, але інтернет такий слабкий, що видихаю і повертаюся до читання.
Читаю: «Сьогодні помер Артемій Димид…» Раптом усвідомлюю, що це вже минув рік після його смерті. Цій розмові рік. «Це була чиста душа. Чиста не через обережність і бездіяльність, але чиста у своїх ділах». Знову поринаю в спогади. Пригадую похорон Артемія: білий одяг, в який були вбрані рідні, колискову Іванки Димид над домовиною і слова отця Михайла: «Він живий!» Мабуть, саме про це говорить владика: «Прийняти смерть не як трагедію, а як частину людського досвіду, як поріг до вічної радості». Відкладаю книжку. Хочу ще побути з цими спогадами і словами. Не можу уявити тієї вічної радості, зараз відчуваю смуток.
За мить повертаюся до читання. Вичікую цілком закономірне запитання від Богданки про те, як долати зло, допомагати й не озвіріти. Читаю відповідь владики: «Найкраще, що ми можемо робити, це бути поруч. Ми можемо не мати слів, але нам треба мати серця. Є багато обставин, яких не обіймеш словами…» Так і хочу, щоб ці слова написали в кожному молитовнику, повісили біля кожної сповідальниці, усюди, де тільки можна. В Церкві так мало тиші й так багато пояснень.
Підходить провідник ще раз перевірити квитки. В усіх перевіряє, а до військових усміхається і питає: «Нарешті трохи додому?» Вони усміхаються у відповідь і кивають головами. Хтось важко повторює: «Нарешті». Один із військових звертає увагу на книжку, яку я тримаю в руках. Я мимоволі також переводжу погляд на обкладинку: тут цілком типовий жест владики, такий я бачила сотні разів під час різних розмов. Владика наче тримає невидимого баскетбольного м’яча. Мабуть, так його мрія грати в NBA проривається назовні.
Бути частиною ч(К)огось більшого
Військові вирішили пообідати. Дивлюсь, як один із них крає хліб і ковбасу, роздає побратимам. Мабуть, якби Христос зараз в Україні шукав місце, де б влаштувати Тайну Вечерю, окопи або поїзд, були б саме тим місцем. Далі читаю, розмова перша – «Про час криз». Владика говорить про душпастирську самотність, що спіткала Церкву в ковідний час. «Наш обряд побудований на постійній взаємодії священнослужителя і вірних (…), якщо ж одна сторона відсутня, то цю порожнечу непросто заповнити». Міркую, якщо є душпастирська самотність, то й мирянська є. Карантин відкрив самотність, яка навіть за церковним гамором була непоміченою. Самотність, яка існувала ще й до карантину в образі відділеної завіси Святеє святих. Подекуди вірянам і досі туди зазирнути зась. Утім зараз ми проживаємо іншу форму самотності. Міркую про тих, що на окупованих територіях ховаються у підвалах, про військових, відділених від сім’ї та розділених по позиціях. Самотність, яка зараз рятує мільйони життів, аж поки не збере їх Вечеря Вечер.
Телефон знову вібрує, це означає відбій повітряної тривоги. Від її початку минуло менш ніж година. Отже, не було прильотів. З 1 липня 2023 року під час кожного відбою я згадую Вікторію Амеліну, в голові цитую її поезію:
Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій.
Повертаюся до розмови про час криз. Владика розповідає історію за історією. Свідчення українського священника в Бразилії: на схилі літ він зміг засвідчити щедрість Олександра та Ярослави Ґудзяків їхньому синові Борису. Ось так у «розсіяні сущі» підтримували одні одних. Серед інших історій читаю про жінку, яка хотіла пожертвувати поважну суму на «школу Вашого сина» – так вона називала Український католицький університет. Про що свідчить ця історія? Про ті ж вдовині лепти, які Христос ставить за приклад як самопожертву та істинне милосердя і щедрість віддати все. Цікаво, чи такою ж буде діаспора українців цієї війни і чи буде вона українською взагалі? Між людьми, яких згадує владика, є такого рівня довіра, що не потребує розуміння подробиць, правильних назв установ. Відчуваю, як усміхаюся собі. Саме так, без жодного розуміння, що таке УКУ, я сюди й потрапила. В далекому 2010 році до нас на пару зайшли з Інституту екуменічних студій із пропозиціями податися на магістерські програми. Мій викладач сказав: «Зверніть увагу, це добре!» За два тижні я подала документи. Гадаю, таку ж історію може розказати чи не кожен уківець. Цікаво ж, скільки таких вдовиних лепт, відданих з довірою, побудували УКУ?
Перегортаю сторінку за сторінкою: «Найбільша криза, коли вмирає душа. Тіло ще здорове, може, навіть переможне, а душа зниділа, звурдилась». «Душа звурдилась», як непридатне молоко, може виглядати добре зовні, а як тільки трішки тепла ззовні – звурджується, як кисле молоко. Це чи не найкращий образ, який я чула. Беру олівця, підкреслюю і на полях ставлю знак оклику та знак питання. Хотіла б більше зрозуміти про це.
Відповідь не забарилася. Наступна розмова – про піст. Богданка дуже добре поскладала розмови, одна випливає з другої. «Піст – це час дати чесну відповідь на запитання: чого я боюся? Що мені болить? Що мене тривожить?» «Ну, що ж, владико, це доволі страшні й некомфортні питання ви озвучили», – думаю я. Саме тому, мабуть, у Церкві їх не так часто можна почути. Набагато простіше говорити про їжу, заборону гучних забав і обов’язкову сповідь у великодній час. Відтак можна роками жити зі страхом перед Богом і ненавистю до ближнього. Якою ж доречною є далі філологічна забавка зі словами «духовність» та «духовість» як пропозиція жити Духом. Альтернатива життя Духом – гріх як закритість на правду. Звісно, серед такої закритості є багато насилля, як-от «спасати» іншого без його бажання та волі: «Найважливіше для мене – і це постійна боротьба – щодня собі нагадувати, що я не є рятівником. Спаситель є один, і ним є Господь» – це може бути одна з афірмацій читаної книжки. Зрештою, окрім спасіння через силу, може бути самонасилля через «ілюзію самодостатності»: «Проблема не так із Христом, Сином Божим, не так зі святим Духом, а з Отцем. У моєму житті було чимало прикладів неадекватного отцівства, духовного проводу». Підвожу погляд. Зупинка в якомусь селі, назви не бачу. Одні люди виходять, другі заходять. Міркую про їхні церкви та священників, цікаво, що ці прості люди сказали б про Отця. Здавалося б, владика не дав жодної конкретики, але не це важливе, а окреслення цих проблем саме владикою. Релігійне насилля – досі табуйована тема в Церкві, а будь-яка дискусія про це легко завершується церковним шахом і матом «на все Божа воля». Хто ж наважиться сперечатися з волею Бога, яку поважно голосить духовна особа з амвона чи сповідальниці?
Звісно, далі розмова перейшла до залишеності, або як я вживаю – богопокинутості, за фразою Христа на хресті: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мт 27, 46; Мк 15, 34). Відчуваю вдячність, що владика не уникає розмови про це, навіть розповідає про свою залишеність. І, як не дивно, це не час духовного подвизання зразків отців-пустельників, а розрив стосунків із дівчиною, який владика переживав два з половиною роки. Це сміливо свідчити такий досвід як смерть. Гадаю, багато вірян із полегшенням зітхнуть, бо хто з нас не втрачав опори, особливо зараз, коли чи не кожна сім’я когось втратила на війні. Смерть також можна проживати як залишеність, богопокинутість. Проїжджаємо тунель. Навколо темрява. Кілька хвилин чую тільки дихання. І ось воно – світло, хоча за мить наступний тунель. Так воно й у житті. Владика зауважує, що «той, хто пережив залишеність, може її назвати, і той, хто пасхально перейшов через цю смерть до нового життя в стосунку з Богом, може її засвідчити». Виїжджаємо з останнього тунелю. Світло.
«Бути з іншими – це свято… Ізоляція – це кара»
Станція Стрий. У вагон заходить хлопчина років сімнадцяти. Йому махає у вікні жінка, мабуть, мама чи, як тут у книжці – Мама з великої літери. Студент вмощується навпроти, а я читаю про трепетні стосунки владики з Мамою. Вперше я побачила Маму владики на картині Володимира Слєпченка в трапезній УКУ, саме пані Ярослава з паном Олександром усміхаються до всіх у трапезній із картини Іванки Онуфрик. Подекуди відчуваю заздрість та захват: «Ми були дуже близькі. Ми подібні характерами – досить делікатні і чутливі». Миттю переношуся подумки в серпень 2013 року, в час Унівської прощі. Тоді владика Борис мав уранішню літургію у селі Лагодові, або як прочани його називають – «щедрому селі». Там завжди багато їжі, а деякі парафіяни віддають прочанам навіть свою теплу постіль. Я була знадвору дерев’яної церкви. Не пригадую, про що була проповідь, але пригадую, як ураз почула тремтячий голос владики. Коротка пауза, він перепросив за сльози і говорив далі. Досі пам’ятаю своє здивування й захоплення. Мабуть, це був один із тих моментів чутливості, який описує владика.
Відтак читаю про формування владики вчителями і наставниками, що помістилися на трьох картинах. Я бачила ті картини і впізнала більшість тих облич. Цікаве товариство зібралося: з одного боку Патріарх Йосиф Сліпий, якого через суворість семінаристи кликали «Борода», з другого – гарвардський професор отець Генрі Ноуен, для якого кульмінацією його духовного життя стала зустріч із Адамом, людиною з розумовою неповносправністю, яких ми називаємо «Друзі». Ці, здавалося б, протилежності легко впізнаю в ідентичності УКУ через два «м» – мученики та маргіналізовані. Вони не такі славнозвісні серед студентів, як три «с» – спілкуватися, свідчити, служити, але без них УКУ точно не був би таким, яким його знаю я. Як я не уявляю УКУ без каплиці Стрітення Господнього зі всіма стінописами з канонізованими і не дуже, як не уявляю УКУ без Друзів. Ось, наприклад, владика Борис говорить про те, що наріжним каменем УКУ є зустріч із Христом. На перший погляд ця фраза може звучати як пташина мова. І саме Друзі, чи як їх мило називає владика – «професори любові», цю пташину мову роблять реальною зустріччю з Христом. Їхній акт безумовної любові для мене свого часу став саме однією з тих зустрічей із Христом. Це важко описати, це треба «прийти і подивитися». Саме Друзі можуть зі смиренням та безпосередністю підійти до ректора і сказати: «Ти так постарів!» чи гарненько пальчиком причесати брови і сказати «Ти прекрасна!» поважній галицькій пані.
«Важливо, щоби Церква… не боялася»
«В Україні, коли говорять про Церкву, мають на увазі єпископів і священників». Так, погоджуюсь із владикою. Озираюся – станція Мукачево. Подумки передаю вітання владиці Миколі Лучку. «99% Церкви – це не єпископи і священники, а саме миряни». «Ну, може, й справді так, але що з того, – бурмочу собі, – якщо миряни не мають голосу». І раптом розумію, в чому заковика. Миряни не мають голосу, бо самі себе його позбавили. Бо, як каже владика Борис, «добровільно віддали, а клир, можливо, дещо авторитарно взяв на себе відповідальність, яка повинна бути загальною». Знову визнаю, що це справді так. Ба більше, якщо відверто, то нам – мирянам – часто вигідне наше мовчання, бо нам не доводиться нічого робити, а тільки тицяти пальцем на винних «отих». Ми можемо годинами нарікати на нудні чи геть не актуальні проповіді, але хто з нас підійшов до свого парафіяльного священника і сказав: «Друже, треба щось змінювати, розберімося разом і читаймо. Вийшла нова книжка Томаша Галіка, ти читав її?» Натомість ми підписалися на взаємне толерування: ви – клир – робіть свою роботу з розряду обрядово-поховальних послуг, а ми – миряни – не забудемо про пожертву на тацю на недільній літургії. «Людина слабка, хоче, щоб правила її захищали, коли потрібно, але хоче обходити їх, якщо вони їй невигідні», – підкреслюю і ставлю три знаки оклику на полях.
Далі Богданка сміливо питає, навіщо ходити до церкви, якщо можна молитись удома. «Можна взагалі не молитись», – думаю я. Далі – знайомі мені танець любові «перехорезіс» та спільнота чи, як у інших главах, згадки про троїчний стосунок «Отець народжує Сина і посилає Духа». Це одні з тих місць у книжці, які К.С. Люїс описав би: «Your explanation leaves the mystery for me still a mystery» («Ваше пояснення залишається таємницею для мене, все ще таємницею»). Хтось, напевно, розхвилювався б через нелегке богословствування, але, зрештою, Христос не заповідав нам розуміти Бога, але любити Його. Любов часом залишає розум у тіні, хоч і ненадовго. А я пригадую одну з порад, яку владика Борис повторює чи не в кожній розмові цієї книжки: «Лікує гумор. Він наче лакмусовий папірець. Де немає сміху й усмішки, складно сказати, що там духовна автентика. Добре навчитися дивитися на себе й казати собі «ну так, ти смішний». З усміхом визнаю, що я таки смішна, якщо волію, щоб Бога розписували й докладно пояснювали. Поїзд зупиняється, не видно, яка це станція. Багато хто з військових виходить. Крізь віконце бачу те, що до цього бачила тільки на зворушливих відео: дівчинка років шести біжить до чоловіка, застрибає йому на руки і починає плакати. Він обтирає її заплакані щоки й цілує. І спробуй поясни та опиши це?
Розмова про успіх і лідерство почалася неочікувано – з визнання владики Бориса, що він не любить слова «успіх»: «Наш Господь йшов униз. […] Входить в людське життя, скромне, маргінальне, а із життя воно переходить у людську смерть». Мені подобається ця думка. Розважаю далі над словами владики, бо якщо зійти вниз – це означає бути лідером, то що ж тоді означає стояти на місці? Чи може це означати, що лідерство – в Церкві, в УКУ, зрештою, в світі – клерикальне чи мирянське, яке обмежується на собі, перетворюється на стоячу воду, болото, в’язницю? Натомість лідерство, яке на взірець Трійці включає Іншого, а не використовує Іншого, стає життєздатним? Знову роблю іспит сумління. Поряд один із військових заснув, схиливши голову на побратима. Ось воно, просте й намацальне лідерство; духовне життя є в стосунку до (І)іншого – підставити плече.
Дочитую останні слова сьомої розмови про авторитетів. Тут митрополит Борис згадує про тривалу помилковість, але не називає її. Ловлю себе на майже лукавій цікавості, що хочу ледь не під мікроскопом роздивитися оцю помилковість. Потім думаю, чи хотіла б я, щоб у мої помилки так вдивлялися? Для того, щоб визнати помилки, треба мудрості та мужності, але щоб вистояти, коли всі вдивляються в твої помилки, треба щонайменше цілого Бога поруч, який нагадає «з мене також глузували і на мо одіж також кидали жереб».
Перегортаю сторінку, і ось знову вона – розмова про російсько-українську війну. Нікуди реальність не зникає. Надворі зовсім споночіло. Станція Ужгород. Увесь вагон заметушився, кожен хапає свої сумки. Я прямую до виходу. Провідник бажає мені гарного вечора. Звісно, він буде гарним: я приїхала в гості до хрещеника. Йому півтора рочку, з яких усе його життя – це війна. В голові слова владики: «Ми покликані жити надією». Зараз моя надія дуже проста і складна водночас – хочу, щоб моєму хрещенику не довелось іти на війну, як його батькові.
д-рка Юлія Вінтонів
