Римокатолицький тижневик «NATIONAL CATHOLIC REGISTER» від 21 жовтня ц. р. на своїх сторінках проаналізував промови, що їх виголосив Папа Іван Павло II в Нью-Йорку, Філядельфії, Чікаґо і Вашінґтоні. Він теж згадав про відвідини Папи української католицької катедри у Філядельфії 4 жовтня 1979 р. Заголовок його статті: «Controversy Simmers at Ukrainian Rite Meeting». (Закипала контроверзія на нараді українського обряду). Автор пише: Папа Іван Павло II сильно підкреслив, що Він не має наміру встановляти патріярхату для українців-католиків помимо безперервної піддержки зі сторони багатьох членів цього обряду… 21 вересня ц. р. Папа Іван Павло II наіменував о. монсеньйора Мирослава Л. Любачівського новим архиєпископом Філядельфії. Тим Він спровокував протест «from а patriarchate group claiming the pope bypassed their nomination for the post…» (з патріярхальних груп, підкреслють, що папа поминув їхню номінацію на цей пост). Отець Микола Комар, голова пропатріярхального Товариства Св. Андрея — українських католицьких священиків заявив, що ця номінація «was а slap in the face of Ukrainian Catholics», (була поличником для українців католиків). В своїй промові Папа Іван Павло II ясно сказав, що «in certain particular form of discipline» (B певних окремих формах дисципліни) буде наслідувати Папу Павла VI, того що протиставився натискові створити Патріярхат. А дальше «Pope John Paul II indicated his own policy will follow that of Pope Paul VI». (Відмітив свою власну політику, яка буде продовженням папи Павла VI).
Треба бути вдячним кореспондентові цього тижневика, що роз’яснив промову Папи Івана Павла II в дуже для нас зрозумілій формі. Це правда, що аж так ясно Папа Іван Павло II не говорив. Він говорив дуже дипломатично, а її треба уміти розуміти, бо важливим є те, що «сказано поміж рядками»! Коли взяти до уваги, як часто і сильно (standing ovation) присутні в катедрі Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії його промову оплескували, то виходить, що присутні або її зовсім не розуміли, або зрозумівши вповні погоджувалися з негативним ставленням Папи Івана Павла II до справи патріярхії в УКЦ. Коли пригадаємо собі, як спонтанно і величаво тут роджені і нова політична еміґрація на бенкетах вітали нашого Бпаженнішого Патріярха — особливо коли говорив про Патріярхат та його доцільність для УКЦеркви, то посторонній спостерігач мусить бути здезорієнтованим. Йому незвичайно важко буде розпізнатися, за ким і за чим властиво стоять сьогодні українські владики, священики і миряни?. Чи за римським папою і Римською Курією з їхнім негативним ставленням до самоуправи УКЦ, чи за нашим Блаженнішим Патріярхом Йосифом, з його патріярхатом, як передумови до рятування УКЦеркви.
Можна б теж сьогоднішного українця католика порівняти із Гераклем на роздоріжжю, якому є трудно рішитися, по якій стороні йому стати (розуміється, без шкоди для свого суспільно-церковного-політичного статусу) і тому емоційно і голосно оплескує обі сторони, зовсім собі протилежні концепції.
Це правда, що у XX столітті непересічної техніки і полетів у стратосферу, частих позаокеанських поїздок римського папи, лібералізму і матеріялізму, українській людині є важко придержуватися принципів правопорядку, прямолінійности, послуху своїй владі, ідейности, безінтересовної любови до рідньої Церкви. Як поступила б українська людина, коли б сьогодні перед нею нагло з’явився російський режимовий патріярх Пімен у товаристві кардинала Касаролі? Чи не знайшлибся між нами і такі, які із емоційного зворушення і захоплення оплескували б їх. Пересічну українську людину характеризує сьогодні елястичність і гнучкість характеру, уміння хилитися у різні сторони. А якщо така гнучкість і пристосування, чи бажання кожньому приподобатися переходить границі людської пристойности, то аргументи на виправдання чи вибілення все знайдуться. Жиємо в часах, що можна до всього і кожнього достосуватися, а при цьому називати себе вищої кляси католиком, якого б навіть церковна влада не повстидалася б. Одна передумова: курс треба брати тільки на Ватикан, ніколи проти його інтересів і «остполітік»! А тоді туземний спокій і добре ім’я ґарантовані, а по смерті такий «праведник» без найменших перешкод буде похований на парафіяльному католицькому кладовищі.
Бути льояльним римському папі і римській Курії є сьогодні далеко корисніше, і практичніше. Ласкаве око ватиканських достойників все ніжніше і миліше споглядає на своїх синів українських льоялістів чи універсалістів, та нагороджує всілякими достоїнствами, передбаченими ватиканською адміністрацією. Бути сьогодні вірним і льояльним Українській Помісній Католицькій Церкві досить непрактично, для декого з великим нараженням власної карієри на ієрархічній драбині. Проти такого «зухвальця» є сьогодні не тільки російська режимова православна церква, польська римокатолицька церква з її україножерним духовенством (від самої долини аж до кардиналів) мадяри, румуни, росіяни різних політичних напрямків, атеїсти і т. д., але навіть свої, різного ступня льоялісти, духовні і світські. Вони не бажаючи, чи не є в силі зрозуміти і відчути власної гідності бути членом Помісної Української Католицької Церкви під своїм рідним проводом. Скільки усних і письмових, прилюдних і тайних зневаг зазнав від «добрих людей і Ватикану» та від своїх незрячих «братів по крові» наш Блаженнішйй Патріярх Йосиф із того часу, коли видвигнув ідею патріярхату для нашої Страдальної Церкви. Якщоб наш Блаженнішйй Патріярх був більш «послушним» ватиканським властям і «остполітік», великі ласки були б плили для нього. Навіть Руссікум миліше на нього споглядало б. А так сьогодні 87-літньому Патріярхові могучі Ватикану не щадять поличників навіть і тоді, коли святкує свій власний ювілей 40-річчя хіротонії. Споглядаючи на це все і будучи свідомим позакулісових ватиканських «християнських» починів є трудно залишитися ідейно-відданим християнином та ще до того членом Римської Церкви, до якої ми нолєнс-волєнс належимо.
Сьогодні від українців-католиків вимагається льояльности до Ватикану, суперльояльности папі римському і то навіть коштом рідньої УКЦ, бо цього вимагає «остполітік» й інтерес римо-католицької Церкви поза залізною заслоною. Таку льояльність Ватикан сьогодні прямо купує, а платить за неї владичими мітрами. Ціна не погана. Ми знаємо, що владича мітра має свою питому силу притягання, якій українська людина є за слаба, щоб протиставитися. І тому на нашому церковному фронті вилам за виламом, який намагається виправдати перед загалом льояльністю вселенському архиєреєві і вірність Римській Церкві. Подібні трансакції не практикується, ось приміром у Польській Римо-католицькій Церкві. Там до цього не допустять польські владики, ну і сам Папа Іван Павло II вміє пошанувати свою рідну Церкву.
Українське еґо – повне почувань, сліз і різнородних льояльностей. Ми майже всіх любимо, ми ж і льояльні усім. Ми за патріярхатом, за Блаженнішим Патріярхом. Ми і за тими, що Блаженнішого зневажають і понижують, а наші змагання за наші права і самоуправу Помісної УКЦеркви поборюють… Ми падаємо в шал емоційного захоплення, часто густо не застановляючися і не розуміючи, чого ми бажаємо і за ким ми є. Почування у нас переливаються, а розумом користуємося рідше. Це є нашою «ахіллевою п’ятою».
